«Я не боюся смерті, я боюся Бога», ─ Володимир Парасюк

521649437ef5b1799eae02a0af42d4fb-2

21 лютого зі сцени виступив сотник Майдану, котрий поставив ультиматум Президенту. Багато хто приписує Володимиру Парасюку заслугу в тому, що Віктор Янукович утік. І, хоч цінні речі з урядового кварталу почали вивозити задовго до тієї події, образ сміливця вже закарбувався в пам’яті Майдану. Вплинув його виступ на рішення ВР і Януковича чи ні – питання вже риторичне, а от хто такий Володимир Парасюк у повсякденному житті – розповідає «Студвей».

Про інтерв’ю домовляємося протягом кількох днів. Неодноразово заходячи до приміщення музичної академії, де розташовується його сотня, я переконуюся на власні очі, наскільки чоловік заклопотаний.  Безліч преси навколо, постійні зустрічі, вирішення питань зі своєю сотнею… Нарешті ми зустрічаємося неподалік інфоцентру. Володимир сидить за ноутбуком, і я бачу кількадесят тисяч непрочитаних повідомлень. Його акаунти у соціальних мережах просто таки розриваються від різноманітних побажань, звинувачень і закликів. Проте півгодини Володимир присвячує лише спілкуванню зі мною і ні на що не відволікається.

Якщо хтось ідеалізує Володимира Парасюка, то припиніть це робити і любіть себе. Ставайте самі Володями Парасюками.

─ Почнімо розмову, мабуть, з Вашого славнозвісного вже виступу. Дуже багато людей говорять, що це саме Ви налякали нашого Президента так, що він втік? Як Ви самі думаєте?

─ Нашого Президента налякав увесь український народ. З першого дня революції лякав. Але це просто був ключовий момент. Це не моя заслуга. Це заслуга всіх людей, котрі долучилися до боротьби. Я думаю, що кожен свідомий українець міг би так вчинити.  Напевне, Бог вирішив, що то маю бути я. Все дуже спонтанно відбулося: просто вийшов та висловився.

Зараз багато хто позиціонує Вас як третю незаангажовану силу. Звичайні українці розраховують на звичайного українця…

─ Я людям кажу: якщо хтось ідеалізує Володимира Парасюка, то припиніть це робити і любіть себе. Ставайте самі Володями Парасюками, ідіть на сцену і кричіть. Моя особистість малесенька. Я не герой і не зірка. Якби я і не вийшов на сцену, моє життя, мої переконання не змінилися б. Сидів би на цьому ж місці, просто Ви б не брали у мене інтерв’ю.

─ Плануєте створити якусь громадську силу чи об’єднання?

─ Люди організовуються. Не можна робити нічого з поспіхом. Потенціал виникнення серйозної платформи великий, справді. Я хочу зробити усе якісно, а не створити громадське об’єднання всеукраїнського масштабу, котре не буде дієвим. До мене приходять дуже розумні люди, науковці, ми проводимо зустрічі. Але жодних документів чи заяв не підписую, бо люди, котрі звертаються з ідеями, повинні зрозуміти, що треба самим працювати. Завтра мене може і не стати, а вони повинні самі штовхати і розвивати свій задум. Я не повинен стати єдиним інструментом реалізації контролю політиків чи якоїсь ідеї.

2-2

Країна потребує аполітичного уряду професіоналів.

─ Як Вам жити з такою популярністю? Пів-України розраховує на Вас у вирішенні навіть якихось особистих питань.

─ В першу чергу люди мають усвідомлювати, що я – не професійний політик. Я беру до уваги все, що люди пишуть мені, з чим звертаються. Але усі мають зрозуміти, що я не можу взяти й прийти «ламати» державний устрій. У нас є закон. У нас є влада, діють уряд та парламент, який я визнаю. Але є одне але. Не подобається, як він працює. Тому я максимально хочу донести до політиків: «Будь ласка, працюйте. Я вимагаю, щоб ви працювали!». Країна потребує аполітичного уряду професіоналів.  Вийшло ж те, що зіграли політичну гру. Така партія як «УДАР» Віталія Кличка просто відійшла в сторону, аби не брати участі в формуванні уряду, бо вона не хотіла «зіпсувати» обличчя. Між собою розділили все ВО «Батьківщина» та ВО «Свобода». Я ж не можу вдарятися в якийсь радикалізм. Є кроки, які потрібно зробити рішучіше, так. Але ці кроки мають бути правильні та зважені. Кожному, хто до мене звертається, я хочу допомогти і вселити певну надію в серце. Хочеться людину надихнути, сказати: «Ти сильний, ти мужній, йди сам!»

─ Проблема в тому, що люди думають, що Ви всесильний і перекладають на Вас багато своїх власних зобов’язань. Це моє суб’єктивне спостереження.

─ Я проста людина. Мені багато треба вчитися.

─ А чому Ви не заблокуєте повідомлення від сторонніх осіб у соцмережах?

