Топ-менеджмент освіти: ректор Віктор Огнев’юк

Київський Університет імені Бориса Грінченка

Головні люди української освіти розповідають, чому вони (не) зробили те, що пообіцяли, і обіцяють те, що (не) буде реалізовано – у новому спецпроекті «Топ-менеджмент освіти».

Запрошуємо на розмову засновниці «Студвею» журналіста Тетяни Терехової з ректором Київського університету імені Бориса Грінченка Віктором Огнев’юком.

– Який він – «український вчитель» сьогодні? І яким має бути, щоб відповідати вимогам завтрашнього дня?

– На прикладі українського вчителя очевидно, що у нашій державі відсутнє належне ставлення до людини. Він отримує близько 66 центів за один урок. Якщо випускник отримує педагогічну освіту і приходить працювати, то його посадовий оклад – це аж одна тисяча 925 гривень. Тобто, цей вчитель не має можливості купити собі одяг чи взуття, заплатити за квартиру, бо цих грошей заледве вистачить на найдешевші продукти харчування. Годі говорити про те, що він має придбати комп’ютер, адже без нього виглядатиме архаїчним порівняно з учнями.

Таке принизливе ставлення до вчителя навряд чи зустрінемо у європейських країнах.

– Які шляхи подолання цієї проблеми?

– Провести реформу оплати праці у системі освіти. Реформа має мотивувати молодь іти працювати у навчальні заклади. Платити потрібно не за кількість проведених уроків, а за їх якість – чи використовує вчитель мультимедійні технології, чи вивчає психологію, чи заохочує дітей працювати самостійно.

Мене часто запитують – от ви готуєте вчителів, а вони не залишаються у школі, то для кого ви їх готуєте? Але ж це держава має дбати про те, щоб вчитель, здобувши фах, мав мотивацію працювати.

Я сам починав свою діяльність з учителя сільської школи. Працював у однокомплектній школі. Коли ти працюєш у такому закладі, то маєш шість уроків щодня, і до кожного потрібно готуватися окремо. У той час, як колега з комплектної міської школи, може мати лише одну підготовку. Але це ніяк не враховується у системі оплати праці.

— До кого звертатися із цим запитанням та кому пред’являти претензії? Кабмін мав неодноразову можливість вплинути на ситуацію. Як ви загалом оцінюєте діяльність уряду на чолі із Арсенієм Яценюком на даному етапі?

— Діяльність уряду в контексті освіти важко оцінювати, бо ніяких серйозних зрушень у ній не відбулось. Освіту сприймають як затратну сферу і забувають, що це важлива складова економіки. Чим якісніша освіта, тим краща економіка.

Що ми маємо? Матеріально-технічна база профтехосвіти не оновлюється взагалі. Витрачаючи величезні кошти на утримання надлишкової мережі закладів освіти, держава дуже мало інвестує власне в освіту кожного громадянина.

огнев'юк

— У чому полягає різниця між вчителем і викладачем?

— Викладач в університеті працює зі студентами, які свідомо обрали свій фах і спеціалізацію. Вчитель працює зі всіма учнями, і всі вони належать до різних соціальних верств та мають різне ставлення до освіти. У школі набагато важче працювати, ніж в університеті, адже школа потребує від учителя великої віддачі та справляє значне психологічного навантаження. Він проводить 5-6 уроків щодня і дуже виснажується. Хоч навантаження в університеті також досить значне, але коли ти працюєш і бачиш бажання та інтерес студентів йти на контакт – це зовсім інше. Іноді читаючи лекції, отримуєш величезний енергетичний заряд від студентів, бо відчуваєш їхній відгук.

І школярі, і студенти мають схожі потреби. Вони прагнуть, аби вчителі й викладачі орієнтувалися у сучасних молодіжних трендах, були зареєстровані у соціальних мережах, розуміли необхідність використання гаджетів, користувалися цифровими технологіями й знали чим взагалі живе сучасна молодь і чого чекає від суспільства.

