Якою бачать Україну в світі

Автор фото: Сергій Старостенко

Автор фото: Сергій Старостенко

Поговорили з лектором української мови в Колумбійському університеті Юрієм Шевчуком про перспективи гуманітарних наук, серіал «Чорнобиль» і похід Вакарчука в політику

Від опису буднів американського викладача до критики нинішньої влади – Юрій Шевчук відверто розповідає, як зараз сприймають Україну в світі й що, на його думку, відбувається в самій країні.

Життя викладача в Америці та в Україні

Порівняно з викладачами в Україні мій розклад розкішний. Я живу за 5 хвилин ходи від свого кабінету, практично на кампусі, до того ж на тій вулиці, де жив мовознавець Юрій Шевельов. Така атмосфера заряджає на творчість. Те, що на Мангеттені мені не треба користуватися сабвеєм, – справжній привілей.

Я маю заняття в понеділок, середу і четвер. Решту часу займають підготовка до пар, індивідуальні проєкти, дослідження. У мене немає чіткого поділу на вихідні та робочі години, я можу працювати в суботу, неділю, вночі, рано-вранці: залежно від обсягів роботи і реченців (дедлайнів – прим. ред.).

Такий розклад допомагає мені залишатися в курсі всього найновішого у своїй сфері. Я можу читати публікації, готувати доповіді й виступи на конференціях. Це ідеальний ритм життя, і я не уявляю, щоб щось схоже в мене було в Україні.

Реклама

В Америці філологом бути престижно. А в Україні?

Стан філологічної освіти в Україні засвідчує глибоку колоніальність суспільства. В Україні філологія сприймається як щось непотрібне, як спеціальність для диваків. В Америці ж English studies – це дуже широка дисципліна. Вона випускає не лише викладачів англійської мови, але й глибоких філософів, літературознавців, і вважається престижною. Це дисципліна, на якій засновується вся американська культура. І те, що в Україні так легковажать філологією, свідчить тільки про перебування українців у ментальній консервації московського імперіалізму.

Нам потрібно подивитися на дослідження української мови як на sine qua non – незаперечну умову відродження України і звільнення її від спадку Московської імперії. Адже з мови починається все. Недаремно Євангеліє від святого Івана починається фразою «Ɛν αρχή ην ο λόγος» – «Спочатку було Слово». І це слово для кожного – його рідна мова.

Не вірте тим, хто каже, що наголос на мові – це якийсь віджилий національний романтизм. Ми чомусь думаємо, що бути модерними і глобалізуватися – це обов’язково поставити хрест на своїй ідентичності. Ні, одне абсолютно не заперечує іншого. В сучасному світі надто великий наголос на глобалізацію викликає почасти дуже радикалізовані посилення націоналізмів (таким є, наприклад, Брекзит), і не завжди вони є ліберальними й демократичними.

Ну гаразд, і що далі? Не йти ж до школи працювати…

Малопрестижність професії вчителя в Україні – це наслідок загальної культурної деградації суспільства. Думаю, ви не заперечуватимете, якщо я скажу, що ніхто (за винятком, можливо, батьків) не має такого великого впливу на формування ідентичності дитини, як учитель, поганий він чи хороший.

Проблема в тім, що суспільство не винагороджує професію вчителя належним чином. Якби вчителі дійсно заробляли 4 тисячі доларів на місяць, як їм це обіцяли, то в додатковій популяризації професії не виникало би потреби.

В університеті мусить бути певна дистанція між викладачем і студентом, бо це двоє дорослих людей. Принаймні так є на Заході. А в школі ця дистанція мінімальна. До певної міри вчитель – це один із батьків, але озброєний знаннями, які в систематизованій формі передає учневі чи учениці.