─ Я не можу це зробити. Це означало б, що мені байдужа думка усіх цих людей. Повірте, критикують мене не менше, аніж підтримують. Я завжди хочу донести до людини, яка з іншого боку кабелю: «Україна починається з кожного з нас». Чому мене питають про те, що так мало людей на Майдані? Чому, наприклад, Ви, хто питає, не тут? Мені теж би хотілося додому зараз, відпочити. Але наразі  я тут, в Києві, живу в консерваторії. Витримую весь цей натиск.

─ Так Вам нав’язали відповідальність ззовні, від якої Ви не можете відмовитися.

─ Ні, я цю відповідальність хочу на себе взяти. І людську довіру, котру маю, скерувати у боротьбу за Україну. Я не прошу, аби мене не критикували. Проте передусім, якщо Ви хочете щось змінити, то спочатку встаньте з дивану і почніть хоч щось робити.

Мовою ж ультиматуму я більше говорити не збираюся.

─ Читаючи інтерв’ю з Вами, я зрозуміла, що Ви не плануєте йти в політику. Це правда?

─ Так, не планую. Амбіцій політичних у мене нема. У разі того, що прийде час, коли це буде необхідно – я піду в політику. Якщо такої необхідності не виникне – не піду.

─ А Ви не думаєте, що в політичні кулуари Вас просто «заведуть»?

─ Хто заведе? Зачекайте, я ж маю право на своє волевиявлення.

─ Безумовно, але у Вас зараз дуже серйозний авторитет. Я думаю, Ви багато чим зараз займаєтеся під тиском громадськості.

─ Люди не уявляють, що я не маю жодної юридичної сили, аби щось зробити. Зараз я веду боротьбу як громадянин України. Дякую за шалену підтримку. Я хотів би до всіх звернутися: не вимагайте від мене нереальних речей. Мені надсилають розробки законопроектів та  вимагають, аби саме вони було розглянуті і поставлені на голосування, потім висловлюють  якісь претензії. Я насправді винен людям. Але я не є навіть депутатом. Мовою ж ультиматуму я більше говорити не збираюся. Якщо це відбулося на сцені, це було зовсім інакше. Мене змушують йти у Верховну Раду і щось доносити. Прийде час – може, й так буде потрібно. Є країна. І потрібно часом йти на якісь відважні кроки.

─ Які Ваші плани щодо Майдану і його оборони? Не збираєтеся їхати на Крим?

─ Є така ідея. Але проблема в тому, що людям немає з чим їхати. Вони просять у влади: «Навчіть нас! Дайте зброю!». Ми будемо відстоювати цей регіон. Я особисто дуже хочу в Крим. Проте моя персона може там сильно нашкодити зараз. Це не питання власних інтересів чи агітації, знову ж таки. Це питання державності. Якщо я поїду на Крим, то як  військова одиниця під державним керівництвом зі зброєю у руках. І я, і мої побратими готові загинути за тих несвідомих людей, що підтримують іншу сторону в конфлікті. Я за серйозний підхід. Не можна бавитися у війну, не приготувавшись до неї. Треба усвідомлювати, який ворог. Якщо йти, то йти раз і до кінця.

3-2

Ми – чоловіки, ми повинні захищати державу, і треба десь набиратися необхідних для цього навичок.

─ Що змусило особисто Вас приїхати на Майдан вперше? Коли це сталося, до речі?

─ Коли йде мова про державу, я завжди реагую. Був на третій день після того, як Мустафа Найем звернувся із закликом вийти (21 листопада 2013 року у соцмережі Facebook – прим. авт.). Приїхав з друзями. Узагалі мені вистачає свого заробітку. Я живу як звичайна людина. Не можу сказати, що мені раніше щось дуже не подобалося в моєму житті. Проте однозначно не подобалося, як живе багато інших людей, чи радше як вони змушені жити. Не подобалося, що порушують наші права та цінності, забирають свободу, вирішують за нас, чого ми хочемо чи не хочемо. В результаті це перейшло на свавілля міліції. Був мітинг, що перетворився на революцію, а революція перетворилася на повстання.

─ Про повстання Ви влучно. А як Ви особисто стали сотником?

─ Почалося з того, що ми прийшли в консерваторію. Почистили, повиганяли з приміщення мародерів. Мені доручили право бути комендантом. Нас від початку чоловік 17 приїхало, переважно старші люди, серед яких був і мій батько. Згодом мене назвали сотником. У нас не було як такого командування. Люди всі серйозні, усвідомлювали, що треба робити. Мій тато відіграв величезну роль: надавав підтримку, давав дуже цінні поради. Він ніколи не приймає поспішні й необдумані рішення. Ми все ретельно планували й обговорювали, тому наша сотня від початку була активною, а наші дії – ефективними. Ми не підкорювалися Самообороні Майдану, бо утворилися в останні п’ять днів до кривавого штурму. До того часу я був у сотні Лева, її очолює Руслан Помірчий, з яким ми вишколювалися на таборах Конгресу українських націоналістів.

─ Тобто Ви мали певну військову підготовку. А в армії часом не служили?

