Щоденник femme fatale

olga_tattoo

Шукаємо точки дотику в житті провідної феміністки минулого сторіччя Ольги Кобилянської та сучасної дівчини

Особистий щоденник – річ інтимна. Зазирати в чужий ніяково й соромно. Але що залишається, коли в шкільній програмі лише «Земля», а «Царівна», Valse melancolique і кореспонденція з Лесею Українкою вже прочитані? Тим паче, що дівочий щоденник був Олиною улюбленою формою викладу не лише свого життя, а й художніх творів. Познайоммося краще, Ольго!

Цей текст – продовження циклу матеріалів про нехрестоматійні історії молодості українських митців і мисткинь. Раніше ми писали про Оксану Лятуринську, Тодося Осьмачку, Миколу Куліша та Емму Андієвську.

Життя за постулатами фемінізму самодостатності

Бути собі ціллю – не просто відома цитата із «Царівни» Ольги Кобилянської, а насамперед завдання, яке мисткиня ставила собі протягом усього життя. Навіть більше, вислів став своєрідним гаслом українського феміністичного руху початку ХХ століття, а життя письменниці – прикладною інструкцією для тих, хто й собі хоче виконати таке завдання.

Для того, щоб стати успішною в цьому, варто знати важливі складники нового фемінного характеру. Перш за все, письменниця своїми творами й життям відстоювала право українських жінок реалізувати себе в тих сферах, яких вони зазвичай трималися осторонь. Освіта, професійний розвиток, культура – це все, на думку Кобилянської, мало бути так само доступним, як і для тодішніх чоловіків.

Аристократка. Такою вона хотіла бачити українку. Проте аристократизм цей не має бути вродженим: його передусім потрібно виховати самостійно, працюючи над собою, витворюючи себе щодня.

Та потреба в завданні бути собі ціллю виникла в Кобилянської не безпідставно: обставини юності спонукали її жити саме з такою вимогою до себе. Люди, сім’я, соціум заклали глибокі підвалини, щоб нині ми бачили Ольгу Кобилянську як femme fatale і говорили про неї в контексті українського фемінізму, культури нового мислення, жіночої самодостатності і, звичайно, українського модернізму.

Погодьтеся: у такому образі вона хоч і приваблива, але все-таки дещо далека від нас. Утім – переконую вас – її юність має так багато точок дотику із життям сучасної дівчини!

olga_map

Реклама

Україна vs. «Німеччина» Ольги Кобилянської

У дитинстві Олі довелося не раз змінити місце проживання. Гура-Гумора, Сучава, Кимполунг, Димка, Чернівці – це ті населені пункти, у яких письменниця провела перші 28 років життя. Мова в її житті була теж не одна: окрім української, дівчина говорила ще німецькою і польською. Цим мисткиня може завдячувати родині, адже батько був галичанином, а мати – споляченою німкенею, тож усі три мови дівчина чула ще змалку.

З родиною Олі пощастило: мати хоч і була німкенею, але вчила дітей любити українські традиції та культуру. Тато теж доклав руку до українізації доньки. Оскільки на Південній Буковині, де жили Кобилянські, були лише німецькі й румунські школи, дівчина не мала змоги дізнатися там що-небудь про українську історію, культуру чи принаймні вивчити літературну мову. Кобилянська ходила до школи, де викладали офіційною мовою Буковини тих часів – німецькою. Українську дівчина вивчала після занять, з приватною вчителькою, яку найняв тато.

Та не тільки батьки породили в Ользі сильне прагнення стати жінкою, ім’я якої вписали б саме до української історії. Як не банально, таке бажання підігріла невзаємна закоханість: двадцятиоднорічною дівчиною Оля познайомилася з Євгеном Озаркевичем, братом Наталі Кобринської, яка першою зініціювала український феміністичний рух. За кілька днів спілкування Євген (у її щоденниках – Геньо) зумів дати Ользі нові перспективи розгляду українського світу, розширити її кругозір за межі Буковини. У дискусіях він розповів і про європейський фемінізм. Саме після спілкування з Геньом Кобилянській з новою потугою захотілося писати, але вже не польською чи німецькою, як це було раніше, а українською.

Пізніше таке бажання скристалізують Леся Українка та Іван Франко. Уже зрілою мисткиня частенько надсилатиме друзям свої твори, щоб ті переклали українською, бо так добре, як вони, на її ж погляд, вона не вміла. Протягом усього життя Ольга говоритиме німецькою краще, аніж українською.

Тим часом батьки-позитивісти «сваритимуть» письменницю за німецькі лексеми, формулювання думки, європейські мотиви та ідеї в прозі. Коротко кажучи, за «Німеччину», як влучно назвала це все Тамара Гундорова.

olga_zhenikh

«А що там із женихом?»

