28 років молодості

Василь Симоненко

Розповідаємо про юність Василя Симоненка і чим він подібний до сучасного студента

Читаючи зрілі й часто патріотичні рядки Симоненка, приймаєш їх за поезію дорослого чоловіка. Своє робить також шкільна програма і подекуди надмірна міфологізація образу поета. Насправді Василь набагато ближчий нам у своєму щоденнику, приватних листах і розповідях друзів. Саме туди ми заглянули й провели паралель між молодістю п’ятдесят років тому і сучасністю українського студента.

Цей текст – продовження циклу матеріалів про нехрестоматійні історії молодості українських митців і мисткинь. Раніше ми писали про Оксану Лятуринську, Тодося Осьмачку й Миколу Куліша.

Із чого не варто починати

Коли пишеш про молодість митця, потрібно насамперед розібратися з її хронологічними межами. Якщо з точкою відліку все зрозуміло, то з кінцем, якщо так узагалі легально говорити стосовно молодості, завжди складно, бо його ніяк не визначиш. Звичайно, можна вибрати символічну дату суб’єктивно, спираючись на життєві події, які нібито знаменують цілковиту зрілість. Або ж більш об’єктивно, окреслюючи крайній вік, який асоціюється з настанням дорослості. Це схоже на літературні епохи, які ніколи не мають чітких хронологічних меж.

Однак з молодістю Василя Симоненка, як і з соцреалізмом, таких колізій не виникає: ми знаємо чіткі дати початку й кінця. У цьому випадку вони збігаються з датами його народження й смерті.

Виходить, що все життя Симоненка (28 років) – це суцільна молодість. І вона точно не закінчилася 13 грудня 1963 року: можливо, саме тоді вона тільки-но відкрилася для інших, не близьких до нього людей. Саме після цієї дати з’являється митець із магнітофонних стрічок, щоденника й приватних листів, нецензурований, справжній, молодий і раніше не друкований.

В «Окрайці думок», своєму особистому щоденнику, Василь залишив епіграф-послання членам державних установ, які таємно його переглядали: «Читати без дозволу чужі щоденники – Еверест підлості. // Невідомий афоризм простака Вілсона». Так, після таких натяків навіть нам морально непросто «розкривати» чужу душу. Але насправді це чи не єдиний спосіб відсторонитися від міфологізації образу Симоненка разом з його «Лебедями материнства» і розділити справжні й такі молодечі переживання. А в багатьох побачити й себе.

Василь Симоненко

Реклама

Точка відліку

Через те, що Симоненко народився перед початком Другої світової, перші його роки не дуже-то відрізнялися від біографій, до яких ми звикли. Тим паче, батьки Васі розійшлися, коли йому був рік, тож дитинство було вкрай нерадісним.

Тата замінив дід Федір. За перші роки життя він швидко став хлопцеві взірцем для наслідування, вчив його життя і став для нього натхненником. Саме дідові риси перейняв Василь. Наприклад, старий самотужки навчився грамоти, багато читав і цікавився історією. Так і онук: якби молодість Васі проходила в наші часи, то він точно був би підписаний на максимальну кількість онлайн-курсів і знаходив би ще купу способів саморозвитку.

Натомість справжні шкільні роки письменника не були позбавлені романтики тих часів. Усе за класичним сценарієм: чорнила з бузини, мрії про «хімічний» олівець зі стрижнем, брак підручників і дев’ятикілометрова дорога до середньої школи. Таким чином саморозвиток хлопця минулого століття реалізувався в усіх творах, перечитаних у шкільній бібліотеці, таємно написаних віршах і вивченні художніх книжок на колінах під час уроків креслення.

Так, Василь Симоненко був справжнім пай-хлопцем: у школі – задовільна поведінка й золота медаль, а далі – журналістика в Київському університеті імені Т. Г. Шевченка і проживання в другому гуртожитку на Солом’янці.

І куди ж прогресивному юнакові без молодіжних активностей і подорожей? Ба більше, коли в 60-х настає хрущовська відлига. Саме тоді в Києві утворився Клуб творчої молоді, і саме туди ввійшли ті уми, яких ми знаємо як шістдесятників і так любимо цитувати в соцмережах донині. Василь паралельно жив і працював у Черкасах, а тому часто подорожував Україною, їздив до Києва і встигав брати участь у дискусіях, літературних вечорах.

