Вони народилися на інших континентах, але повернулися. Навіщо?

ukraine

Ден, Мишко та Антон – іноземці за паспортом, українці в душі. Хоча хлопці народилися й прожили життя у США, Канаді та Австралії, їхні сім’ї походять з України. У житті кожного з героїв настав день, коли вони покинули комфортний закордон і повернулися до знайомої-незнайомої Батьківщини, щоб залишитися тут. Чому?

Читати англійською


Мишко (Канада), 23 роки

mishko 1Мишко – фотограф і креативний дизайнер. Останній рік живе й працює в Києві. Предки Мишка – з Полтави, але до Канади приїхали не відразу: шлях туди виявився тернистим.

– Мої дідусь і бабуся народилися в маленькому селі в Полтавській області. Вони пережили Голодомор, під час якого втратили багато рідних, а потім і Другу світову війну. Через неї чотири роки провели в Дахау – концтаборі на півдні Німеччини.

Після війни вони вирушили до Південної Америки й 10 років жили у Венесуелі. Ні бабуся, ні дідусь не знали іспанської й дуже страждали від вологого клімату. Тому вони вирішили рухатися на північ, до Канади. Бабуся Мишка була дуже хвора, тож на канадсько-американському кордоні їй ледь не заборонили в’їзд до країни. На щастя, лікар, який її оглядав, був українцем і дозволив бабусі перетнути кордон. З того часу сім’я Мишка живе в Канаді.

– Я вивчав у школі французьку, англійську, в університеті – російську, але все життя рідною для мене була саме українська мова. Підтримувати її було неважко, адже в Торонто величезна українська діаспора: там часто носять вишиванки, дуже багато української символіки. Узагалі я виріс і думав, що Україна саме така. Але це не зовсім так: культура модернізувалася. У Канаді не розуміють, що українське не тільки традиційне, але й дуже інноваційне. Мода змінилась: сучасні українські бренди й стиль неймовірно круті. Музика теж дуже різноманітна: не тільки фольк-рок, а й експериментальна, інді, джаз, дип-хаус, хіп-хоп тощо.

Вперше Мишко приїхав до України у 12 років, це був 2006 рік.

mishko 2– Було відчуття, ніби я потрапив на іншу планету. І все, що бачив, було для мене дивним.

З того часу Мишко був в Україні ще 8 разів, завжди приїжджав щонайменше на місяць. Коли закінчив університет, спробував знайти тут роботу.

– Я насправді не хотів працювати в Канаді, бо там уже все стабільно, а в Україні багато проблем і людей, які прагнуть щось змінити. Тут я дістав більше можливостей. Щоправда, мене досі дивують ями на дорогах і дивні будівлі: коли дивишся на них, не розумієш, чому вони тут. А ця вічна «технічна перерва»! Через неї проблематично подати документи, бо, щойно ти приходиш у потрібну інституцію, в них уже обід. Ці маленькі речі зовсім не мають сенсу й заважають працювати.

З 2012 по 2015 рік Мишко проходив літні курси в УКУ, а остаточно переїхав до України в період Майдану.

– Я думаю, що до Майдану в українців був цілком інший менталітет, люди на все казали: «Ну, це ж Україна». Але після революції в них з’явилося бажання щось змінювати, вони стали активніші, хоча до цього більшість часу прокрастинували.

Мишко згадує, що протягом перших поїздок до Києва міг днями сидіти вдома: йому просто не було куди піти. І запевняє, що тепер стає інакше: місто розвинулося й стало більше нагадувати європейське.

– Після Майдану багато іноземців, які намагаються знайти місце, де будуть корисними, почали приїжджати до України регулярно. Вони вмотивовані й мають правильне бачення змін. Я знаю канадців-журналістів, які приїжджали сюди в робочих справах і лишалися на кілька років. Чи іноземців-співробітників великих компаній, які теж залишилися, бо можуть продемонструвати, як саме треба змінювати цю країну.

mishko 3Під час розмови Мишко постійно всміхається, прогортаючи на пальці свою каблучку-печатку з тризубом.

– У мене багато друзів в Україні. Але я не можу сказати, що українці більш або менш привітні, ніж європейці чи американці: усе залежить від країни. В одному точно певен: українці відвертіші. Якщо ти подобаєшся людині, тобі це прямо повідомлять, якщо ні – теж. Лицемірити не будуть. Зазвичай за кордоном не так: до тебе обов’язково привітні, навіть коли ненавидять.

На хвилину Мишко губиться в думках.

– Насправді молоді українці – одні з найбільших оптимістів та інноваторів, яких я коли-небудь зустрічав. Я помітив, що вони дуже вмотивовані створювати. Причому все: арт-журнали, події з живою музикою, простори для нетворкінгу, а особливо будь-що пов’язане з технікою. Ще я зауважив, що українська молодь шукає натхнення поза країною, але ніколи не копіює, натомість знаходить унікальний шлях трансформувати власну ідею.