Переважна більшість українських вчителів не відповідає цим вимогам. Сучасні діти – це «аборигени цифрового суспільства». А вчителі старшого віку постійно бояться «натиснути не ту кнопку». Вони звикли до консервативного процесу навчання, і їм важливо, щоб діти сиділи тихо. Я згадую свою першу вчительку (хай їй Бог дає здоров’я!), яка казала: «Дітки, руки на парти, ноги – на підніжки». От це, знаєте, такий класичний образ консерватизму. Сучасна дитина не може просто сидіти 45 хвилин, вона мобільна, активна і потребує діяльного навчання.

— Це логічно – сучасний менеджер одночасно вирішує безліч питань, користується соціальними мережами для багатьох задач. Багатовекторність і багатофункціональність сьогодні на часі.

— Так, тому ми маємо зробити все можливе, щоб до школи прийшов вчитель «цифрової ери». Почати треба з достойного посадового окладу, на який можна нормально жити. Я не кажу розкішно, але нормально, бути забезпеченим їжею, одягом, житлом та культурним розвитком.

Київський Університет імені Бориса Грінченка

— Отже, на вашу думку, необхідно створювати додаткові елементи мотивації, щоб вчителі прагнули саморозвитку і використовували у своїй роботі новітні елементи?

— Ми багато уваги приділяємо корпоративній культурі, бо вважаємо, що це основа нормальної організаційної структури, тим паче, такої складної – колектив університету налічує близько 9 000 студентів та 1 500 працівників. У нас є внутрішня система підвищення кваліфікації та мотивації викладачів, у тому числі матеріальної.

Ми враховуємо думку студентів. Якщо ти старший викладач, захистив дисертацію, хочеш стати доцентом, то спершу тебе мають визнати студенти. Якщо їхня оцінка негативна, ми кажемо викладачу: «Ви маєте попрацювати над собою». І створюємо необхідні умови: будь ласка, йдіть на тренінг з лідерства, курси з інформаційно-комунікаційних технологій, підвищуйте кваліфікацію стажуючись за кордоном.

— Допомагає?

— Наведу приклад. Ми започаткували курси англійської мови у різних навчальних корпусах. Наші викладачі знають: якщо по закінченню отримати сертифікат В1 чи В2, одержуєш премію, якою можна компенсувати затрати на це навчання. Курси заповнені, а отже допомагає.

«Залучати іноземних експертів потрібно, але це не панацея»

— В одному зі своїх інтерв’ю ви запевнили, що у прийнятті всіх стратегічних рішень в університеті ви активно долучаєте студенство. Яким чином і наскільки добре працює така практика, коли студенти розуміють, що рішення приймались за їхньої участі?

— У нашій корпоративній культурі є поняття «лідерства служіння». Ми постійно опитуємо студентів про якість надання освітніх послуг та інші важливі речі. І те, що викладач оцінюється очима студентів, дуже змінює відносини між ними. Викладач не над студентом – він поряд з ним. Треба просто зрозуміти, що в університеті не студент для викладача, а викладач для студента.

Наші студенти приїжджають із різних міст та сіл України. Вони знаходились у різному соціально-культурному середовищі, тому всі різні, але упродовж першого курсу всі проходять лідерський модуль, що дає можливість зануритися в корпоративну культуру, а також зрозуміти, що лідер – це не ректор університету, а кожен його член: студент, викладач, керівник.

Київський Університет імені Бориса Грінченка

— Ректор має бути, по суті, менеджером, який правильно організує роботу і створить відповідну атмосферу у будь-якому виші. Олег Дерев’янко, у якого ми брали попереднє інтерв’ю цього спецпроекту, розповідав про ідею залучення іноземних фахівців для управління різними ВНЗ з метою впровадження європейських практик. Як ви гадаєте, це дійсно необхідно? Чи є люди тут, в Україні, які можуть впоратися із цим завданням і створити сучасні ВНЗ європейського рівня?

— Ми живемо у світі, в якому комунікації відкривають широкі можливості ділитись досвідом. Тому залучати іноземних фахівців потрібно, але це не панацея. Дуже мало уваги приділяємо професіоналізації управління – і на рівні системи освіти, і на рівні держави. Прийнято вважати, що будь-який вчитель може стати директором школи, будь-який професор – ректором університету. Але це далеко не так, управлінська діяльність має свою специфіку, і до неї треба бути професійно готовим.