Якби Кобилянська жила у ХХІ сторіччі, у неї точно був би акаунт у «Твіттері», бо щоденники вона любила, чого не скажеш про фото та «Інстаграм». Від своїх світлин письменниця була не в захваті (хоч і було їх багатенько, як на той час). Їй навіть «було соромно, що фотографія пішла у світ».

Дівочий щоденник Оля вела так, ніби дивилася в дзеркало й розглядала, вивчала себе, своє тіло й здібності. Інколи себе хвалила, інколи засуджувала, а подекуди їй удавалося поєднати й те, й інше: «Я некрасива і надто розумна. А чоловіки не люблять, коли жінка переважає їх розумом».

Ольга Кобилянська вела щоденник з 20 до 28 років, хоча й пізніше робила спроби відновити його, зокрема коли почала спілкуватися з Осипом Маковеєм. Цьому чоловікові жінка навіть запропонувала одружитися, та отримала відмову, після чого пережила травматичний розрив.

Відсутність взаємних почуттів до себе дівчина завжди переживала болісно. Хтось із її чоловіків був коханням «на 28 годин», про інших вона писала «люблю», а за деяких була готова вийти заміж. Таких «кохань» у її щоденнику налічується більше ніж двадцять, але серйозних закоханостей серед них лише три, і однією з них був уже згаданий Геньо. У хлопця була наречена, але Оля дуже хотіла подобатися йому: «Всі кажуть, що я дуже гарно їжджу… […] …шкода тільки, що Геньо не побачить мене на коні».

Інколи Кобилянська писала й досить самозакохані речі: «Нині він почув, як гарно я співаю, бо мав із чим порівняти – там співають ще дві медузи, бридко й невміло». Письменниця завойовувала приязнь чоловіків сторіччя тому, а нині може тішити дівчат такими записами, у яких кожна впізнає себе, бодай раз у житті.

olga_books

Самоосвіта як вибір, або революція жінки

Кобилянська ще зі своєї юності була не з тих, хто сліпо піддається впливові обставин і просто робить те, що має робити. Інакше кажучи, її життя не обмежувалося лише шкільною партою і тривіальними справами. Це й не дивно, адже дівчина закінчила всього чотири класи. На більше не вистачило грошей: у сім’ї були чотири хлопці, тому, зібравши кошти на їхню освіту, батьки видихнули з полегшенням. Тож іще зі шкільних років самоосвіта була свідомим вибором Олі.

Якби дівчина створювала свою електронну бібліотеку, там було б повно німецької класики, скандинавської літератури, драматургії Метерлінка та Ібсена, філософських праць Ніцше, Толстого й Тургенєва в перекладі з російської. Звісно, без Франка, Шевченка, Марка Вовчка й Стефаника теж не обійшлося б. Така любов до книжки з’явилася в Олі під впливом шкільної вчительки пані Міллер, проте, ясна річ, у тодішній бібліотеці дівчина не могла знайти світової класики. Батько постачав її друкованими виданнями, а вдома в Кобилянських завжди з’являлися нові українські журнали.

У своєму щоденнику Оля писала, що найчастіше книги можна було дістати в Чернівцях, але туди на той час було важко дістатися. Тож можна уявити, яким щастям для неї був переїзд до цього міста у двадцять вісім років! Там дівчина могла бути вільним слухачем університетських лекцій, реалізувати активістський потенціал і просувати свої доробки в редакціях.

Життя на зламі століть

Ользі випала доля жити у fin de siècle – на зламі століть, коли в українській культурі стало затхло. Щоб її оновити, поставала потреба в нових підходах і мисленні, як уже траплялося до появи Шевченка.

У ХХ століття Ольга Кобилянська ввійшла «не такою, як усі». Вона прагнула цього з дитячих років: творила себе, щоб пізніше реалізуватися як мисткиня, освічена й культурна людина. Це був, безперечно, новий тип жінки, такими були й героїні її творів, такими вона хотіла бачити й українок.

Для активних молодих людей початку минулого століття, які прагнули змін і переосмислення культурного життя, Кобилянська стала культуртрегером і натхненником. Згадати б лише одне з перших модерністських об’єднань «Молода муза», яке присвятило їй свій альманах, що мав стати маніфестом. Своєю інакшістю Ольга завоювала прихильність молодого покоління, яке, як відомо, в усі часи прагне відрізнятися від своїх батьків, бодай і літературних. Кобилянська завжди мріяла бути українською письменницею, виділятися з-поміж сірої маси жінок і виховувати в собі «європейський характер». Цього, зрештою, і досягнула.

Ілюстрації: Анастасія Бабаш

Помилка в тексті? Виділи її, натисни Shift + Enter або клікни тут.

comments powered by Disqus