Паралімпієць про спорт, інвалідність і цілі

Роман Скиба

Спорт дав Романові Дзюбі, дніпропетровському паралімпійцю, шанс подолати безвихідь та почати нове життя. Тепер, по закінченню кар’єри, вже й сам Роман допомагає іншим людям з особливими потребами побачити позитив. Про особливості паралімпійського спорту, велич людського духу та так званих «елітних» інвалідів він розповів кореспондентові «Студвею».

 Як ти почав займатися спортом?

─ Через мій діагноз (дитячий церебральний параліч ─ авт.) я завжди був звільнений від фізичних навантажень. Вчителі фізкультури в школі казали: «Іди, дитино, посидь на лавочці», ─ та й хлопці у дворі жаліли мене ─ не брали грати у футбол і баскетбол. Але мені постійно кортіло займатися спортом. От одного дня я й почав робити ранкову зарядку та бігати кроси по лісу. Навантаження брав собі аж до знесилення: виріс на геройських фільмах, тому й сам націлювався на неможливе. Тоді я думав: «Як хлопець-інвалід, що погано ходить, може стати героєм? Очевидно, він має бігати!»

Навантаження брав собі аж до знесилення: виріс на геройських фільмах, тому й сам націлювався на неможливе. Тоді я думав: «Як хлопець-інвалід, що погано ходить, може стати героєм? Очевидно, він має бігати!»

 Коли відбувся перехід від аматорського до професійного спорту?

─ Якщо чесно, то спорт для інвалідів не буває таким уже професійним. Тут спортсмени ─ це випадкові люди з вулиці. Наприклад, якось мою дивну ходу помітив один чоловік. Підійшов, запитав: «Хлопче, в тебе ДЦП? Не хочеш випробувати сили у паралімпійському спорті?». Виявилося, що це професійний тренер. Я зацікавився і почав ходити на тренування. Вже за рік зміцнів, став краще контролювати рівновагу. На обласних змаганнях зміг виконати якісь там нормативи, тож вийшов на всеукраїнський рівень.

─ Що спільного та відмінного у спорті звичайних людей і людей із інвалідністю?

─ Це різні всесвіти, різні філософії, різні навантаження, а отже, й підсумкові цілі. Єдине, що є незмінно спільним, так це спортивні об’єкти. Часом тренуємося разом, а іноді ─ інваліди після здорових. Оце і є принцип Паралімпіади: коли відшуміли фанфари головних змагань світу для здорових людей, на спортивну арену виходять паралімпійці. Для того, щоб показати, що життя не ідеальне, що в ньому є багато недоліків, нерівностей, кривди… Щоб довести, що з ними варто боротися та перетворювати вади в переваги.

Роман Скиба

 Як тобі вдалося потрапити на Паралімпіаду до Сіднея?

─ На той момент я був голодним, худим, нещасним студентом, та ще й інвалідом… Зрозумів, що іншого шансу змінити щось у житті в мене може й не бути, тож віддав всі свої сили. Взяв академвідпустку в університеті, тренувався три рази на день, ледь не ночував на розкладачці в легкоатлетичному залі. Я так боявся захворіти і втратити форму, що, коли в одному кінці трамваю хтось чхав, я перебігав на інший кінець. Це здається ідіотизмом, але коли спортсмен перебуває на піку фізичної форми, імунітет у нього дуже слабкий. Потім були міжнародні змагання, і мені врешті таки вдалося потрапити на Олімпіаду.

 Розкажи про твою участь у Паралімпійських іграх.

─ Все пройшло мирно, без таких ексцесів, як на останніх спортивних змаганнях у Сочі. Я тоді дуже пишався, що українська збірна обійшла російську. Вони отримали в Сіднеї 35 медалей, а ми ─ 37. Була в цьому і моя скромна заслуга. Я здобув дві срібні медалі за біг на 100 і 200 метрів серед спортсменів з ураженням нижніх кінцівок. На фініші в мене тоді ледь не звело ноги (ДЦП ─ це ж не жарти), але, слава Богу, минулося… Тож у загальному медальному заліку ми опинилися на один щабель вище росіян. Чорт забирай, краще б Україна й Росія з’ясовували стосунки лише на спортивних аренах і зараз!

Чорт забирай, краще б Україна й Росія з’ясовували стосунки лише на спортивних аренах і зараз!

 Україна достойно оцінила твій олімпійський успіх?

─ Так, наш уряд виплатив призові паралімпійцям в тому ж обсязі, що й здоровим спортсменам. За свої дві медалі я отримав близько 50 000 доларів, тоді для мене це була фантастична сума. Вийшло, що ми стали такими собі «елітними» інвалідами, адже в Україні більшість людей з обмеженими можливостями просто не можуть вийти з дому й отримують мізерну пенсію… Думаю, краще б нам забезпечили постійну соціальну рівність, ніж великі призові раз на чотири роки. Тим не менш, ці гроші врятували мою родину, бо батькам держава затримувала зарплатню по 3─4 місяці.

14

 Як склалося твоє життя після Паралімпіади?

─ Потім у мене пішли травми та хвороби, більше особливих призів я вже не отримував. У музиці є таке поняття, як «зірка одного хіта», от і мені по-справжньому пощастило тільки один раз. Ну як ─ я ще намагався виграти, але травми давалися взнаки, та й з’явилися молоді суперники. Тренером я не став, бо маю філологічну освіту. Тому лише підбадьорював своїх товаришів і підтримував веселий дух команди. Окрім того, після повернення з Сіднея я від імені паралімпійської збірної виступив перед урядом із проханням про передання нам закинутого санаторію в Криму та перетворення його на тренувальну базу для спортсменів-інвалідів. Уряд задовольнив наше прохання, і під Євпаторією з’явилася «Україна» ─ одна з найкращих паралімпійських баз у світі. Тепер її майбутнє, разом з усім Кримським півостровом, опинилося під великим питанням…

 Чим ти займаєшся зараз, по закінченню спортивної кар’єри?

─ Зараз я мешкаю в Німеччині. Працював менеджером у спеціальному готелі для інвалідів. Потім одружився, переїхав до іншої федеральної землі, тож укотре починаю все з «нуля». Думаю закінчити спеціальні тренерські курси. Іноді читаю німецьким школярам лекції про паралімпійський рух та проблеми інвалідів.

 Тепер, озираючись у минуле, можеш сказати, що ж дав тобі спорт?

─ Я зміг подолати свою безнадійність та безвихідь, і головне тут, на мою думку, не в кількості спортивних перемог. Я вдячний тренерові, Україні та Богу за те, що допомогли мені змінити життя. Прищепленням оптимізму я й займаюся по закінченню своєї кар’єри. З групою однодумців ми організовували в Україні спортивні змагання та благодійні вечори для дітей-сиріт. Ми намагаємося звернути увагу на проблеми людей з обмеженими можливостями, багато з яких є заручниками власних квартир. Я допомагаю людям побачити головне в їхній боротьбі за життя та подолати комплекси. Бути інвалідом принизливо ─ у якій би країні ти не був. Ми тільки вийшли на шлях до суспільства рівних можливостей.

Фото: з архіву героя.

Помилка в тексті? Виділи її, натисни Shift + Enter або клікни тут.

comments powered by Disqus