Київ Пушкіна й імператора

Київ вечірній

«Студвей» продовжує передсвяткову підбірку історій про Київ. Цього разу у фокусі… Пушкін й імператор. Розповідає студент 5 курсу історичного факультету КНУ ім.Т. Шевченка Олег Магдич.

Музей Пушкіна (Лук’янівка)

Відкриття музею Олександра Пушкіна у Києві відбулося у травні 1990 року. Цю подію приурочили до святкувань з нагоди 200-річчя з дня народження поета. В основу експозиції лягла приватна колекція киянина Якова Бердичевського, який упродовж всього свого життя збирав матеріали щодо життя та творчості Олександра Сергійовича Пушкіна. У 1987 році Яків Бердичевський, збираючись їхати до Німеччини, передав свою колекцію в дар місту, поставивши при цьому умову, – створити у Києві музей Олександра Пушкіна. Влада довго не виділяла землю і тільки після того, як музей Пушкіна у 1999 році об’єднався із Музеєм історії Києва, міська рада передала у його власність невеликий особняк (вул. Кудрявська, 9), який був зведений у 1816 році та добудований у 1850-х роках. Хоча у тому особняку Пушкін не був жодного разу, музей все-таки облаштували у цьому приміщенні. Будівля перебувала у жалюгідному стані, але її вдалося відбудувати. Серед так званих пушкінських місць у Києві потрібно назвати будинок сім’ї Раєвських (вул. Грушевського, 14) та уже неіснуючий готель «Зелена» на Печерську. Нинішня будівля музею прославилася тим, що у ній провів дитячі роки Михайло Булгаков, тому співробітники часто говорять, що завдяки Булгакову у Києві з’явився музей Пушкіна.музей Пушкіна


Реклама

Пам’ятник імператору Олександра ІІ (у дворику музею російського мистецтва)

До 50-річчя земельної реформи, яку відзначали у 1911 році, київська влада вирішила встановити пам’ятник імператору-визволителю Олександру ІІ і спорудити на міські кошти народний дім на його честь. У 1903 році клопотання щодо дозволу було надіслано до вищої адміністрації країни.

Заслуги Олександра ІІ перед Києвом, який імператор називав «Єрусалимом землі руської», не можна вважати масштабними, проте цар справді допомагав розвитку міста як освітнього та культурного центру. Зокрема, цар виділяв значні кошти для фінансування цілого ряду освітніх та наукових установ Києва, серед яких Університет Святого Володимира і публічна бібліотека.

Міністерство внутрішніх справ спочатку гальмувало подальший розгляд згаданого клопотання, вимагаючи від Київської міської думи подати кошторис на пам’ятник. Чиновники побоювалися повторення історії із пам’ятником Катерині ІІ у Вільні чи православними соборами у Варшаві та Батумі, коли із державної скарбниці довелося виділяти значні суми, щоб завершити їх спорудження. Крім того, Міністерство не погоджувалося із варіантом кінної статуї імператора, яка не відповідала духові його правління. Листування між інстанціями тривало понад рік, після чого на адресу міської думи надійшов остаточний висновок: немає заперечення проти створення спеціального фонду для спорудження пам’ятника через відрахування від щорічних міських прибутків певних сум та водночас не рекомендують збирати приватні пожертви – з огляду на розпочаті тоді воєнні дії.

 Пам'ятник імператору Олександра ІІ


Памʼятник імператору

Прагнення київської влади мати у місті пам’ятник імператору, який би не нагадував інші монументи, встановлені деінде, зрештою змусило міських чиновників звернутись до іноземних архітекторів. 7 грудня 1909 року Київська міська дума власною ухвалою оголосила цього разу міжнародний конкурс проектів пам’ятника імператору Олександру ІІ у Києві. Згідно з його умовами, фігура Олександра ІІ мала стояти або сидіти (мовляв, закони так обдумуються ретельніше). Величина перших трьох премій авторам проектів залишалась попередньою. Вартість пам’ятника не повинна була перевищувати 75 тисяч рублів.

Вже у першій половині 1910 року до Комітету почали надходити проекти із Петербурга, Москви та інших великих міст Російської імперії, а також з Італії і Франції. 2 травня 1910 року журі під головуванням академіка Є. Котарбинського одностайно визнало переможцем конкурсу римського скульптора Етторе Ксіменеса і вручило йому першу премію – 3 тисячі рублів. Це рішення схвалила Київська міська дума, технічно-будівельний комітет Міністерства внутрішніх справ та Академія мистецтв у Санкт-Петербурзі.

Влітку 1911 року Київ був особливо урочистий: у серпні очікували прибуття із Санкт-Петербурга імператора Миколи ІІ із родиною та усім двором.

 Пам'ятник імператору Олександрові ІІ

Микола ІІ приїхав відкривати пам’ятник дідові наприкінці серпня 1911 року. Урочиста церемонія відбулася 30 серпня, у день пам’яті святого князя Олександра Невського, на честь якого і назвали майбутнього імператора. У підсумку скульптурна композиція пам’ятника виявилась досить складною: у центрі видовженого гранітного постаменту височіла бронзова статуя імператора у мундирі та мантії. Спираючись на невисоке крісло, у правій руці він тримав свій Маніфест. Біля ніг царя із подякою за волю скупчилися селяни – представники народів імперії у національних костюмах, серед яких виділялась постать жінки у російському костюмі, яка символізувала Росію. Між ними був і українець, який стояв навколішки. Обабіч від основної скульптурної групи було розташовано ще дві алегоричні фігури – Милосердя та Правосуддя. На постаменті, прикрашеному барельєфами, містився напис «Царю-Освободителю благодарный Юго-Западный край». Однак відкриття було затьмарене замахом на прем’єр-міністра Петра Столипіна, здійсненим анархістом Дмитром Багровим 1 вересня у будинку Київської опери під час вистави Римського-Корсакова «Сказка о царе Салтане».

Вже у квітні 1919 року київська газета «Більшовик» порушила питання про зняття монумента Олександра ІІ до 1 травня, але зробити це до свята не вдалося, тому пам’ятник просто задрапірували. Історія монумента скінчилася у листопаді 1920 року: напередодні річниці Жовтневої революції статую Олександра ІІ зняли із постаменту. Так само забрали й усі інші металеві частини, які відправили на переплавку до заводу «Арсенал».

Фото: Sputnikipogrom, Оболоньінфо, Wikimedia

Помилка в тексті? Виділи її, натисни Shift + Enter або клікни тут.

comments powered by Disqus