«Проблеми, що нас турбують, вирішує не ООН, а громади». Як Роман Тимоцко потрапив у молодіжну дипломатичну місію в ООН

romanUN-hromotska-7 (1)

У 2014 році Фонд родини Богдана Гаврилишина започаткував програму «Молодіжний делегат України до ООН», щоб долучити молодь до політики. Програму підтримали Міністерство закордонних справ та Міністерство молоді та спорту України. Цьогоріч Україну представляли Роман Тимоцко та Наргіс Мохд.

Романові 22 роки, він пластун (належить до українського скаутингу «Пласт») з десятирічним стажем, працює менеджером з комунікацій у Центральному офісі Пласту, член команди TEDxKyiv, вивчав журналістику й наразі опановує управління неприбутковими організаціями в УКУ. Він не має профільної освіти для дипломатичної місії і на минулорічному відборі не подолав навіть першого етапу, та все ж саме він цьогоріч представляв українську молодь в ООН.

Цьогоріч представництво ООН в Україні вже оголосило новий набір для молодіжних делегатів і делегаток 2020-2021.

Ми поговорили про те, що відбувається поза межами головного залу в ООН, як Україну бачили інші молоді делегати та чому впливати на політику й зміни ― не так складно, як може здаватися.

Що таке молодіжне делегатство в ООН?

Молодіжна делегація ― не обов’язкова частина роботи в ООН. Організація орієнтується на 17 цілей сталого розвитку і розуміє, що для їхньої реалізації треба залучати молодь. З 193 держав близько тридцяти мають молодіжних представників в ООН. Більшість з них європейські, та є і Киргизстан, і Південна Корея, й Австралія, і Мексика. Кожна держава самостійно обирає кількість делегатів ― Україна має ресурс на двох.

Мандат триває рік ― за цей час молодіжні делегати беруть участь у заходах різних форматів, і засідання Генеральної асамблеї ООН у вересні ― тільки початок. Ми з Наргіс працювали у Третьому комітеті, який займається соціальними й гуманітарними питаннями.

romanUN-hromotska-6 (1)

Реклама

Шлях до Нью-Йорка

Про існування програми я дізнався рік тому в останній день прийому заявок, тож заповнив анкету нашвидкоруч і не пройшов навіть перший тур. Наступний рік я готувався ― для першого етапу треба написати есе, мотиваційний лист, провести дослідження про цілі сталого розвитку і зняти відео про себе. Це все, звісно, англійською.

До другого етапу потрапляють 15 претендентів і претенденток, на яких чекає співбесіда і проектна робота. Двох з них ― зазвичай хлопця і дівчину ― обирають представники Міністерства закордонних справ, Міністерства молоді та спорту, Фонду родини Богдана Гаврилишина та минулорічні делегати.

Перед поїздкою нас проконсультували в МЗС, щоб ми детально розуміли зовнішньополітичні пріоритети України, наші цілі в ООН та принципи, за якими будуються відносини між державами.

За лаштунками великої політики

Коли ми прибули до Нью-Йорка, там саме завершився тиждень зустрічей на найвищому рівні, тож заходи безпеки були серйозними ― нам довелося пройти довгі бюрократичні процедури, щоб отримати перепустки в ООН.

Зазвичай ми бачимо в новинах General Assembly Hall ― найбільший круглий зал-амфітеатр. Насправді ООН має в Нью-Йорку кілька споруд на гігантській території. У великому залі відбувається відкриття Генасамблеї, а комітети працюють у дещо менших.

Переважно наша робота ― допомога дипломатам: перекласти документ чи виступ, підготувати аналітичну довідку, занотувати виступи й дискусії. Помітно, що нас уже не сприймали як чотири додаткові руки для чорнової роботи. Траплялося, що ми з Наргіс були єдиними представниками України на засіданні, тож оперативно повідомляли дипломатам у WhatsApp про те, що почули. Іноді слухати годинами одноманітні доповіді було нудно, але саме так працює демократія. Зазвичай я прокидався о 5 ранку, щоб побігати у Central Park: так я міг знайомитися з містом і налаштовуватися на день. Основна робота в ООН тривала з 10 ранку до 6 вечора, але молодіжні делегати мали зустрічі вже о 8:30 ― це називається side events. Усі молодіжні делегати й делегатки мали власні події ― наприклад, говорили про психічне здоров’я, гендерну рівність або культуру. Ми з Наргіс обговорювали шляхи співпраці молоді у Східній Європі.

