Солістка Vivienne Mort про Індію, творчість та роботу над саундтреками для індійських фільмів

Знімок екрана 2017-07-04 о 07.26.37

*Кілька днів тому ми опублікували інтерв’ю з Даніелою Заюшкіною, солісткою Vivienne Mort. Текст попередньо двічі погодили із героїнею. Потім текст допрацювали редактор і літредактор Studway, після чого матеріал опублікували.
Але Даніела стверджує, що зміст остаточної версії значно відрязняється від узгодженої. Ми поважаємо позицію героїні та наводимо текст інтерв’ю, який отримали від неї, у повному обсязі і без жодних правок.
Пропонуємо разом із редакцією пограти в цікаву гру: знайдіть відмінності між текстами. Пишіть у коментарях!

Про поїздку в Індію

Це вже мої другі враження. Була тут рік тому, і мене теж питали – «Ну що там?», а я не спромоглася розповісти нічого такого, що б передавало мої справжні відчуття. Індія робить мене мовчазною, хочеться говорити тільки по ділу. Це ненадовго: доки я тут і ще тиждень після приїзду. Поки що не можу довго «бути спокійною», але вже знаю, що це таке і тепер мені постійно сюди хочеться. В словах є краса, але вони зводять світ до того, на що здатний людський розум, а тут щось більше.

Чесно, я не знаю, як розказати читачам про Індію. Це те саме, що сказати: музика красива, день красивий, їжа смачна. Якщо людина ніколи не їла яблука, ми не зможемо словами описати його смак. Поїдьте сюди самі.

Я приїхала на місяць, щоб створювати саундтрек до фільму Дар (Дарія Гай – режисер індійського фільму, до якого записує саундтрек «Vivienne Mort») та знімати відео на нову пісню.

Рік тому приїжджала по тій самій схемі: саундтрек для фільму Дар і кліп для Vivienne Mort. Якась частина мене схожа на частину Дар і навпаки. Одного разу я сказала на неї «Дана», в житті такого раніше не робила. Ми дуже схожі, і замість того, щоб дивитися на себе зі сторони, я іноді можу подивитися на Дар, так само і вона. Дуже зручно.

Реклама

Про фільм «Три з половиною» («Three a Half»)

Фільм про будинок, який 30 років тому був домом для маленького хлопчика і школою водночас. В індійських будинках так часто буває: на другому поверсі живуть люди, а на першому – школа. Через 30 років в цьому будинку вже знаходиться бордель. Через 20 років будинок належить літній парі. Це три історії. Весь фільм знятий трьома кадрами. Кожен кадр – по 40-45 хвилин.

Загалом вийшов дуже дивний «заміс». Дивно чути український текст в індійському кіно. А що подумають індуси? До речі, я там все сама наспівувала, навіть на хінді. Мій друг, Канешк, переклав текст і навчив мене більш-менш правильно вимовляти. Звичайно, індуси чують, що там якась підстава, але в нас, взагалі-то, артхаус.

19718582_1527510473936408_1514971372_o (1)

Про здійснення бажань

Я вірю в здійснення чітких запитів. Мені так більше подобається, ніж передчувати, надіятися. Я вже в років 13 мала чіткоокреслене бажання якісно розкрити для себе індійське питання. І щоб це було пов’язано зі справою. Інакше я не хочу і не можу поїхати на цілий місяць просто у подорож. І одного дня Дар написала, що я їй потрібна. Отже, я надіслала запит і назад прилетів шикарний варіант.

Я взагалі вірю, що скоріше за все в житті станеться так, як ти насправді хочеш. І хороше, і те, що виведе з рівноваги. От хтось скаже – як же так? Я хочу бути щасливим, а сам стільки страждаю. Це брехня, тому що его іноді любить постраждати, воно і створює бажання. В результаті ми отримуємо те, чого хочемо – отримуємо насолоду від страждань, яскраві емоції. Мені часто складно зрозуміти, чого я хочу насправді, але з деякими бажаннями все ясно. Як було з Індією.

Про написання музики

Як тільки прилетіла, мене відвезли до Воріт Індії, від яких відпливають кораблі на Алібаг, наївний та зворушливий острів, індійська “сєлуха”. Там, до речі, всі в ладу з бажаннями. Якщо продати їхні хати, можна купити квартиру в центрі Мумбаї і дві в центрі Києва, але, кажуть, ніхто не продає. Вони не читають журналів і не знають, що жити в центрі – класно. Очевидно, їм подобається, як проходить день, іншого вони не хочуть. Поряд океан, манго-ферма. А в нас тут ще і домашня студія. В цих прекрасних умовах робота пішла так добре, що мені вдавалося писати один трек на день. Так я їх всі підряд і вигадала. Мені подобалося завдання – я мусила написати музику, яка підійде під фільм, підкреслить те, що хоче передати автор.

