Андрій Єрмоленко: «Нам завжди бракувало моди на українське»

Нещодавно український ілюстратор, дизайнер та «художник, який не визнає себе художником» Андрій Єрмоленко презентував серію своїх художніх робіт «Шевченкіана». Наразі він арт-директор «Українського тижня» й широко відомий в Україні завдяки нашивкам для сотень Євромайдану та воїнів АТО (зокрема, «Укроп»), а також серії неофіційних логотипів для найбільших міст України («United Colours of Ukraine»). Ми поспілкувалися з ним про розвиток української культури після Революції гідності й роль молоді в цьому процесі.

«Для розбудови української культури кожна людина має значення»

Нині дедалі частіше мова заходить про крах «радянщини» в нашому суспільстві. Як ви ставитеся до декомунізації у сфері культури, зокрема до «ленінопаду»?

Як на мене, це треба було зробити ще в 1991-ому році. Ми зараз пожинаємо плоди того, чого не було зроблено 24 роки тому. Прикро, що необхідність переосмислення історії приходить тільки зараз. Але в культурному плані ситуація двояка – з одного боку знесення цих пам’яток це новий крок розуміння історії України, з іншого – деякі пам’ятки становлять культурну цінність і тому важливо те, як їх усувають. Можливо варто було б не з тріском валити, а переносити їх у спеціалізовані місця.

Як щодо краху «радянщини» у свідомості?

Це можливо у свідомості лише тих людей, хто не жив у радянському союзі, тобто молоді. Для решти населення декомунізація навряд чи відбудеться. Мені здається, що ідея «геть від радянського» крім очевидної необхідності та користі, має й негативний бік – вигоду для окремих політичних сил.

Ми мусимо навчитися брати на себе відповідальність за зміни, які відбуваються в нашій державі. Є два поняття: «що хоче народ» і «що йому необхідно». Влада не повинна загравати з народом. Реформи мусять проходити як лікування, нехай і не дуже приємно та м’яко, зате дієво. Теперішня влада нагадує доброго господаря, який своєму хворому псові не відразу хвіст відрубує, а відрізає його маленькими шматочками.

Ми були засліплені ідеєю, що всі люди брати й ми всіх однаково любимо та поважаємо. Це гріх. В результаті склалася цікава ситуація – за роки незалежності ми толерували всіх: ромів, татар, євреїв, росіян…всіх окрім себе. Нам завжди бракувало моди на українське й тепер, нарешті, вона розвивається.


Але українське для пересічного громадянина не завжди означає «якісне». Чи має продукт «Made in Ukraine» шанси відвоювати ринок?

Насправді шанси дуже великі, але за умови, що українці почнуть робити якісні речі. Проблема не в тому, що ми не можемо, – ми не хочемо. Причому ж маємо і телефони українські, й Pocket book теж наш, але, разом з тим, мало справ/проектів ми доводимо до кінця. Ще одна проблема – ми не вміємо себе рекламувати, – в нас якщо українське, то значить таке собі. Українець воліє мовчати, а не доносити світові, наприклад, унікальність своєї вишивки.

Також нам необхідно проводити місіонерство українських цінностей в Європі. Головне ж не показати, які ми «про європейські», а продемонструвати, що таке Україна. Це розуміла ще Анна Ярославна, адже приїхавши до Франції (аби вийти заміж за французького короля Генріха I – «Студвей»), вона привезла книги з бібліотеки свого батька – Ярослава Мудрого. В тодішній Європі не кожен чоловік-дворянин знав грамоту, не кажучи вже про жінок. Але вона не асимілювалася, навпаки, – привезла частину своєї культури.

Як ви оцінюєте український арт-продукт?

Поки у нас не буде сталості української культури, наповнення її новими сенсами, – доти не буде якості арт-продукту в цілому. В нас чимало проблем, наприклад, русифікація медіа й масової музики, руйнація архітектурних пам’яток і т.д. Попри це ми не вирішуємо проблем, а знаходимось у стані очікування дива. І так, я не розумію, що робить Міністерство культури.

Тоді навіщо нам Міністерство культури й усі офіційні/державні культурні інституції? Адже складається враження, що неофіційні (на кшталт «Громадського ТБ») є значно активнішими та прогресивнішими?

Це питання мусить задати собі кожен. Я вважаю, що самоорганізація заради створення продукту, необхідного для населення, – найбільш оптимальний варіант. Для розбудови культури України кожна людина має значення.

Наприклад, я шукаю цікавих та ініціативних людей, які, можливо, менш відомі за мене, але коли нам удасться зробити спільний проект, який «зазвучить», – ці люди також стануть відомими. Ми самі повинні «витягувати» культуру та популяризувати талановитих українців – держава цього не зробить.

