«Я це люблю, але не вмію»: як уполювати роботу мрії

workspace (1)

Ти вивчаєш економіку (чи щось подібне), але найбільше обожнюєш малювати (або щось таке)? Батьки твердять одне, серце інше, сумніви гризуть, мозок розривається? Порад не дамо. Розкажемо, як можна докотитися до редакторства в медіа без журналістської освіти на реальному кейсі.

Крок 1. Вибух мозку

Коли я вчилася в десятому класі, інтернету ще не було. Навколо суцільний офлайн і мамонти, що читають паперові газети і кольорові журнали. Одного разу в електричці мені впав у вічі величезний червоний заголовок: «Вибух на Зміївській ТЕС». Я перелякалася і схопила ту газетку. Тоді прочитала нижче дрібним шрифтом: «Так і не відбувся». Слова «клікбейт» тоді не було, але я була вражена можливостями впливу медіа на мозок.

Реклама

Крок 2. Користь від фанатіння

Одного разу ми з однокласницею пішли на концерт улюбленого гурту, і я вмовила батьків, що опісля заночую в подружки. На кухні ми захлинаючись обговорювали подробиці й розбудили її старшого брата, що заробляв журналістикою. «Написали би оце все, була би якась користь», – завважив він. Ми видрали із зошита подвійний аркушик у клітинку (компи тоді мали лише круті) і почали строчити в чотири руки. Звісно, ми боялися, що робимо це якось неправильно. Але нам було цікаво підбирати найсмішніші синоніми.

Крок 3. «Можна штовхнути статтю?»

З останньої сторінки тієї клікбейтної газети ми списали адресу редакції і вирушили її шукати на тремтливих ногах. Начепили батьківські окуляри (хоч зір тоді ще мали добрий), щоби здаватися трошки старшими. У чотири руки постукали у двері… За ними був рай: всюди накидані стоси газет, хтось п’є каву на підвіконні, хтось ловить «Бі-Бі-Сі» приймачем, а за справжнім компом (!) двоє ріжуться в тетріс.

«А можна вам штовхнути статтю?» – тремтливими голосами пропищали ми. Бородань із приймачем посміявся з нашого формулювання, засунув носа в аркушик, схвально похмикав і мовив, що ми можемо спробувати писати новини культури. То був головред.

Крок 4. І новини культури

Вечорами ми ходили на культурні події: від вечорів камерної музики у філармонії до панківських сейшенів у напіврозвалених клубах на стрьомних окраїнах. Вночі писали про них на видертих аркушиках. Зранку пленталися на контрольну з алгебри, вдень заносили матеріал до редакції, ввечері йшли на наступну подію. Зараз я би в такому режимі не вижила й тижня. А тоді дожила до випускних іспитів і якось їх склала.

Одного разу нас хотіла відлупцювати одна рок-зірка, ганяючись за нами з криками: «Як ви могли написати, що я, мовляв, прикладався до заповітної фляжки? Там був фізіологічний розчин!». Іншим разом ми написали дуже саркастичну замітку про постановку рок-опери «Jesus Christ Superstar» у місцевій музкомедії, і наступного дня до редакції ввірвався розлючений співробітник театру із власноруч намальованою тушшю карикатурою на нас: наманікюрена рука з пером стирчала з любовно вимальованої сільської вбиральні. Малюнок не опублікували, а подарували нам на добру пам’ять.

Крок 5. Здобути «корочку»

Я мала старших друзів, що вчилися на філфаку, і все, що вони розповідали мені про навчання, мені було не до вподоби. Подобалася лише та частина, де було про бурхливі студентські двіжі. Але ж їх можна було мати деінде. Я згадувала інтерв’ю мого улюбленого співака: на запитання «Що дала вам вища математична освіта?» він одказав: «П’ять років кайфу».

Перший обраний мною виш був явно не мій, і я успішно з нього вилетіла. Другий рік по школі теж не задався: столичний інститут журналістики мене не захотів, бо я подала свою «четвірку» за твір про «Лісову пісню» на апеляцію, палко доводячи, що ті коми там зовсім не зайві, то авторська пунктуація. Повернулася до рідного міста в депресії, вже нікуди вступати не бажала, але батьки наполягали: «корочка» конче має бути.

На третій раз, як у казці, я нарешті здолала вищу освіту. У процесі справді виявилось весело й цікаво. Але спеціалізація не стосувалася того, що вдавалося мені найкраще –писати слова.