Тому для мене це ще й людина, яка постійно оновлює знання про свою сферу, постійно читає і вдосконалюється. В Україні вчителі часто негативно реагують на інновації. Саме від них залунали перші протести щодо логічних змін у правописі. Це означає, що українські вчителі досі працюють у системі координат совєтського менталітету. Вони отримали освіту 20 років тому і – я впевнений – не пам’ятають, коли востаннє читали про новинки в дисципліні, яку викладають.

books1Одна людина (цьогорічний лауреат однієї журналістської премії) свого часу заатакувала опонента аргументом: «Та що він знає, він же навіть не професор: він простий вчитель!» Для мене це було ознакою того, наскільки дрімучим є нерозуміння ролі вчителя. Назвати людину вчителем означає зробити їй комплімент! Ви можете, викладаючи в університеті, відчитати лекцію, піти геть і не турбуватися про те, чи студенти вас зрозуміли: це дозволяється. А вчителювання – це божий дар, божа іскра.

А що там за хайп із «Чорнобилем»?

Серіал «Чорнобиль» від «HBO» – це початок переосмислення України у світі. Правда, що Україну досі першочергово асоціюють із Чорнобилем у негативному сенсі, і це не грає нам на руку. Але це краще, ніж бути цілком невидимими. У мене була можливість особисто запитати в режисера серіалу Югана Ренка, наскільки він хотів розказати історію Чорнобиля як цілком українську. Це важливо, адже досі Чорнобиль вважався частиною історії Совєтського Союзу. Він погодився, що катастрофа на АЕС була для українців ще однією кривдою, якої вони зазнали від росіян. Адже невипадково ризиковані, не забезпечені до кінця атомні станції будувалися не в Москві, а в національних периферіях.

Така позиція Ренка для мене свідчить, що погляди світу на Україну міняються докорінно. Раніше «Совєтський Союз» розумівся як синонім Росії, зараз це переосмислюється ретроспективно, відбувається поступова диференціація між українцями, білорусами, росіянами.

Якби в нас був притомний уряд, притомне Міністерство культури, яке би функціонувало не в термінах українського хутора, а в глобальних координатах, воно би використало несподіваний успіх серіалу на користь України. Можна було б запросити в Україну творчу групу «HBO», влаштувати презентацію серіалу, поширити інформацію в медіа, зробивши нехай таку неоригінальну, примітивну розкрутку, але цим забезпечивши початок розмови. Почавши розмову про Чорнобиль, ми могли би продовжити її в інших площинах і порушити ті важливі для нас теми, які досі не існують для громадськості на Заході.

Але в нас теж є класні фільми!

Фільм «Хайтарма» Ахтема Сеітаблаєва, попри свої хороші інтенції, для мене має більше від колоніально-імперської інерції, ніж антиколоніальної чи, тим більше, постколоніальної. В мене таке враження, що Сеітаблаєв ніколи не занурювався в дискурс – у спосіб розмови і в спосіб рефлексії на тему історії власного народу, який не є успадкований від совєтського думання. Недаремно він так наголошує на тому, що головний персонаж – двічі Герой Совєтського Союзу. Для Сеітаблаєва це нормально, але є свідченням того, що він несвідомо лишається в системі комуністичних «цінностей». Важко уявити, щоб, скажімо, американський режисер посилався на два Залізних хрести від Гітлера, які носить позитивний герой його фільму, як на моральну чесноту. Це було б дивно.

До того ж фільм непереконливий, плаский, його головний герой, як і всі кримські татари, зображений у ньому, немов святий. Вони всі ідеальні люди, без жодних недоліків, суперечливих рис, а отже, і без розвитку їхніх характерів. Це не переконує: в житті так не буває. Навіть якщо ви дуже любите ваш народ, ви все одно маєте його зображати тривимірно.

Зате ми виграли в «Євробаченні»!

За «Євробаченням» не слідкую взагалі. Тому не можу сказати, чи вплинув якось виграш Джамали на сприйняття України у світі. Не вважаю цей конкурс вартим обговорення. На мою думку, там немає нічого достойного навіть у площині «легкостравної» популярної музики, такої, яку слухають у ліфтах чи супермаркетах.

Ну хоч із літературою в нас усе добре?