─ Так, але це такий досвід, який здобутий був не за рік, а за добрих чотири. Ми їздили на різного типу табори. Проходили усе як тут: шикування, стрільбу. Це не хобі. Ми – чоловіки, ми повинні захищати державу, і треба десь набиратися необхідних для цього навичок. Солдатом строкової служби не був. Колись дуже хотів на військову кафедру, однак, коли дізнався, наскільки в нас у державі на них все корумповано і нічого  тебе й не навчать, я відмовився від цієї ідеї. Хоча склав усі екзамени на «відмінно».

 

4-2

Я не боюся смерті, я боюся Бога.

─ Важко керувати незнайомими людьми?

─ Тут усі люди свідомі. Нас об’єднує одна ідея. Внутрішня дисципліна на високому рівні. Тут як у монастирі: коли ти знаєш, для чого ти щось робиш, тобі не треба зі сторони нічий контроль. Були, звісно, якісь невеликі непорозуміння, але нормальна розмова зазвичай призводила до уникнення помилок в майбутньому. Нас об’єднувала боротьба і розуміння, що ми як одне єдине в таких важких умовах. Приїхали ми з хлопцями з Самбора, були ще з Комарного, зі Львова, з Харкова, а також з Одеси, Донецька…

─ З Вашої сотні багато серйозно постраждалих? Фраза про «застреленого побратима з Яворівщини» була під час виступу…

─ Я коментарі щодо цього не даю через те, що нам треба шанувати пам’ять загиблих, а не обговорювати все, що з ними пов’язано. Одна людина була лише поранена в руку, але зараз вже все гаразд. Інші живі й здорові. Мабуть, свою роль відіграв професіоналізм, правильність і тактичність дій. Взагалі ми усі на Майдані побратими. Ми з тим чоловіком в одному районі жили.

─ Що для вас тепер є страх? Після усіх цих запеклих боїв і трагічних смертей?

─ Коли на Грушевського вперше почалися сутички, тоді страх відійшов. Я не боюся смерті, я боюся Бога. Я усвідомлюю, що можна завтра впасти на сходах і проломити голову, й так само розумію, що мене завтра можуть застрелити. На Інститутській я був без бронежилета, я його просто зняв, бо він дуже стримував рух. Від куль, якими по нас стріляли, він не захистив би. До того ж, снайпер працював дуже точно: по голові і по шиї. Тому сенсу носити його не було. Я його в бою подарував побратиму. Кожного могла зловити куля. Аби я боявся, я би тут взагалі не був.

─ Ви сказали, що Ви – не герой. А змінилося ставлення ваших близьких до Вас?

─ Ні. Навіщо змінювати ставлення і вішати ярлики? Треба усвідомити для початку поняття «герой». Якщо ми ставимо планку Героїв таких, як Степан Бандера, Роман Шухевич та хлопців з Небесної Сотні, то мені до них неймовірно і недосяжно далеко. Я не можу стати з ними в один ряд. Мама якщо зателефонує і почне в більш строгому тоні говорити, то я вислухаю уважно. Батьки мене дуже люблять, і їхня думка завжди важлива, а стосунки наші незмінні. А ще я хотів сказати кілька слів про свою сестру. Це людина з великої букви, інтелектуал, у неї немає слів «не можу». Є в мене духовний наставник – отець Пантелеймон. А сестра і родина завжди ─ моя підтримка моральна. В мене є чудові друзі. В моїх стосунках з близькими жодних змін не відбулося.

─ За професією Ви оператор, тобто у Вас є «мистецьке око». Не хотіли взяти камеру до рук під час Майдану?

─ Було прагнення, але не вистачало часу. Я більше не митець, а організатор. Хотілося зробити якусь зйомку, але руки не доходили, бо є барикади, є інші обов’язки. Я повністю відмовився від роботи зараз. Моя доля змінилася. Намагаюся закрити всі «прогалини» щодо роботи, хоча наша маленька студія працює надалі. Якщо Путін виведе свої війська, завтра в країні все стане класно – то я обов’язково повернусь до своєї справи. Я люблю свою професію. Мабуть, кожен любить. Якщо ти вмієш замітати вулиці, то не треба казати, що тобі це не подобається. Треба спробувати це полюбити, зрозуміти, що саме зараз твоя місія на Землі така і нічого страшного в цьому немає. Я обрав свою професію, бо мені знімати з дитинства подобалося, це досить важка праця, повірте, але я її шалено полюбив. Треба вміти щиро проникнутися тим, чим ти займаєшся.

5-2

Після розмови вже під час прощання сотник Парасюк каже: «А Ви знаєте, що я народився на Майдані?». Я подумала, чесно кажучи, що Володимир так жартує. Але він цілком серйозно пояснив: «Я народився в селі Майдан Жовківського району Львівської області». І за кілька годин на «Фейсбуці» я побачила пост із фотографією з паспорту. Його день народження ще й в один день з Януковичем. Чудасія ─ подумалося мені.

Помилка в тексті? Виділи її, натисни Shift + Enter або клікни тут.

comments powered by Disqus