romanUN-hromotska-2 (1)Але найефективніше доносити меседжі в неформальній атмосфері ― на коктейльній вечірці у Посольстві Сербії, наприклад. Або ж усе закінчувалося о 3 ночі в караоке на Мангеттені, де ми співали ще в костюмах і зі значками молодіжних делегатів ― після такого люди зазвичай стають близькими для кооперації. Це й було найкращою частиною в ООН, бо ми спілкувалися про те, що нас турбує. Для мене було важливо нагадувати про єдину війну в Європі. Я знаю, що це працює, адже моя колега з Бельгії через 2 тижні по завершенню роботи в ООН написала, що розповідає про російсько-українську війну всім знайомим.

Одного вечора представництво ЄС організувало вечірку для молоді держав-членів ― нас, звісно, у списку не було. Але після закритої вечірки ми з рештою делегатів влаштували власну, уже неформальну. Усі на прийомі отримували значки з прапорцями ЄС та ООН й одна з делегаток подарувала мені свій значок з побажанням, щоб таке розділення якнайскоріше зникло. Тож я знаю, що наш реальний вплив ― це розмови з молодими людьми. Нам не було кого оминати чи уникати, адже я не зустрічав делегатів із проросійською позицією. Мені не доводилося щось завуальовувати чи прикрашати ― я спілкувався так, ніби зі своїми друзями. Але навіть у караоке ми представляли свої країни. Ми не мали ніякого дипломатичного протоколу чи правил, окрім здорового глузду. Головне ― бути собою.

Виступ проти Росії

Ще в Україні ми з Наргіс дізналися, що зможемо виступити на відкритті Третього комітету ООН. Міністерство закордонних справ дало нам свободу у виборі теми й написанні промови. Саме на той час припало звільнення українських заручників з Росії, у тому числі й моряків, захоплених у Керченській протоці. Російсько-українська війна, на мою думку, є найбільшою проблемою для української молоді. Складно говорити на інші теми, поки у нас війна ― усе інше, хоч і важливе, стає другорядним. Я вирішив розповісти про це через історію 19-річного полоненого моряка Андрія Ейдера. У Міністерстві мою ідею підтримали, тож я почав підготовку й спілкування з Андрієм.

Я запитав Андрія, чи має він предмет, що міг би унаочнити його історію. Він сказав, що з дня Керченської атаки лишилися хіба що штани, але було би дивно привезти їх до Генеральної асамблеї ООН. Тож ми поміркували і він згадав про листівки, які йому передавали у полон. Наргіс, яка теж з Одеси, привезла цей пакунок до Нью-Йорка і вже там, за кілька днів до виступу, я побачив листівки. Серед них виявився календарик, де Андрій закреслював дні в полоні. Побачивши це, я чітко уявив його в тісній камері з кримінальними злочинцями ― таке перебування тривало 10 місяців. За цей час він мав тільки двохвилинну розмову з матір’ю. Це й стало історією виступу ― кульмінаційного моменту нашого двотижневого перебування в ООН.

romanUN-hromotska-10 (1)Наша делегація мала 5 хвилин для виступу. Дві з них отримала наша дипломатка для оголошення офіційних заяв. Тож ми з Наргіс мали по 1,5 хвилини. Вона виступала першою, тож я хвилювався, чи вкладемося ми в час, адже по його завершенню мікрофон вимикається автоматично. Але нам вдалося.

Більшість виступів в ООН ― це монотонне читання з листка. Натомість виступи молодих людей зазвичай емоційні ― таким був і мій. Я розповідав про Андрія, який замість того, щоб розвивати країну й себе економічно та культурно, провів майже рік у полоні. Розповідав про порушення Росією прав людини на тимчасово окупованих територіях. Розповідав про Крим і Донбас. Уже потім я зрозумів, що майже весь час говорив у сторону російської делегації.