Можливо, завдяки такому способу життя і зрілому мисленню ще за молодості він завжди «був більшим за самого себе», як про нього згадував Іван Дзюба.

symonenko 2

Найкращий друг, найкраща подруга

Коли перечитуєш «Окрайці думок» або листи до коханої Люсі, здається, що просто зараз Василь топчеться серед нас десь у київському метро, готується в гуртожитку Шевченка до екзамену з філософії, інколи почувається невпевненим, а часто й самотнім. Читати цей щоденник означає відкривати письменника без шкільних штампів і надмірного піднесення, натомість нерідко впізнавати себе. Це не випадковість і не умисність автора, а його нагальна потреба.

«Мені потрібен друг, з яким я міг би поділитися геть усіма своїми сумнівами. Вірнішого і серйознішого побратима, ніж папір, я не знаю», – перші рядки щоденника. Тема «своїх» людей, а радше їхньої відсутності, ще не раз з’явиться в записах Василя, тому ми поза волею автора стаємо тим самим папером, другом-адресатом, який згідно із задумом вірно вислухає і зрозуміє, як ніхто інший.

«Мені двадцять дев’ять скоро стукне, а що я зробив, чи бодай почав, значне? Не життя, а низка дрібних клопотів, дрібних невдач, дрібних розчарувань і дрібних успіхів! Ні, не так я мріяв жити, як живу».

«Не знаю, чи це кожному властиве, чи тільки зі мною таке буває. Часто сумніви нищать будь-яку впевненість в своїй мужності».

Хіба не такі думки закрадаються в голову вдумливому студенту? А чого лише варті любовні листи, які так подібні до «проблем» сучасних стосунків і листування в месенджерах!

«Тій дівчині, що листувався я з нею, відколи знаю тебе, не написав жодного рядка. Лише після того, як одержав її листа і фото, надіслав їй такого вірша: <...>
Ти завжди вигадуєш про мене дивні речі: то я сміюся з тебе, то в мене дівчата якісь є, то говорю не так, як слід. Може, й справді я говорю препогано, але я люблю тебе і ні сміятися, ні обманювати ніколи не збирався».

«Курю жахливо, ще більше, ніж вдома. Якби ти була тут, мабуть, уже не раз би влаштувала з цього приводу сімейний скандал на півгодини».

«Хіба у Ворзелі мало хвацьких парубків, що ти нудьгуєш і читаєш ідіотські детективи? Сеньйоро! Ми втратили 14 крб. за путівку не для того, щоб ти повернулася з Ворзеля черницею або баптисткою. Дерзай, дєтка, розбивай парубоцькі серця направо й наліво, розколюй їх, мов горіхи. Лушпиння тільки не привозь додому».

Василь Симоненко

На радіохвилі – свобода

На радіохвилях «Свобода» і «Голос Америки», заборонених Радянським Союзом, вмикали такі ж заборонені, недруковані й неправлені вірші Симоненка. І той Василь був ковтком свіжого повітря, якого так потребували затхлі радянські кімнати. Натомість письменник страждав від «треба» для газет, радіо та урочистостей.

«Тиша і грім» – єдина видана за життя збірка поезій Василя, через яку сам він був жахливо незадоволений і навіть засмучений. Страшенно цензурована, покраяна й абсолютно не така, якою поет планував її видати. Хлопець вважав себе не дуже сильним письменником, був певен, що він і такі ж, як він, «своїми кволими думками угноять ґрунт, на якому виросте гігант. Прийдешній Тарас або Франко».

Симоненко завжди відчував свою недосконалість, незрілість, хотів устигати за часом, бо відчував, начебто так мало зробив значущого. Він був досить дорослим для своїх думок, а проте ніби ще й не встиг вирости. За кілька місяців до своєї смерті написав у щоденнику: «Думаючи про смерть, не почуваю ніякого страху. Можливо, це тому, що вона ще далеко?» І здається, що, поки вірші Василя Симоненка залишаються актуальними під час революцій і набирають лайки у «Фейсбуці», його справжня смерть ще точно не скоро.

Ілюстрації: Анастасія Бабаш.

Помилка в тексті? Виділи її, натисни Shift + Enter або клікни тут.

comments powered by Disqus