Галина Крук: «Справжня поезія схожа на стрибок із банджі»

kruk (1)

19 лютого президент Європейської ради Дональд Туск зачитав із трибуни Верховної Ради вірш львівської поетеси Галини Крук. Він починається словами: «Усі ми, Європо, так глибоко стурбовані, що деякі навіть убиті». Сама ж поетеса дивується ажіотажу, який виник у зв’язку з цим. У чому причина такої реакції, чи можна заробляти письменницькою працею в Україні і які в неї стосунки з політикою, Галина Крук розповіла в інтерв’ю для Studway.

Про українців і культуру

Якщо сьогодні розгорнути український таблоїд на розділі «Культура», більшість заголовків будуть звучати на кшталт «співачка N оголила груди», а «в телеведучої К знову округлився животик». На мою думку, культура – це щось кардинально інше.

У нас сформувалося викривлене уявлення, начебто споживач культури сам обере те, що йому найбільше до вподоби. Як наслідок, отримує потурання найнижчим запитам. З таким підходом ми забуваємо, що вибір якісного культурного продукту неможливий без формування певного розуміння, чим якісне відрізняється від неякісного. Адже, наприклад, класична музика потребує додаткового пояснення й додаткової популяризації. В Україні це робити складно через відсутність культурної інфраструктури. Хоч би які талановиті були твої вірші, ти ніколи не станеш відомим на широкий загал, якщо не матимеш де їх опублікувати. Публікації в інтернеті не вирішують проблеми, бо вони недоступні для певної частини споживачів культури.

Можна збільшити квоту на українські пісні на радіо, але якщо немає видань, які пояснюють, що це за музика і чому добре, що вона з’являється, цей сегмент буде постійно звужуватися та існувати окремо, сам для себе. Для порівняння: у тій же Польщі можна перемкнутися на канал «Культура» в будь-який момент і подивитись концерт класичної музики, розвивальний фільм чи театральну виставу.

А коли показують цікаву документалістику чи пізнавальні програми наші канали? Пізно вночі, коли більшість глядачів спокійно йдуть спати, адже «завтра рано вставати на роботу». Я постійно спостерігаю, який величезний розрив відбувається між людиною, яка читає книжку, і людиною, яка дивиться телевізор. Яка змушена дивитися телевізор через відсутність альтернативної форми ознайомлення з інформацією.

Культурне поле – це квітник, який потрібно постійно прополювати від бур’янів, інакше вони дуже швидко розростуться й витіснять культивовані рослини.

Реклама

Про фігурування свого прізвища в новинах

Мене здивував ажіотаж, з яким люди назагал сприйняли оте цитування мого вірша. Те, що Туск прочитав мою поезію, нічого радикально в моєму житті не поміняло. Я не стала краще чи гірше писати, а мої книжки не стали більше чи менше купувати. Хоча, можливо, хтось далекий від літератури таким чином довідався про моє існування.

Усі ми, Європо, так глибоко стурбовані,
що деякі навіть убиті.
Чисть частіше Ютюби,
щоб тутешня жорстокість не разила твоїх громадян.
Деякі з наших ніколи тебе не побачать на власні очі.
В тебе теж щось із зором, Європо, ти вперто не бачиш
вибитих їхніх очей і вогнепальних ран.
Деякі більше не зможуть, Європо, не гнівайся,
навіть руки тобі дати
(хіба що протези!),
навіть торкнутись культури твоєї минулих віків.
Сторожи свої межі, Європо,
щоб тебе не торкнулося раптом,
прислухайся, на всякий пожежний, чи ми кричимо ще
від ударів прикладів, армійських чобіт і кийків.
Діти наші виростуть злими, Європо,
не йнятимуть віри
істеричним й слізливим новинам твоїм
про бездомних тварин.
Ти їм вибач, Європо, ти їм не дивуйся,
ми всі тут як звірі –
нас відстрілюють, наче скажених, патронами для вовків.
Що ти, Європо, робила тим часом –
звіряла пропалих і мертвих?
мила руки? чекала підтверджень? ховалась як річ-у-собі?
Миру – мир, муру – мур, тільки гроші не пахнуть.
І жертви
не вартують на захист, якщо вони не голуби…
Вірш, який читав Туск, дуже легко неправильно інтерпретувати. Хтось коментував, мовляв, «скільки можна нарікати на Європу», не звернувши уваги, що вірш написаний 5 років тому. Ще хтось писав, що, мовляв, тепер настане засилля політичної лірики і невідомо, добре це чи погано. Насправді це зовсім не зразок політичної лірики, а мій спонтанний емоційний відгук на болісні для багатьох події. Коли я його писала, я точно не розраховувала на цей резонанс, та й зрештою, у мене не дуже-то багато такої громадянської лірики, а політичної – і поготів. З певністю можу сказати: політика – це точно не та сфера, яка мене приваблює.

Які можливості є в тих, хто хоче стати письменником?