Зазвичай виступи нейтральні, подібні ж трапляються нечасто. Оскільки я кілька разів згадав Росію, її делегати мали право на відповідь. Вони заявили, що війна ― це наша внутрішня проблема, а українська влада використовує молодь для «своїх маленьких ігор». Зважаючи на зазвичай суху мову виступів, це було доволі гостро. При цьому молодіжні делегати з інших країн відразу почали писати в спільному чаті, що це ображає весь інститут молодіжного делегатства. Наші дипломати вже мали готову відповідь, їх підтримала делегація з Грузії ― ми розставили всі крапки над «і». Ще за кілька днів Росія хотіла ініціювати обмеження для молодіжних делегатів, але її не підтримали. Помітно, що ніхто цій країні не вірить, але не може висловитися відверто через дипломатичні протоколи.

Так співпало, що згодом ООН прийняла резолюцію про порушення Росією прав людини в Криму ― це було одним з найважливіших результатів роботи Третього комітету. Та я не хочу навіть краплини заслуг перетягувати на себе й стверджувати, що той виступ якось вплинув. За кожним рішенням стоять години переговорів, домовленостей та адвокації наших дипломатів. Вони надзвичайно професійні і з наявного фінансування витискають максимум. Безумовно, те, що ми з Наргіс робили, може виявитися лише краплею в океані ― але кожен маленький крок має свій вплив.

Політика ― справа молодих

Найбільше з колег мене вразив австралієць Карім ― за півроку він об’їздив всі штати й поговорив з 11 тисячами однолітків, щоб зрозуміти, чим живе молодь в його країні та кого він репрезентуватиме в Нью-Йорку.

За останній рік я був на Форумі Ради Європи у Тунісі, на Міжнародному молодіжному форумі в Південній Кореї. Щоб розуміти, кого я репрезентую, я зустрічався з активістами, аналітиками, соціологами, представниками студентських рад й експертами з молодіжної політики. Я розумію: те, що турбує мене, не обов’язково турбує інших молодих людей в Україні. Важливо позбуватися ілюзій своєї бульбашки й аналізувати.

romanUN-hromotska-11 (1)Часто молодь не розуміє, що вже представлена на кожному рівні влади ― нас представляють ті, за кого ми голосуємо. Необхідно розуміти, як працює демократія і яка в ній роль кожного та кожної з нас. Ми можемо впливати як мінімум на виборах ― я знайшов кілька хвилин, щоб змінити місце голосування і проголосував у Південній Кореї. На жаль, багато людей знаходять відмовки ― так вони втрачають вплив.

У міжвиборчий період можна слідкувати за роботою депутата чи депутатки на окрузі, доносити свої проблеми й вимагати звітності. Перший крок ― зрозуміти, хто за що відповідає, адже депутати не вирішать проблем з дорогою чи навчальною програмою університету. Якщо ти не відчуваєш, що хтось представляє твої інтереси, можна спробувати самостійно стати цією людиною ― звісно, це складніше, ніж скаржитися.

Є 17 цілей сталого розвитку ООН, довкола яких формується вся робота. Вони звучать абстрактно ― наприклад, «якісна освіта». Натомість цілі розбиті на 169 завдань ― кількісні показники, які повинна досягнути держава за 5-10-15 років. Наприклад, скільки тисяч людей треба залучити до неформальної освіти та скільки повинно бути шкіл з інтернетом. Це дає розуміння, як втілити глобальну ціль і що саме ти можеш для цього зробити ― на це здатні не тільки громадські активісти чи волонтери. Не потрібно колосальних ресурсів і мільйонних інвестицій ― достатньо методології зі щоденної зміни світу на краще.

Ми як суспільство звикли перекладати відповідальність на інших і не розуміти, що вона насправді на нас самих. Ті, кого ми обираємо і кому платимо податки, теж відповідальні і повинні передусім вирішувати наші проблеми. Чомусь ми контролюємо, що робить наш стоматолог, але не контролюємо, як уряд витрачає наші податки. Треба думати, кого ми обираємо. Більшість рішень проблем, що нас турбують, не в руках секретаріату ООН, а в руках нашої громади ― а отже, і у наших.

Фото: Іринка Громоцька

Помилка в тексті? Виділи її, натисни Shift + Enter або клікни тут.

comments powered by Disqus