Письменниця Іра Виговська про навчання у КПІ, першу книгу та самвидав

MyCollages

Іра Виговська почала писати ще в дитинстві, але досі не може повірити у те, що видала власну книгу. Її повість «Цукром догори» – це історія 7 героїв, у яких кожен читач зможе знайти себе.
У інтерв’ю для Студвею письменниця розповіла про складнощі самвидаву, звільнення з роботи та можливість працювати за покликанням.
Публікуємо скорочену та відредаговану для ясності версію розмови з Ірою. Повне інтерв’ю слухайте у нашому подкасті Сорітелінг.

Про мрії стати письменницею

Скільки себе пам’ятаю — я писала. У дитинстві я просила маму записати за мною перший вірш і казку, бо сама цього не могла зробити.

У другому класі мене вразила книга про «Гаррі Поттера» — я навіть писала її продовження, у якому Гаррі одружився з Герміоною.

У 5 класі я пішла на першу олімпіаду з української мови, на якій треба було написати твір. Від хвилювання у мене піднялася температура.

Це трапляється і зараз: коли багато уваги приділяю тексту, мені може стати фізично недобре. Пам’ятаю, як прийшла додому, лягла спати, а наступного ранку мені зателефонувала вчителька з української мови і сказала, що текст був написаний дуже добре.

Цю телефонну розмову я ніколи не забуду. З того часу я зрозуміла, що мені варто писати. Голос вчительки став для мене опорою.

У школі мені подобалося писати 5 творів, замість одного, тож зі мною дружили всі хлопці. З тих пір у мене не було жодних сумнівів щодо того, ким я хочу стати.

MyCollages

Про навчання в університеті

Я подавала документи на факультети журналістики і перекладу — те, що було пов’язане зі словом.

Коли пішла до приймальної комісії в київський університет ім. Тараса Шевченка, то випадково потрапила в чергу на факультет літературної творчості — тоді я навіть не знала, що такий факультет існує.

Мене попросили показати творчий доробок, але було соромно зізнатися, що я не знаю що це, тому сказала, що забула його і принесу завтра.

Конкурс на цей факультет був дуже маленький, бо там складний прохідний етап, але я вирішила не здаватися.

Свій творчий доробок я зробила за ніч. Пам’ятаю, як побігла з університету додому, сіла писати і не встала до ранку, поки все не закінчила. Твір навіть не перечитувала: роздрукувала, склала в папку і принесла, наче він давно був готовий.

Я пройшла кілька етапів відбору. Одним з членів комісії був Юрій Андрухович, який казав, що текст написаний непогано. Я вже налаштувалась вступати в університет, але потім побачила, що там навчатимуться лише дівчата.

Мене це злякало, я подумала, що з факультетом щось не так, тож віднесла документи в Київську політехніку, КПІ, на переклад французької мови. Коли прийшла на навчанян 1 вересня, дуже сміялася, бо у мене у групі були лише дівчата.

Вчитися на першому курсі мені не сподобалося: я плакала, було складно, всі дисципліни були французькою. До того ж, нам викладали вищу математику, хімію і фізику, оскільки це КПІ. Я досі не розумію, навіщо ці дисципліни лінгвісту.

Це було настільки важко, що я паралельно подала документи на видавничу справу — так я отримала два бакалаврата. Я дуже вболівала за освіту, хоча в результаті жоден з цих дипломів мені не знадобився.

Про ідею для першої книги

Хоча мені подобалося працювати журналісткою і редакторкою, я хотіла писати своє. Це не так легко собі дозволити: коли пишу для брендів чи соціальних ініціатив, то є відчуття, що це потрібно людям, але чи потрібно те, що я пишу для себе?

Мені допоміг Instagram. Три роки тому я почала писати там лонгріди і люди почали підписуватися, і реагувати на мої тексти — я зрозуміла, що, мабуть, вони комусь потрібні.

Спочатку відкладала написання книжки, але карантин розставив все на свої місця: коли залишилася вдома з дітьми і купою роботи — вигоріла.

Я працювала на роботі мрії — головною редакторкою медіа, але замкнений простір, невизначеність і необхідність скорочувати команду через брак коштів примусили почати все ненавидіти і дратувалася кожного разу, як відкривала ноутбук. А коли звільнилася, то здавалося, що я усіх підвела, усе зіпсувала і більше нікому не потрібна.

Кілька днів тому у мене було 48 робочих годин у 24 годинах, а потім — пустка. Тоді я згадала про недороблений рукопис. Я провалилася у свою історію, зачинилася у кімнаті і писала. Були моменти, коли я відкривала ноутбук, починала писати, а коли підіймала очі, було вже темно.

Я жила з героями, з ними плакала і веселилася. Я зрозуміла, якщо хочу написати книгу, потрібно звільнитися від будь-якої роботи, прибрати все зайве.

Зараз я працюю над новим рукописом і усе повторюється. Найскладніше — це дозволити собі творити.

Про самвидав

Спочатку здавалося, що видавати книгу самостійно — це цілковита нісенітниця, адже мені ніхто не давав гарантії, що вийде добре.

Я дуже щаслива, що наважилася це зробити. Для мене це найсміливіший вчинок — дозволити собі зробити те, про що мріяла все життя.