Звичайно, варто займатися тим, що ти вмієш робити найкраще. Це правило поширюється і на літературу. З тією поправкою, що в Україні це не так просто, якщо це художня література (а особливо поезія) і якщо ти не топовий автор, який ще паралельно відомий (або скандально відомий) як політик, блогер, співак, актор, спортсмен і так далі. Або ж це мають бути масові жанри літератури на зразок жіночого роману, детективу, фентезі тощо, на які завжди є попит і свій читач.

Свого часу я брала участь в акредитації спеціальності «Літературна творчість» у Львівському національному університеті імені Івана Франка. Ми заклали в програму цікаві дисципліни й навіть творчі майстерні з прози, поезії, літкритики, але система університетської освіти – це дуже громіздкий механізм, і достосувати цю програму до запитів і потреб часу було нереально. Для прикладу, запросити відомих письменників вести творчі майстерні можна було лише як викладачів-погодинників, а на таких смішних умовах жоден автор, який себе поважає, працювати не погодиться.

Якийсь час я вела в університеті студії літературної творчості. І дуже тішуся, що туди приходили різні талановиті студенти, як-от Христина Соловій, Іра Швайдак (солістка гурту «Один в каное» – прим. ред.), літературознавець Данило Ільницький, поет Іван Непокора і ще багато інших.

Парадоксально, але теперішня творча молодь по-інакшому ставиться до таких додаткових студій: для них мірилом їх якості є ціна курсу. Безкоштовне не цінується. Більше того, викликає певну недовіру.

ПІДЛІТКИ

каже вона:
«на цьому світі нас надто багато
а на тому – напевно, взагалі такий тлум,
що до знайомих душ не пробратись
отак все життя надієшся,
що хоч по смерті буде тобі радість,
а – на тобі! –
опиняєшся не зовсім там і не з тими
от подумай,
хіба виплачується вмирати,
щоб опинитися в незнайомому натовпі
і всю вічність рухатись тільки туди,
куди він тебе нестиме.
єдина втіха:
що кожна окрема душа
майже не займає місця,
не ремствує, не скандалить,
не розпихає сусідів ліктями
бо куди пхатися, якщо всі знають
що нічого нема там далі,
окрім тісняви і вічності…»
і кожного разу,
коли вони їдуть маршруткою,
такою напханою, що дивно,
як вона взагалі може пересуватися,
він міцно тримає її перелякану руку,
щоб, якби щось раптом сталося,
надто довго там не шукатися

А які загрози?

Постійно доводиться відмежовуватися від занять, які крадуть багато часу й відволікають від основного. Ось тому я постійно нарікаю з приводу відсутності літературної інфраструктури. Якщо письменник починає займатися менеджментом, організацією, пошуком залу, він витрачає купу часу, який можна було б витратити на творчість.

Halya-Kruk (1) (1) (1)Пригадую, колись найкращим і найнадійнішим способом організувати якийсь літературний захід чи презентацію книжки було самому це зробити: від розклеювання афіш до модерації. Але кілька таких регулярних подій – і публіка приходила за звичкою в «Дзиґу» чи «Кабінет» у конкретний четвер, навіть без афіші. Так творилося певне літературне чи, якщо ширше, культурне середовище, де потім люди, які навіть не зі Львова, приїжджали представити свої книжки.

Це було 10-15 років тому. Зараз ситуація дещо змінилася: з’явилися культурні інституції, організації та менеджери. Однак часом вони ніби існують самі для себе, з огляду на власні потреби, а не на потреби літератури та письменницького середовища. Часто це досить молоді люди, не дуже-то обізнані з письменниками на зразок Василя Герасим’юка чи Василя Голобородька, тому їхня діяльність обмежується колом їхніх ровесників та їхніми запитами.

Про Євробачення

Така гостра зосередженість, зацикленість українців на конкурсах на зразок Євробачення теж зумовлена відсутністю культурної альтернативи. Виникає ситуація, коли на порожньому місці люди гіперболізують незначну подію і прив’язують до неї занадто багато сподівань.

Якби таких конкурсів в Україні було не один, а десять, якби українські музиканти могли себе на них презентувати, не було б і такої уваги до Євробачення. Я знаю чимало молодих талановитих музикантів, залежних від продюсерів, які визначають, де, коли і з ким їм виступати. Тобто, якщо ти хочеш професійно записатися, отримати професійний огляд свого альбому, проїхатися з виступами, ти не можеш сам представляти себе. Тобі потрібна музична інфраструктура з усіма її компонентами.

Та сама історія в нас виникає, якщо ти молодий автор і хочеш видати поезію: раптом виявляється, що видавництву це невигідно, що рецензувати це нема кому і так далі. Але поезія насправді має свого специфічного споживача, і до її видання та реалізації треба підійти не так, як до реалізації жіночих романів чи дитячих розмальовок. Ви ж не купуєте дорогої білизни чи вишуканих парфумів у магазині з побутовою хімією. Так і культура: складається з різних видів продукту. А в нас усе вариться в одному казані: культура, політика, шоу-бізнес.

