Гіперсексуальність: хвороба чи міф

sex3 (1)

Розповідаємо про випадки, коли з власним «хочу» дійсно слід боротися

У червні цього року Всесвітня організація охорони здоров’я офіційно внесла синдром компульсивної статевої поведінки до Міжнародної класифікації хвороб. Відома кореспондентка BBC Санґіта Майска у своєму матеріалі відтворила історії двох людей, які заявили про власні проблеми з цією недугою, щоб розібратися, чи справді гіперсексуальність є хворобою і, коли так, що вона передбачає.

Переїхавши з Центральної Азії до Англії 15 років тому, Ніла розпочала роботу в операційному залі біржі однієї інвестиційної компанії, колектив якої, за словами жінки, переважно становили «альфа-самці з мільйонними прибутками». Крім неї, у тій команді була ще одна жінка, і колеги-чоловіки часом намагалися дратувати їх, виводячи на великі екрани замість ринкових даних якийсь порнофільм.

«Мені таке не подобалося, проте це був тільки старт моєї кар’єри, я лише почала пробивати собі дорогу в тому місті. Це була престижна й добре оплачувана робота, тож я не хотіла її втратити», ‒ згадує Ніла. Вона знала, що чоловіки з її офісу чекали на певну реакцію, хотіли шокувати її. Тому й почала переглядати касети й диски з порно в себе вдома, щоб привчитися не звертати на таке увагу на роботі.

Однак незабаром настала залежність. На думку Ніли, таку вразливість спричинило виховання в консервативній родині, де говорити про секс було неприйнятно. Щодня її думки були лише про те, як скоро вона зможе дістатися дому, обрати фільм і нову секс-іграшку.

Вона описує те, що з нею відбувалося, так: «Це починається повільно. Ти збуджуєшся. А потім просто дивишся й одночасно вмикаєш свій імітатор. Спостерігання за чимось украй захопливим стимулює всі твої почуття. Думками ти десь в іншому місці. Розумієш, що це триватиме, доки ти не натиснеш на кнопку. Гадаєш, що контролюєш це, контролюєш кожен аспект своєї насолоди, і це дає змогу відчути оргазми, які неможливо дістати з іншою людиною і, ясна річ, із чоловіком».

У поведінці Ніли з’явилася компульсія. Вона почала переглядати порно щодня протягом 2-3 годин. Якщо не мала змоги подивитися його, то відчувала сильне прагнення. Також вона могла годинами виправдовуватися перед собою, незважаючи на очевидну шкідливість цього заняття: «Усе гаразд, ти не підхопиш якусь венеричну хворобу від перегляду порно, і макіяжу робити не потрібно. Усе на твоїх умовах і з гарантованими результатами».

sex1 (1)Проте з часом, щоб досягнути цих результатів, довелося перейти на більш «важкі» види порнографії. «Зазвичай усе починається з перегляду “ванільного сексу”, тобто акту між чоловіком і жінкою чи двома жінками. Але з часом це вже не дає потрібного ефекту. Твій організм звикає до цього. Подібно до вживання наркотиків, доводиться збільшувати дозу, і для цього треба дивитися більш “жорсткі” жанри», ‒ пояснює Ніла.

Це змушувало її почуватися ніяково, адже вона почала думати, що стала збоченою. Сором стає великою проблемою для кожного, хто вірить у свою сексуальну залежність. Він змушує таїтись і водночас посилює статевий потяг. «Це наче коктейль зі збудження й сорому», ‒ згадує Ніла.

Порно також змінило її ставлення до чоловіків. Тепер, коли вона придивлялася до потенційних партнерів, їхні особистісні якості й характер практично нічого для неї не важили: «Я намагалася розгледіти крізь сорочки, чи є в них кубики пресу. Також мене не влаштовувала середня довжина пеніса у Великій Британії… Та навряд чи це можна вважати хорошим підходом до вибору супутника життя».

У Ніли була серія невдалих стосунків, проте найбільше лякало те, що доводилося дивитися фільми зі сценами насилля стосовно жінок, щоб дістати максимальну насолоду. «Я питала в себе: що далі? Я почну дивитися картини зі сценами реального вбивства, щоб задовільнити свою хіть?» ‒ згадує жінка.

Ніла покинула колишню роботу і вивчилася на психотерапевта. На час цього інтерв’ю їй виповнилося 40, і вона спеціалізується на лікуванні людей, які вважають себе сексуально залежними. Це стало можливим завдяки навчанню в лондонському клінічному центрі Лорел, одному з небагатьох у Сполученому Королівстві, що надають кваліфіковану допомогу в таких випадках.