Мишко запевняє: він тут, бо вірить, що Україна – наступний Берлін.

– Тепер в Україні з’являється стільки ж нового, скільки і в Берліні років 20 тому. Від моди до технологій. Можливості, які тут відкриваються, неймовірні, якщо ти зможеш продертися через бюрократію та інші труднощі. Я справді хочу не тільки спостерігати за тим, як змінюється Україна, але й бути частиною цих змін, бо вірю в дуже яскраве її майбутнє. Людям лише потрібно продовжувати цю постійну боротьбу проти старих звичок та уявлень. Завдяки цьому вони зможуть правильно репрезентувати себе в інтернаціональному просторі.


Антон (Австралія), 23 роки

anton 3Антон – аналітик, тепер працює консультантом у ДП «Український державний центр міжнародної освіти» МОН України й паралельно співпрацює з Мишком над спільним медіа-проектом. Його мама народилася в Умані, виросла в Черкасах, а родина батька емігрувала в Австралію після Другої світової війни, тож він народився вже на південному континенті.

– У 1970-х та 1980-х роках тато їздив до України, а в 1990-х зустрів там маму, коли працював у англомовній київській газеті. Батьки переїхали до Мельбурна в 1993 році, а за рік народився я.

Спершу Антон навчився розмовляти українською, англійську вивчив лише тоді, коли пішов у дитсадочок. До того ж, він приїжджав у гості до бабусі й дідуся в Черкаси майже щороку, доки йому не виповнилося 12. Тоді вся родина остаточно іммігрувала до Австралії.

– У Мельбурні велика українська діаспора. Це важлива частина мого життя, тому Україна не стала таким здивуванням, яким могла б. Я ходив до української школи, був скаутом «Пласту», маю багато друзів-українців та, звісно ж, українську сім’ю. Ми слідкуємо за новинами про Україну, хоча в Австралії про неї знають дуже мало. Їх не вважають важливими, тож транслюють рідко.

Антону особливо запам’ятався перший приїзд до Києва вже в дорослому віці.

anton 2– Моя тітка, кузени та їхня сім’я походять з України, але живуть у польському місті Перемишль. Від початку війни на Донбасі українська спільнота в Перемишлі почала збирати гроші й товари для тих, хто перебуває на лінії фронту. 11-12 січня 2015 року вони організували доставлення двох машин «швидкої» до Києва, щоб передати їх батальйонам. Я якраз був на канікулах у Львові, і ці машини проїжджали через місто. Мені ж запропонували поїхати з ними.

Обидві «швидкі» були вщент заповнені ліками. Вони їхали до Києва 9 годин і прибули на Майдан приблизно о першій ночі. Ночувати довелося в готелі «Козацький», де на той час була головна база батальйону «Азов». Для Антона це був перший приїзд до Києва за 10-11 років, і той день став одним з найемоційніших моментів його життя.

– На той час я вже рік працював у відділі освіти й навчання в австралійському уряді. Ще за рік я вирішив, що потрібно щось змінювати. Тож у січні 2016 року зв’язався з Уляною Супрун, в.о. міністра охорони здоров’я України (тоді вона була директором громадської організації «Захист Патріотів»). Розмова з нею та її чоловіком тривала близько години та надихнула мене працювати й волонтерити в Україні.

Тоді Антон ризикнув, звільнився й переїхав, щоб так само працювати в уряді, але в тому, який більше його потребує, тобто в українському. Про переїзд анітрохи не шкодує. Каже, міг жити в повному комфорті, але обрав Київ, обрав Україну, бо до них лежить душа.

– До того ж, протягом останніх кількох місяців я сформував особисту raison d’être («сенс існування» – франц.) Немає сенсу бути українцем у діаспорі, розмовляти українською, бути частиною української культури, якщо я не можу повернутися до мирної Батьківщини, якою можна пишатися.

anton 1Звертаю увагу на гільзу, що висить на шиї Антона. Виявляється, він майже ніколи її не знімає: це подарунок його дядька. Гільза розписана в петриківському стилі, і хоча з майстрами хлопець особисто не знайомий, він планує це якнайшвидше виправити.

– Українська молодь опинилася в унікальному становищі, – розповідає далі Антон. – З одного боку, її світогляд уже не радянський, якщо порівнювати з попередніми поколіннями. З іншого, вона змушена боротися з російською агресією: як в онлайні, так і в Криму й на Донбасі. Та все ж таки за останні 60 років Україна ніколи не була настільки близькою до Європи, і це дає свої плоди. Західні країни пропонують стипендії на навчання, а молоді українці можуть набути там цінних навичок, щоб повернутися й робити Батьківщину кращою. Саме ці процеси народжують молоде залучене покоління, представники якого не захочуть стояти осторонь і давати країні гинути.

Хлопець зустрів уже багато молодих українців, які успішно проводять зміни із суттєво меншою кількістю ресурсів, ніж в Австралії чи США. Саме тому він виразно бачить світле майбутнє для України.