Крок 6. Школа виживання

Усі ці роки я продовжувала працювати, переважно кореспондентом у різних місцевих виданнях, що з’являлися, спалахували і зникали. Редактори іноді мене напружували. Один, пам’ятаю, на мій текст скривився й каже: «Ось тримай вирізки всіх моїх статей – почитай і подивись, як треба писати!». Але всіх перевершила головна редакторка телегіду, що могла тупо закреслити червоним чорнильним хрестом здоровенну статтю, виплекану за сто годин крові, поту й сліз, і нічого не пояснити. Улюбленим її звертанням було «нездари». Журналісти казали одне одному, що хто вижив у нас, той виживе будь-де. Кращого видання у місті тоді не було.

За цей час я виробила фірмовий підхід до критики: слухаєш, що тобі кажуть чи пишуть, тоді робиш скільки треба вдихів-видихів для зняття впливу на почуття власної важливості. Після того дивишся, наскільки реально змістовна та критика. Якщо то суто суб’єктивне, пояснюєш свою точку зору (заодно вчишся). Якщо справді покращення, записуєш собі десь (заодно вчишся).

Крок 7. Мінус 12000 знаків

Скільки текстів я натворила, страшно навіть замислитись. Я писала про Конфуція і порнозірок, страви із залишків продуктів і організаційний розвиток. І навряд чи хтось ефективніше би мене навчив, що таке «формат» і «дедлайн», як скоротити 14000 знаків до 2000 і як перекласти коментар юриста людською мовою.

Десь дорогою я сама зробилася редактором – і набагато краще зрозуміла тих сердитих причеп, яким подавай правильні лапки. Та чомусь намагалася ніколи не казати: «Почитай мої вирізки і втям, як треба». І не зарубувати без жодного коментування навіть матеріал, що починається цитатою з вікіпедії, до якої додані граматичні помилки.

Крок 8. А що в результаті

Можливо, всі батьки моїх ровесників мали колективну рацію й треба було вчитися на економіста. Щоби прожити в Києві з моєї сродної праці, треба встигати поєднувати один фултайм із двома постійними фрілансами і трьома періодичними підробітками. Але коли я намагаюся скласти докупи два двозначні числа, я розумію, що ближче спілкування із цифрами розорило би мене на психіатрах. А коли мені пишуть, що мій текст надихнув чи підказав, мені стає так приємно, ніби мені гонорар потроєно. Що ж до цікавих знайомств і надихаючих спілкувань, то не знаю, яка ще царина може надати їх тобі в таких кількостях. При цьому інтровертові теж знайдеться комфортна ніша, адже для писання не конче необхідно щодня долати корки й мурашник метро, сидіти в офісі, слухаючи смол-токи колег і бігати в мішках на тімбілдингах. Можна знайти ідеальне поєднання комунікацій і зосередженої творчості.

Крок 9. Вічний початківець

От у тебе колись бувало таке: тобі здається, що ти чогось не вмієш, а тоді подивишся, як це роблять нібито «фахівці», й обурюєшся: «Та я краще зроблю!»? У мене саме так тоді й було зі статтями. Аж тут раптом бачу – так зробилося і з перекладами. Англійською мені дорогу соромно пояснювати навіть непальцеві, але ж я ніколи не напишу українською «він узяв свій сніданок своєю рукою»!

Де ж узяти гроші й час, щоб освоїти нову справу? Я почухала потилицю і за аналогією вирішила вчитися з практики. «Головне – не нахапати фактів, а навчитися вчитися», – казав мій улюблений викладач із дисципліни, яка мені сама собою практично ніяк не знадобилася.

Пропонуючи себе, не маючи жодного перекладу в портфоліо, я почувалася десятикласницею в маминих окулярах. Але нахабна пропозиція спрацювала. Звісно, мені страшно, що редактор знайде в моїй роботі якісь неприпустимі помилки. Але після тої головредки мене вже нічим не злякати. Записуватиму собі десь (заодно вчитимуся).

«Я теж міг би писати! Але ж я не маю освіти…». Якщо в тебе виникають такі думки, коли читаєш матеріали «Студвею», то відкривай розділ «Як стати автором Studway»!

Помилка в тексті? Виділи її, натисни Shift + Enter або клікни тут.

comments powered by Disqus