Цієї допомоги у Великій Британії щороку потребують сотні, якщо не тисячі, людей, більшість із яких – чоловіки. Імовірно, частково це спричинено тим, що зазвичай жінки більш сором’язливі, і тому їм важче визнати цю проблему перед кимось. У всякому разі Пол, якщо порівняти з Нілою, є більш типовим зразком людини, яка звертається за допомогою щодо гіперсексуальності: і тому, що він чоловік, і тому, що своє збудження він діставав головним чином від сексу, а не від перегляду порно.

Сьогодні йому 50, і він продовжує боротьбу з проблемою, яка з’явилася 30 років тому під час навчання в університеті. Тоді в нього була дівчина, стосунки з якою базувалися на щирому коханні, але одного дня він відчув, що цього було недостатньо. «Я любив її, справді любив, та невідь-чому я навідувався до повії. Я відчайдушно потребував гострих сексуальних відчуттів, хоч і розумів, що не повинен цього робити. Переспати з якоюсь іншою дівчиною означало б зрадити кохану, чого я ніколи б не зробив, однак це здавалося чимось іншим», ‒ згадує Пол.

sex2 (1)Втім, упродовж кількох тижнів його поведінка цілковито змінилася: «Я зустрічався зразу із шістьма дівчатами і водночас ходив до повій два-три рази на тиждень. Це неначе замовляти піцу, коли ти голодний: я хочу чогось, я замовляю, я забуваю про це».

Пол знав: щось пішло не так. Проте коли він почав задумуватися над тим, щоб розповісти комусь про свою проблему або ж попросити про допомогу, то саме отримав свою першу роботу в Лондоні й опинився в середовищі, у якому такий спосіб життя навіть заохочувався. «Життя було неймовірним. Польоти в різні кутки світу на “Конкорді”, великі заробітки, часті відвідини стриптиз-барів Лондона, сексуальні стосунки між колегами… У зв’язку з цим я почав думати: може, немає ніякої проблеми, може, я просто “нормальний” хлопець?», ‒ розповідає Пол. Однак усе ж його мучили невідступні внутрішні вагання.
Він міг піти з колегами на «велику вечірку» (тобто таку, на якій кожен витрачав приблизно 1 000 фунтів за ніч) до стриптиз-бару, скажімо, у вівторок, і, можливо, ще раз у четвер. Але він був єдиним, хто ходив туди ще й у суботу.

Як і Ніла, Пол почав «збільшувати дозу» – настільки, що, будучи гетеросексуальним, він усе ж мав секс із чоловіками. «Я можу присягнутися, що в мені немає ні грама гомосексуальності. Це було лише бажання більш гострих відчуттів – ось у чому річ. І в той самий час я мав стосунки з кількома дуже гарними дівчатами», ‒ пояснює чоловік.

Також Пол, як і Ніла, говорить про ознаки компульсії у власній поведінці. Якщо в нього деякий час не було сексу, то з’являвся непереборний потяг. І так само його метою був не оргазм, а відчуття, які передували йому і які, власне, становили його залежність. Як і Ніла, він міг розтягувати процес на кілька годин щоразу.

Полу знадобилося чимало часу, щоб «підсісти» на порно після того, як він відкрив його для себе у дванадцятирічному віці. За його спогадами, тоді перегляд «дорослих» журналів потай від батьків не давав йому великого задоволення. Та все змінилося, коли з’явився високошвидкісний інтернет. Тоді його увагу замість візитів до повій заполонило саме порно, яке він міг переглядати годинами поспіль.

Пол одержав довготривалу підтримку від центру Лорел, і сьогодні він упевнений, що став на правильний шлях до одужання. Він уже декілька років не користувався послугами працівників секс-індустрії й останніми місяцями не переглядав порнофільмів. Його мета – стосунки й створення сім’ї з жінкою: «Ця хвороба робить самотнім… З часом ти усвідомлюєш, що твоє перебування на цій планеті обмежене. У мене ніколи не було приємних сексуальних стосунків з кимось, кому я віддавав би свою турботу й любов. Це те, що я втратив за ці 30 років».

За матеріалами BBC
Автор: Санґіта Майска
Переклад: Олександр Староста

Помилка в тексті? Виділи її, натисни Shift + Enter або клікни тут.

comments powered by Disqus