Дар каже, що їй все підходить, і вона вносила лише незначні побажання, які стосуються адаптації треків під специфіку індійського глядача.

19718719_1527510450603077_2016999946_o (1)

Про те, як не боятися робити перші кроки у творчості

Не знаю, чим допоможуть мої роздуми. Ну по-перше, я надто люблю писати свої пісеньки і ні на що не проміняю те відчуття, коли тільки написала пісню, і відчуття, коли заспівала її людям – і що? Вони здивувалися? І їм сподобалося? Це затягує.

Але я так розумію, ваше питання – про коньюктуру і потребу підлаштовуватися під смаки більшості, робити різні перевірені речі, бо вони вже принесли комусь симпатії. Це добре, якщо у вас музичний бізнес-проект. Але якщо це творчий поклик – не можна настільки не вірити в те, що йде зсередини, і ще думати, що це щось недовершене і не принесе успіху. От це точно зрада. Мені здається, з таким підходом краще не поспішати робити перші кроки взагалі у будь-що, а то все провалиться. І спершу потрібно розібратися, кому служить наша невпевненість і страх. Вони служать колективному его, яке розповідає, за що нас любитимуть і за що проженуть. Це ілюзорні страхи. Наприклад, ми всі боялися народжуватися, але ж народилися собою і до певного віку не боялися проявлятися як ми. І все було класно, всім подобалося бути дітьми. Ми пізнавали світ і себе. І єднали світ з собою через свою сміливу і неповторну творчість. От і запитай себе, хто тебе злякав, що ти пожертвував всім. У всіх свої страхи. Я, коли чогось боюся, стараюся задавати собі питання. І щось таке починаю розуміти, але ще холодно.

Про ненав’язливе просування та увагу зі сторони медіа

Увагу відчуваю. Побільшало різних пропозицій. Це пов’язано з тим, що ми почали більше працювати, а також з правильним веденням справ. По своїй природі я розфокусована людина… Ось навіть зараз я відволікаюся на індуса, який зайшов до кімнати… Плюс я ще шукаю себе, витрачаю на це час. Але в той же час мені пощастило з напарником, продюсером і барабанщиком – це все одна людина, Гліб (Гліб Проців). Він має організаторський талант і знає, як разом зібрати мене, Сашу, Сашу, Льошу, інших учасників Vivienne Mort, пісні і безболісно для творчості популяризувати гурт. Адже зараз існують різні форми піару. Гліб знає тексти пісень через день після того, як я їх пишу. Йому я не боюся довірити музику і всі пов’язані з нею справи, бо знаю, що він цю музику любить.

19720346_1527502280603894_1997096119_o

Про відповідальність перед молодими слухачами

Думаю, відповідальність завжди лежить на самій людині. На мені моя, на тобі твоя. Мій єдиний обов’язок – бути чесною, так я зможу собі довіряти і можна буде про щось говорити. Але я дуже довіряю своїм пісням, вони говорять більше, ніж я. Вони – мій Магомет, Моісей, Будда і Заратустра. Будда перед смертю сказав: “Будьте світлом самі для себе”. Більшу частину життя я була темрявою для себе, тож на місці молодих людей в авторитети я б себе не обрала, це ненадійно.

Про музичну освіту в Україні

В Україні дуже достойна музична освіта, можна багато чому навчитися. Багато людей їдуть сюди з-за кордону. В кого високий рівень самодисципліни, той може займатися самоосвітою навіть за допомогою роликів з YouTube. Але я б знову пішла в інститут, сама не організуюся, і самій не весело. У Vivienne Mort Гліб складає графіки роботи, а я стараюся з них не вибиватися. Люди різні, в кожного свої таланти.

Недовіра до вищих закладів – це добре. Учні критично мислять. Можливо, недовіра пов’язана з багатьма безглуздими предметами, які побічно ідуть разом із предметами професійного спрямування. Наприклад, охорона життя та здоров’я студентів або фізкультура. Коли мені було 4, мене водили в школу мистецтв на Ярославовім Валу. Ми показували, як ходить ведмедик, як ходить півень. А коли я навчалася в Глієра (Київський інститут музики імені Р. Глієра), викладач з фізкультури, Валентина Ананіївна, запускала нас по колу спортивного залу, і ми скакали приставним кроком, ходили навприсядки, ходили з п’ятки на носок. І я все думала, що вже робила таке в 4 роки. Проблема в тому, що коли ти не відвідуєш ці предмети, тебе можуть позбавити можливості відвідувати ті предмети, які ти хочеш – виключити з університету. Люди знаходять різні недоліки в системі і критикують, але не виходять з неї. Я багато прогулювала, їздила виступати, вчилася не на відмінно, хотіла покинути, потім мене хотіли виключити, але робили останнє попередження і просили взятися за голову. В Глієра навчається мала кількість людей, тому підхід досить індивідуальний. Так от, я старалася довчитися і тільки пізніше зрозуміла, що є різні варіанти і можна, наприклад, повчитися трохи і покинути, коли відчуваєш, що тобі достатньо. Життя важливе, а це в ньому всього-навсього опція, яку можна гарно використовувати.