час від часу я гірша від часу-я псую навіть те, що йому не під силу:
розкладаю слова на запчастки, взагалі позбавляю їх слова,
розриваю зв’язки з близькими,
доводжу перше-ліпше складносурядне чи складнопідрядне речення до самозречення,
змішую грішне з праведним, просте-ускладнюю,
чиїсь окуляри рожеві розчавлюю думкою задньою,
підрізаю мріям крила,
наступаю на горло власній пісні (якщо вдасться)
словом: розбиваю серце собі та одному дебілу,
який свято вірить, що це – на щастя

Про людей мистецтва в політиці

Чомусь від митців чекають, що вони обов’язково мають висловити свою підтримку якомусь політичному кандидату. Зрозуміло, що письменники – теж люди, які можуть мати свої політичні вподобання, можуть абсолютно щиро те чи інше пропагувати. Проте мені здається, що для митця все-таки краще не перетворюватися на обслуговувальний персонал політикуму. Я, наприклад, дуже не люблю, коли бачу, як у тексті мене намагаються до чогось загітувати.

У нормальному суспільстві митець не мусить закривати собою ті діри, які виникають у кризових ситуаціях. Якщо він дійсно дорожить своєю творчістю, то ніколи не піде в політику й не буде займатися законотворчістю, у якій не має зеленого поняття. Я, наприклад, завжди дуже дистанціююся від усіляких виявів такої активності. Одна річ – громадянська активність, інша – політика, яка вимагає обізнаності у сфері. Адже чим менше ти фаховий у чомусь, тим більше ти маніпульований і несамостійний.

Про вірші на замовлення

Я не вмію писати вірші на замовлення. Для мене найгіршою мукою в дитинстві було прохання написати якийсь вірш на день народження тітці чи бабусі. Напевно, тому, що це виглядало як якась форма насилля над своїм творчим «я». З іншого боку, є ще відповідальність за те, що робиш. І якщо ти розумієш, що своїм текстом можеш когось спонукати до чогось, то тим більше відповідальний за те, що робиш. Справжня поезія мені чимось схожа на стрибок із банджі. Ти ніколи не знаєш, чи спрацюють усі кріплення, чи нічого не відірветься. Можна стрибати тисячу разів, але на тисячу перший механізм може не витримати, і це буде дуже болісне падіння. Тому, якщо в тебе є певний ресурс і ти використовуєш його не за призначенням, він у тебе врешті вичерпається.

Мене, наприклад, як громадянку дуже турбує те, чим завершаться наші вибори. Але це не означає, що я маю писати вірші з посланням, за кого кому голосувати. Бо поезія – це не про те й не для того. Та й зрештою, кожен вільний робити свій вибір сам.

Про свої вірші, які стають піснями

Деякі мої вірші клали на музику. Мені дуже сподобалося, як це вийшло в білоруської співачки Поліни Республіки з віршем «Риба». Її версія видалася мені дуже органічною, дуже моєю. Поліна зробила пісню нерівною, емоційною, що добре відповідало тим смислам, які я закладала в текст вірша. Що цікаво, вона хотіла виконати вірш саме українською мовою, хоча на той час уже був хороший його переклад білоруською. Для білоруського вуха воно звучало як певне очуднення, а для українського слухача дивно звучала українська мова, адже Поліна співає зі своєрідним акцентом.

Питання від читачів

Яку книгу зараз читаєте?

З останнього, що читала: «Усі брешуть, але інтернет знає твої думки» Сета Стівенса-Давідовіца, «Церебро» Андрія Бондаря, збірка оповідань Клер Кіґан «Антарктида».


Як би вам хотілося, щоб Україна виглядала через десять років?

Мені б хотілося, щоб Україна була державою, де все функціонує як треба, і юриспруденція, і судочинство, і політика, і де кожен може займатися тим, до чого має талант і потяг. У якій не треба постійно пробивати головою мур, не треба постійно виходити на Майдан для захисту своїх свобод, прав і виборів.

Ваша найсвіжіша збірка поезій називається «Доросла» чи «Доросла»?

Усе-таки «Доросла». Мені дуже прикро, що ця книга не була прочитана так, як я хотіла, у контексті досвіду, який стався з нами: від Майдану до щоденних втрат на війні. Мені не йшлося про дорослість вікову (бо після сорока вже якось зникає потреба доводити комусь, що ти дорослий), а про досвід, який позбавляє тебе наївності й робить відповідальним за власні рішення. Зрештою, така дорослість: це й усвідомлення, що життя відбувається тут і зараз, що є так багато речей, які не можна відкладати на потім. У мене кожна книга інша, і це свідомо. Я змінюю мову, ракурс, це для мене важливо, і дуже шкода, що ця інакшість не була відчитана.

Проза чи поезія?

Зараз проза.

Вода чи вино?

Вода.

Ви писали дисертацію про українське низове бароко. У вас є улюблений бароковий автор?

Можливо, Величковський, але не лише він. Мені в нього подобаються влучні, лаконічні, навіть афористичні поезії. Люблю цитувати його вірш-присвяту «Пишущому стихи», у якому, зокрема, є така фраза: «Мнить: бути легко писанія діло – три персти пишуть, а все болить тіло». Десь так воно і є.

Фото: Олександр Ласкін.

Помилка в тексті? Виділи її, натисни Shift + Enter або клікни тут.

comments powered by Disqus