«Молодь поділяється на тих, кому на все начхати, і тих, які ‘палають’»

В одному зі своїх інтерв’ю ви зазначили, що в Україні інтелігенції не існує. А як щодо молоді й студентства зокрема?

Молодь поділяється на тих, кому на все начхати і тих, які «палають». Останніх багато, але вони також втомлюються. В нас дуже великий прошарок інертної маси. Якщо цитувати того ж Шевченка: «Люди скажуть / ви моголи / моголи, моголи …». Питання полягає в тому, як ти сам ставишся до тієї культури, яка панує в Україні.

Ви за освітою хімік, але працюєте дизайнером. З вашого досвіду, чи потрібно здобувати спеціалізовану вищу освіту, аби працювати у творчій сфері?

Я певен, що все це потрібно. Освіта хіміка, насправді, дуже знадобилася мені. Я можу знайти безліч ходів, які полягають у певній хімії. Це не сполучення речовин, а поєднання кольорів, контекстів, – така собі алхімія. Змішуєш протилежне – отримуєш сполуку, яка може «прозвучати»; тобто, фактично, – вибухівку. Навіть ті ж наукові підходи – синтез та аналіз, – допомагають створювати нові образи. Хоч багатьом цей зв’язок між точними науками й мистецтвом може видатися умовним.

Фундаментальна освіта виробляє логіку мислення – без цього важко розвиватись у будь-якому напрямку, в тому числі й у творчому. Університет – це, насамперед, місце для соціальних зв’язків. Зі своїми одногрупниками я підтримую контакти й досі.

Чи доводилося вам співпрацювати з молодими стажерами? Можливо, поколінню, яке народилось у дев’яностих, вже вдалося переплюнути попереднє?

Може. Але в старшого покоління є одна проблема – зверхність по відношенню до молодших. Особисто я довго позбувався цієї риси. Кожен на виробництві хоче, щоб до нього відразу прийшов Леонардо да Вінчі, створив їм на замовлення «Мону Лізу» та ще й мало грошей взяв. І при цьому забувають про підтримку стажерів.

Я певен, що довкола існують безмежно талановиті молоді люди, але в них немає амбіцій. Це жахливо й усе нищить. Люди, які вважають себе посередніми за здібностями, не досягають нічого. Або ще гірше – наші герої такі ж не амбіційні. Їхні заслуги заберуть, перейменують, а вони скажуть: «Гаразд, так сталося».

Крім того, в нас багато «трієчників», які роблять як не будь, – аби було.

Які можливості для розвитку має теперішня молодь, котрих, скажімо, не було у вас?

Море переваг: можливість вивчати багато іноземних мов, їздити за кордон на навчання й стажування; до того ж, завдяки доступу до відкритих джерел інформації й соціальній відкритості комунікація стала простішою. Але наш світ був дещо меншим, ми обмінювалися ідеями та думками виключно у своїй «тусовці». Представлення за межами цього кола – виставка в близькому зарубіжжі (наприклад, у Москві), – вважалося досягненням. Зараз, завдяки глобалізації, досягненням може бути хіба виставка в Нью-Йорку.

Справді, межі між країнами стираються. Але через це молодь виїжджає працювати чи навчатися за кордон. Як мотивувати й переконувати молодих людей залишатися в Україні (окрім патріотизму)?

На жаль, це практично неможливо. Кожен робить власний вибір. Вважаю, що доки можновладці будуть відправляти своїх дітей за кордон на постійне проживання – доти й інша молодь покидатиме країну. От коли діти можновладців повертатимуться з-за кордону й будуть зацікавлені в розбудові держави – так робитимуть й усі інші.

А ось поїхати, навчитися й повернутися – це чудово. Як на мене, показати молоді перспективу для розвитку в своїй державі – найголовніше завдання для влади.

Щодо патріотизму – відбувається цікава штука: українці за кордоном – «сильніші» українці, ніж на рідній землі. Високопосадовці з діаспори роблять для держави більше наших, тому патріотизм у цьому контексті – це поняття відносне.

Напевно, жодне ваше інтерв’ю не обходилось без згадки про «Шевченкіану» – це також не буде винятком. Ви регулярно виступаєте перед студентською аудиторією з презентацією робіт про Шевченка. Як студентство реагує на «модерного» Кобзаря?

В цілому добре – ставлять ті фото на «аватарки», наприклад. Люди втомилися поклонятися –їм хочеться розуміти геніїв. А взагалі, етап переспівування повинен відійти у минуле й хотілось би, щоб у нас з’явилося багато нових «Шевченків». Я чекаю, щоб студенти створювали щось нове, адже молодь найбільш креативна і проукраїнська верства населення.

Помилка в тексті? Виділи її, натисни Shift + Enter або клікни тут.

comments powered by Disqus