У нас з’явилася не тільки внутрішня конкуренція між університетами, але і зовнішня. Польські виші зацікавлені в українських студентах: знижують ціни, дають гранти. З кожним роком кількість українських вступників до польських ВНЗ зростає, тому варто демонструвати сучасний підхід і методи навчання, показувати результати роботи. Ми не зможемо здійснити поступ без професіоналізації управління.

«До мене приходила одна з мам, скаржилась, що викладачі не беруть гроші»

— Щодо корупції у вищій освіті – університет має досить позитивний імідж в Інтернеті. Як ви боретеся з хабарництвом? Ваш приклад може бути корисним для інших ВНЗ у нашій країні.

— По-перше, у нас дуже тісний взаємозв’язок зі студентами, немає бар’єру. Будь-який студент може написати мені на електронну пошту. І він знає, що цей лист я особисто розгляну. Якщо якийсь викладач робить натяки «купіть, будь ласка, мою книгу» або «ця послуга коштує стільки-то», то він більше ніколи не працюватиме в університеті (за умови, що інцидент буде доведено). Студенти знають, як боротися з корупцією: є директор інституту, до якого вони можуть прийти і розповісти про все – без негативних наслідків для себе.

— А якщо студенту в певний момент це буде вигідно або зручно?

— Зі студентами одразу домовляємось: ми – чесний університет, і говоримо у наших стінах тільки правдиві речі. Якщо є проблема – ви її називаєте, і не боїтесь, що вас за це переслідуватимуть.

Минулої середи до мене приходила одна із мам. Скаржилась, що пропонувала викладачам гроші, а вони не взяли. Нонсенс, правда? Але я вам можу показати цю скаргу. А чотири роки тому мали такий випадок з одним із викладачів, яка тривалий час була у декретній відпустці. Вона вимагала у студентки гроші за курсову роботу, не розуміючи, що життя в університеті побудоване вже зовсім інакше. Ми поставили її перед вибором: заява про звільнення або передаємо справу у правоохоронні органи.

Київський Університет імені Бориса Грінченка

— І що вона обрала?

— Обрала перше. Звичайно, до нас приходять з різних навчальних закладів – конкурс на заміщення посад відкритий. Ми тільки із Криму, Донецької і Луганської областей прийняли близько 60 колег за останні два роки. Для них організовували тренінги з адаптації до нашої корпоративної культури, адже вони жили в іншому середовищі, в інших традиціях, де «вдячність» ректору чи завкафедри є звичним явищем.

Наразі до мене вже ніхто зі студентів не заходить і не пропонують нічого, заходити потрібно тільки у справах, а найкраще – з пропозиціями щодо удосконалення нашої роботи.

«Університет не має права купляти стіл дорожче 300 грн»

— Новий закон «Про вищу освіту» передбачає фінансову автономію вишів, яка має підвищити рівень довіри до українських ВНЗ. Загалом, яке ваше ставлення?

— Цей закон компромісний. У ньому є чимало суперечностей, зокрема, з іншими законами. Говорячи про фінансову автономію вищих навчальних закладів, треба не забувати про існування бюджетного кодексу. У законі вказано про одне, а в бюджетному кодексі – про інше. Теоретично, зараз ми маємо можливість розміщувати вільні кошти на банківських рахунках. Але є багато додаткових умов.

Останній рік казначейство працює добре – затримок із перерахуванням коштів немає. Банк буде пропонувати, умовно кажучи, 18%, а інфляція за минулий рік становить 42%. Який сенс розміщувати кошти у банку під 18%?

огнев'юк

— Я так розумію, виникли й інші суперечності?

— Наприклад, через постійне втручання у роботу університету немає достатньої автономії. ВНЗ мав би самостійно затверджувати штатний розпис, але бюджетний кодекс передбачає затвердження штатного розпису керівним органом.