– Але все залежить від кількості некорумпованих політиків, які працюють у Верховній Раді (на жаль, наразі ситуація невтішна), а також від уряду, який продовжуватиме реформи в правильному напрямку. Тобто менше корупції, більше прозорості й швидкий перехід до цифрових технологій. Я також оптимістично ставлюся до безвізу: зупиняться реформи – зупиниться й безвізовий режим. Так, швидко й легко не буде. Але я помічаю позитивні зміни щодня!


Ден (США), 31 рік

den 1Ден – журналіст. Родина його матері походить із Львівської області, а батька – з Тернопільщини. Бабуся й дідусь виїхали з України під час Другої світової війни, познайомилися вже в Америці. Тепер сім’я майже повним складом живе біля Нью-Йорка, бабуся, найстарша з роду, – у Нью-Джерсі.

– З батьками я зазвичай спілкуюся англійською, але з бабусею й дідусем розмовляю виключно українською. Сім’я зробила все можливе, щоб я вивчив українську ще в ранньому дитинстві й не забув її. Хоч англійська все одно для мене рідна мова. Традиції – також важлива частина нашої ідентичності. Ми святкуємо головні релігійні свята – Різдво, Великдень.

Саме через бажання потрапити до Східної Європи й України зокрема Ден став журналістом.

– Я хотів вивчити глибше цю важливу частину мене. Розповісти, що тут відбувається й чому.

Вперше Ден приїхав до України у 2006 році – працювати міжнародним спостерігачем на парламентських виборах, вдруге – у 2008 році, і саме ту поїздку він зве найважливішим досвідом у житті.

– Це було на літніх канікулах під час навчання в університеті. Я поїхав до татової родини, вони проживають у селі Переволока в Тернопільській області. Це було незвично, але водночас приємно, бо я зустрів 15 людей, які знають про мене майже все, а я про них – майже нічого. Вони прийняли мене з розкритими обіймами.

den 3З того часу Ден майже щороку приїжджав до України з власної волі, поки не переїхав у 2015 році.

– Який досвід найдивніший? В Україні кожен досвід такий, узяти хоча б ті самі маршрутки. А взагалі, ще перед першим приїздом я чекав іншого. У моїх фантазіях було більше традиційного – хліб-сіль-рушники. Сподівався, що Київ повністю україномовний, така собі традиційна українська казка.

Ден запевняє: він у жодному разі не розчарований побаченим і цінує досвід, який тут здобуває. Каже, обрав Україну для періоду найбільшої активності у своїй кар’єрі, і тому це дуже важливо.

– Життя в Україні дало мені цінні професійні можливості, я можу розповідати про важливі історичні події, які відбуваються тут і зараз. А ще я розвиваюсь як особистість, адже коли ти постійно поза зоною комфорту й справляєшся зі складними ситуаціями, пізнаєш себе. Перебування тут дає глобальнішу життєву перспективу: чим більше людей з різних соціальних та економічних прошарків зустрічаю, тим краще розумію, як влаштований світ.

den 2На думку хлопця, кожна країна значно глибша, ніж ми її уявляємо до приїзду. Це складний комплекс.

– Наприклад, той самий Київ. Я люблю його, і архітектуру теж. І те, що на одній території розташовані старовинні будинки, хрущовки й сучасні висотки, – це його історія. Це все насправді дуже цікаво.

В Україні він знаходить певний комфорт, який назвав би європейським. Каже, після Майдану люди взагалі стали більш свідомими і «європейськими», хоча вимовляти це вголос для нього дивно, тому що Україна завжди була частиною Європи. А от про війну Дену говорити складно.

– У Києві вона не відчутна. Люди ходять вулицями, роблять свої справи, почуваються цілком безпечно. З одного боку, про бойові дії нагадує лише реклама Нацгвардії в метро й солдати. З іншого, я був на лінії фронту, їздив туди з Києва автомобілем з колегами… І я дивуюся цій війні. Вона здається такою близькою й такою далекою водночас.

Ден робить довгу паузу й занурюється в думки. Очевидно, сумні, адже його видають очі.

– Як і будь-яка людина, що живе в чужій країні, яка стала тимчасово рідною, я бажаю Україні найкращого. Але багато залежить від звичайних людей, які повинні будь-що змінювати країну, навіть коли кроки будуть геть малі. Політичний клас, здається, потребує нового покоління, щоб зрештою трансформуватися в такий, який дійсно представлятиме інтереси суспільства. Але мене вражає рівень інтелекту й зрілість молодих українців: їх завжди вирізняла віра. От і я вірю, що українська молодь має великі надії на майбутнє й прагне неабияких досягнень. Навіть якщо вони здобувають не той результат, якого чекають, завжди борються далі.

Фото: Ірина Тітенко

Помилка в тексті? Виділи її, натисни Shift + Enter або клікни тут.

comments powered by Disqus