Просто в нас прийнято робити вибір в ранньому віці – ким стати, з ким бути. Потрібно не відставати. З недавніх пір ще потрібно всі успіхи викладати в інстаграм. Так дуже легко загубитися. Я чітко розумію, що найважливіше – це казати собі правду. Просто зізнаватися собі у власних бажаннях. Можна спробувати перед сном. Засинаєш і думаєш: «Що я робив цілий день? Чи це був я? Чи все я робив те, що мені хотілося? Чи, можливо, я щось робив заради своїх родичів? Деяких із них вже немає в живих, а вони і досі диктують мені, яким я повинен бути, щоб вони раділи». А правда в тому, що ніхто з них не буде щасливим, якщо ти не щасливий сам. Найбільше щастя і для родичів, і для всієї планети – це людина в гармонії зі своїми бажаннями. Щось написано в моєму свідотстві про народження, щось написано про мене на Вікіпедії. Мій вибір – вести себе відповідно або бути тим, хто я є зараз.

Знімок екрана 2017-07-04 о 15.01.16

Про спорт та цінності

Люблю фізичні навантаження. Спорт має чудову властивість – очищувати голову. Колись тато дав мені пораду: якщо ти почуваєшся погано, є два види невідкладної допомоги – спілкування і спорт. Коли я неспроможна на спілкування, тоді спершу йду бігати або щось таке. В якийсь момент тренування починаю відчувати любов на всіх рівнях. А хто любить, той ділиться. Тоді можна йти до людей. А без тренування я піду до них, але буду думати тільки про себе. Поки що так.

До речі, в Індії складно думати тільки про себе. Все таке чесне і просте. У мене дивне відчуття, що тут в принципі не існує таких понять як «добро» чи «зло». Є просто дійсність. Як мені здається, тут не дають їй оцінку в традиційному розумінні. Наприклад, поняття «радість» і «щастя» тут дуже мало пов’язані із соціальним статусом. Їхній світ невразливий по відношенню до протилежностей життя. Більшість з них вміють відділяти ситуацію від того, що вони про неї думають. Ось факт, а ось мої думки, моє сприйняття. Приклад: “я бідний” або “у мене є сто рупій”. “Я бідний” – це судження, яке робить тебе нещасним. Вони обирають факт – “є сто рупій”. І з цим можна житти. Ти почуєш і зрозумієш – діти з бідних кварталів своїм сміхом дадуть фору тренерам із позитивної психології.

Дітки, які знімалися у фільмі «Мільйонер із нетрів», так далі і залишилися жити у бараках. Незважаючи на те, що вони були в Голівуді і ходили червоною доріжкою. Їх всі знають, вони тут дуже відомі, у їхні бараки час від часу приходять відзняти їх для різних передач. І вони страшенно радіють своєму щасливому випадку. Взагалі тут рідко хтось жаліється.

Мені здається, це ще багато в чому пов’язано з кастовістю. В Індії не дуже вітається перехід з одного рівня на інший, вищий, і тому вони всім задоволені. Можливості на розвиток соціальними сходами немає, і вони навчилися задовольнятися тим, що у них є. В західному світі ти постійно щось наздоганяєш, а якщо в тебе не виходить – то ти ще й невдаха. Я не кажу “добре” чи “погано”, просто розповідаю. Це про цінності і приорітети. Вони суб’єктивні, як і моє розуміння чужих цінностей.

Все ж, мені здається, я правильно зрозуміла жителів острову Алібаг. Вони знають, що класно – це прокинутися, коли сонце сходить о 6 ранку і світить тобі у очі. Класно – це збирати кокоси і папаю, кататися на віслюках і проживати те своє життя, яке вони люблять. Моє бачення не є дитячим або занадто романтичним. Я усвідомлюю, що це прості люди, дуже елементарні люди. Але вони знаходяться в гармонії, чують себе, а це я для себе вважаю головним.

Я рада, що зустріла всіх цих людей. Єдине, з чим мені важко і не хотілося миритися – благоговіння хатньої прислуги перед «господарем». Я розумію, що це їхній монастир і ця система влаштована не вчора, так відбувається століттями. Але вони так стараються тобі догодити, що хочеться плакати. І сплять на підлозі. Дідусь, який працював в будинку на острові – сидів з нами, сидів, а потім постелив тоненький килимок і ліг спати на кам’яну підлогу.

Він не скаржиться, це чисто моє. Мені неприємно, що старенький дідусь, якому 80 років, спить на підлозі. Мені здається, йому там твердо. Але він дав мені вловити невловиме. Любов.

*Авторську орфографію збережено

Помилка в тексті? Виділи її, натисни Shift + Enter або клікни тут.

comments powered by Disqus