Shevchuk (1)Географія української літератури в менталітеті світової спільноти вже виходить за межі прізвищ Жадана чи Забужко. Навіть за межі Андруховича та Куркова.

З моїми колегами із Колумбійського університету ми вже більше 10 років організовуємо серію літературних презентацій, на які запрошуємо найкращих, на нашу думку, українських літераторів. Цьогоріч, за підсумками форуму, завдяки зусиллям нашої програми і, зокрема, її керівника, доктора Марка Андрейчика, було видано антологію сучасної української літератури в англійському перекладі. До неї увійшли тексти молодшого й середнього покоління, які отримали фантастично позитивні відгуки. Це своєрідне відкриття української літературної terra incognita.

Все це ми організовуємо з фінансовою підтримкою нашого університету та Інституту Кеннана у Вашингтоні й абсолютно без підтримки українського уряду, навіть символічної. Наші польські, сербські чи російські колеги в схожих ініціативах заручаються підтримкою держави, наш же уряд пропав безвісти.

Вакарчук іде в парламент. Це добре чи погано?

Святослав Вакарчук боїться всього українського. Тому щодо приходу до влади нових, молодих облич у мене немає ілюзій і позитивних прогнозів. Вакарчук свого часу публічно закликав українців забути, обнулити історію. Для мене він людина з гібридною свідомістю.

Так, він співає пісні українською мовою і об’єктивно цим дуже українізує молодих людей. Але як тільки він починає говорити про політику, все, що хочеться сказати: «Господи, помагай нам усім!» Зверніть увагу на його команду: там 75% російськомовців. Так ніби це теж нейтральна річ – говорити по-російськи в країні, в якій присутність російської мови використовується як виправдання ворожій агресії.

Ну а люди наші, що ж наші люди?

Під час цих відвідин України мене не покидає відчуття дежавю. Те, що відбувається зараз, дуже нагадує ситуацію 2012 року, коли до влади прийшов Янукович. Тоді всі здобутки Помаранчевої революції почали дуже швидко заперечуватися. В стані заперечення перебуває суспільство і зараз, і мене це тривожить.

У таких умовах особливо гостро відчувається швидкий реванш Москви і московської п’ятої колони. Повертаються її найбільш одіозні, мерзотні постаті, які в Україні почувають себе цілком вільно і вже диктують свої умови.  

Малопомічений випадок у Рівному, коли поліція заарештувала трьох молодих людей, які вийшли з жалюгідними плакатами з вимогою про відставку Зеленського, теж є для мене ознакою реваншу московських сил. Зараз знову настав якийсь параліч українського суспільства. Я не бачу обурення, мобілізації, адже одна річ – ставити лайки в соцмережах, а інша – виходити за межі інтернету і робити щось реальне.

Я не маю оптимістичних прогнозів, тому що система цінностей нинішнього президента глибоко антиукраїнська. Кожне слово, яке він каже, або лицемірне, або це намагання сподобатися, або навіть явний, неляканий російський расизм. Він просто повторює все, що говорить Путін і кремлівські засоби пропаганди. Тут навіть немає софістикованості, завуальованості – тонкощів, якими би мала володіти ефективна пропаганда. Все доволі примітивно і на поверхні.

У нас не президентська республіка: за конституцією наш устрій визначено як парламентсько-президентський. Проте складається враження, що для нинішньої влади конституція нічого не важить. Якщо чиновники можуть ігнорувати десяту статтю, яка оголошує українську мову єдиною державною, спілкуючись не просто нейтральною мовою, а мовою ворога, то таким чином конституція перестає бути для них консеквентним документом. Тоді й інші закони не мають для них жодної ваги.

Пам’ятаєте, якось Бенджаміна Франкліна, одного з «батьків-засновників» Сполучених Штатів Америки, запитали після Конституційної конвенції: «Який устрій тепер у нас буде?» Тоді він відповів: «Республіка, якщо ви її зможете зберегти».

Помилка в тексті? Виділи її, натисни Shift + Enter або клікни тут.

comments powered by Disqus