Є у Законі і просто дивні речі. Він начебто дозволяє купувати ноутбуки та інше обладнання, але певна постанова Кабінету міністрів 2001 року не дозволяє купувати речі дорожче встановленох вартості. Наприклад, стіл дорожче, ніж 300 гривень. Вибачте, де є такі ціни сьогодні? Постанова не відповідає реаліям, але Кабінет міністрів її не скасовує. І такі суперечності не можуть розв’язуватись законом – треба змінювати й інші нормативні документи.

— Національне агентство із забезпечення якості вищої освіти (НАЗЯВО), яке має безліч важливих функцій, зокрема, ліцензування вишів, і досі не функціонує.

— Справді, наш університет організовував з’їзд делегатів із муніципальних вищих навчальних закладів, де ми обрали представників, але агентство так і не почало працювати. А у нього є дуже багато повноважень відносно нових стандартів освіти.

— Саме Міністерство освіти не погодилося з результатами виборів членів НАЗЯВО (зокрема, тому що були обрані люстровані кадри) і заблокувало роботу органу. Як ви оцінюєте діяльність МОНу за останні роки?

— Із позитивного – є зміни у напрямку європеїзації університетської освіти. Вони прагнуть скасувати багато рудиментарних документів. Але проблема Міністерства загалом – наші люди не готові до самостійності. Самостійності теж треба вчити, і в цьому сенсі Міністерство мало би проводити семінари, конференції – власне, навчати університетських менеджерів, як користуватися свободами, які воно пропонує.

— Якими мають бути три наступні кроки МОНу?

— Перший – це реформа системи оплати праці. Просто підвищення зарплати на 20% не змінить ставлення людей до роботи, бо це навіть не компенсує інфляції. Директор школи (який відповідає за тисячний колектив) знаходиться у тому ж тарифному розряді, що й асистент викладача вищого навчального закладу (який відповідає лише за якість проведеного ним заняття). Свого часу на колегії Міністерства я пропонував розглянути це питання. Мені сказали: «Це не наша справа. Це справа Міністерства соціальної політики». Але Мінсоцполітики не вживає необхідних заходів.

Наступний крок – перехід від підтримки функціонування навчальних закладів до їх розвитку. У деяких університетах на кафедрах інформатики комп’ютери не мінялися з початку 2001 року. Я не уявляю, яка інформатика викладається студентам цих вищих навчальних закладів.

І третій крок – впровадження принципів професіоналізації в управлінні системою освіти. Це три речі, які значною мірою можуть змінити систему освіти.

грінченка
— Наостанок, студенти вашого ВНЗ – які вони? Чим цікавляться і чим живуть?

— Вони дуже різні, але проблеми мають спільні. Те, що зазвичай усіх турбує, – рівень стипендіального забезпечення, місце у гуртожитку. Окрім того, їх турбують питання, пов’язані із майбутнім країни. Це небайдуже покоління людей, котрі брали участь у Революції гідності, котрі не хочуть бути лузерами, а прагнуть стати успішними. Це покоління пов’язувало із Євромайданом великі сподівання на європейські стандарти життя, на успішність проекту «Україна» загалом. Вони готові брати відповідальність на себе і вирішувати проблеми. Звичайно, що таких пасіонаріїв серед студентів близько 20%, іноді й менше. Але ці 20% дуже впливають на загальне середовище.

— Багато хто виїжджає за кордон у пошуках можливостей – як й інші молоді викладачі та вчені. Як цьому зарадити?

— Це мобільність. Я впевнений, що нашу державу можна змінити трьома пріоритетами – освітою, наукою та інноваціями. Ми не можемо і надалі пишатися чорноземами – вони можуть давати гарні врожаї, але світ змінюють креативні люди. Людський капітал може компенсувати відсутність нафти, газу тощо, може створити нові технології, навчитися використовувати сонячну енергетику, створити водневий двигун і віднайти заміну бензину. Треба вкладати у розвиток людини. А у нас дуже популярний плач Ярославни на валу – не треба вже плачів. Треба більше впевненості і чіткого бачення змін.

Фото: Влад Манжос.

Помилка в тексті? Виділи її, натисни Shift + Enter або клікни тут.

comments powered by Disqus