Якби я віддала рукопис видавництву, вони б зробили книгу такою, яка була б економічно вигідною. Я ж хотіла робити так, як мені подобається і відштовхуватись не від грошей, а від зовнішнього вигляду книги. Читачам подобається як зміст, так і форма книги. Вони кажуть, що моя книга їх надихає.

Видавати книгу самостійно — це творчий процес: від написання, пошуку команди, оформлення, друку і до моменту, коли я відноcила кожен примірник на пошту. Надсилати по 100 книжок на день було складно фізично, але навіть у такі моменти, я кайфувала.

Я дуже рада, що робила це в Україні, бо не уявляю, де б ще могла зробити це сама: написати книжку, видати, зареєструвати себе видавцем, продати, а потім платити податки з кожного примірника.

Про вартість першого тиражу

Коли я вперше прийшла у типографію, мені прислали рахунок у 330 тис. грн. Таких грошей я не мала і зібрати їх за короткий час було нереально.

Я надрукувала книгу в Харкові, де вартість була удвічі менша. Я не дружу з цифрами і досі не підрахувала загальну суму, яку витратила на видавництво — знаю її лише приблизно.

Окрім друку, витрати були на компнду, також щомісяця плачу за сайт інтернет-магазину, де продається книжка. До кожної книги за предзамовленням я додавала подарунок — лист і олівець. Ці додаткові матеріали обійшлися ще у 20 тис грн.

Процес вийшов дорогим, але коли я продам весь тираж (2 тисячі книг), то зможу на ньому заробити.

Зараз 900 книг вже на руках у читачів, але не всі вони були продані. Перший тиждень я взагалі усім дарувала книги. Моя психотерапевтка сказала, що коли я безкоштовно роздаю рукопис, його цінність втрачається, і я перестала це робити (хоча іноді дуже хочу).

MyCollages1

Про продаж книг

Коли я зрозуміла, що мені потрібні 150 тисяч, щоб запустити книгу у друк, я відкрила передзамовлення, зробила сайт разом з арт-директором. Таким чином у мене замовили близько 400 книжок.

Я писала у ті місця, де хотіла б представити книгу — в основному це магазини та кав’ярні моїх знайомих і одна книгарня у Львові. Мене дуже врятувало, що книга візуально вийшла гарною і вписується у будь-який інтер’єр.

Зі збутом є багато питань. Для книгарень — ти маленька людинка, яка принесла 10 книжечок. Отримати гроші за продані там книги теж складно, адже нема системи звітності.

До того ж я зрозуміла — краще, ніж я у соцмережах, ніхто мої книги не продасть.

Про перший фідбек

Люди казали, що книжка швидко читається. Спочатку я думала, що, може, з нею щось не так, а потім зрозуміла, що від неї просто складно відірватися. Я чекала, коли буде поганий фідбек і досі його не отримала.

Навіть якби мені сказали, що книга погана, я б не зупинилася писати і робила б це краще — у мене є мільярд тем, навколо всього є історія.

Мені досі соромно хвалити себе і я не можу повірити в те, що сама написала і видала книгу. Якщо оцінювати книгу за 10-ти бальною шкалою, я сама поставила б собі 7-8. Вважаю, що завжди є куди рости.

Про назву книги

На карантині ми прогулювалися з чоловіком і обговорювали книгу. Він сказав, що час її видавати, але мені не подобалася перша назва — «Вуаля».

Ми почали думати над іншою назвою, але ідей не було. Тоді чоловік запитав, який момент у книзі поворотний. Я згадала, що там є хліб, посипаний цукром зверху. Оскільки я думала, що видаватиму книгу російською, то обрала назву «Сахар сверху».

А потім чоловік сказав мені, що видавати книгу в Україні російською мовою – ненормально. Я не хотіла починати все спочатку. але вирішила все ж перекласти книгу і видати двома мовами. Разом з перекладачкою Олею ми обрали назву «Цукром догори».

Про читачів

Зазвичай мою книгу читають дівчата. Кожного разу, коли книгу замовляє хлопець, мені здається, що він замовив її своїй дівчині.

Якщо говорити про вік, то я отримувала коментарі як від 15-річних, так і 80-річних. Мабуть ця книга підходить всім.

Про роботу з текстами

За 10 років роботи з текстами я зрозуміла, що люди не сприймають письмо як роботу. Писати може будь-хто, тому тексти знецінюються.

Мене часто просять написати прес-реліз чи вигадати назву, (бо це ж не складно), але зараз я вчуся відмовляти. Творчих людей не так багато і їх потрібно цінувати.

Навіть зараз я не думаю, що письменник — це професія. Багато українських письменників мають ще якусь роботу. Я теж маю декілька проектів, які дають мені гроші, щоб видавати книжки.

Я мрію, щоб письменництво стало моєю основною діяльністю і більше я нічим не займалася, але зараз — це неможливо.

Поради для майбутніх авторів

Я б радила авторам якомога раніше показувати свої тексти. Творчість — це про самовираження. Все, що є в тобі — не випадково і цьому треба дати можливість вийти.

Не можу дати кращої поради, ніж просто писати і редагувати кожного дня. Помічайте деталі, розширюйте кругозір, описуйте будь-який власний досвід.

Те, як ми пишемо — це те, як ми думаємо. Тексти допомагають переконливо звучати у будь-які моменти життя, тож навчитися писати потрібно кожному. І я переконана, що всі це можуть робити.

Помилка в тексті? Виділи її, натисни Shift + Enter або клікни тут.

comments powered by Disqus