Чому англійські університети занепадають

uni

Експерти з питань освіти б’ють на сполох через жахливе становище англійських університетів. Про найбільший головний біль британської вищої освіти та найефективніші ліки від нього пише для The Guardian професор Міського університету Лондона Ендрю Спайсер.

Ендрю Адоніс, міністр освіти часів прем’єрства Тоні Блера, розкритикував університети, які встановлюють високі ціни на освітні програми, щоб підвищити платню керівництву. Нік Тімоті, екс-радник Терези Мей, назвав британські виші хиткою фінансовою пірамідою. А міністр у справах університетів і науки Джозеф Джонсон стверджує про необхідність продовжувати тиск на вищі навчальні заклади, щоб їхні студенти могли отримувати належну якість освіти за свої кошти.

За цими політизованими висловами стоять значно серйозніші проблеми. Університетський сектор Великої Британії демонстрував стабільне зростання упродовж десятиліть, але тепер його показники погіршилися. Цьогорічна кількість заявок від абітурієнтів на 4% менша за показники 2016 року. І хоча майже половина населення держави здобуває вищу освіту, лише 20% професій в Англії вимагають відповідний диплом. Результати одного американського дослідження засвідчили, що 46% студентів не поліпшили свої когнітивні навички за час навчання у вишах, а в представників окремих напрямків, як-от бізнес-адміністрування, вони за перші роки лише погіршилися. Після випуску ці студенти не змогли отримати роботу за спеціальністю і при цьому ще й мали кредити за навчання. Близько чверті випускників на момент дослідження проживали разом зі своїми батьками чи іншими родичами.

Крім цих проблем, британські університети зазнають істотних фінансових труднощів. Керівники вишів поринули в будівельний бум, що обернулось новою позикою на ринку облігацій. Внаслідок цього багато освітніх установ перейшли в стан дорогих приватних закладів.

universitiesВ основі усіх поганих новин лежить факт, який часто залишають поза увагою. Так, десятиліттями університети демонстрували лише зростання. Проте більшість ресурсів, що його підтримували, пішли на розширення адміністрацій, а не професорсько-викладацького складу. Американські дослідники з’ясували, що з 1975 по 2008 рік кількість викладачів збільшилася лише на 10%, тоді як чисельність управлінців – на 221%. У 2/3 університетів адміністраторів більше, ніж викладачів, у зв’язку з чим навіть спрогнозують виникнення «суто управлінського» вишу.

Масштабне розширення адміністрації спричинило еквівалентне збільшення непотрібних дій: дорогі ребрендингові програми, аудиторські та рейтингові критерії, муки з погано розробленими інформаційними системами, співпрацю зі стратегічними ініціативами та провальні спроби на зразок «візіонерського стилю лідерства». Разом із цим від викладачів вимагають досліджень світового рівня, видатних методик викладання та помітного впливу на широкі маси. Не дивно, що деякі вчені нарікають, що просто «тонуть у цьому лайні».

У цієї експансії є й зворотний бік медалі. Демонструючи бажання слідувати управлінським трендам, університети завойовують прихильність представників влади та бізнесу. Тому завдяки беззмістовному управлінню деякі працівники вишів живуть доволі добре. Проте зайва адміністрація сама по собі обходиться недешево: вона поглинає багато грошей, бентежить та відвертає увагу університетів від їхніх головних завдань. І замість навчальної, дослідницької та суспільно корисної діяльності все зводиться до розвитку власних політик, роботи «для галочки» та намагання видертися на верх рейтингів.

Якщо університети зацікавлені розібратися з проблемами, що постали перед ними, їм потрібні аж ніяк не грандіозні реформи – дорогі, недовговічні та сповнені зайвої метушні. Те, що насправді необхідно, значно скромніше, але разом із тим дієвіше: скоротити непотрібне адміністрування.

universityПерший крок у цьому напрямку – ліквідація попиту та усунення спроб керівників контролювати освіту. Покладіть край принципу «передових досліджень» ‒ і ви заощадите 250 мільйонів фунтів стерлінгів. Це також нівелює тиск на викладачів, змушених публікувати мудровані статті, які прочитають усього кілька людей. Здихайтесь від основ «передового викладацького досвіду» ‒ і ви миттєво зекономите ще 20 мільйонів, а також численні години часу викладачів.

Наступний крок – знищення ресурсів зайвого адміністрування в університетах. Найперше – ліквідувати «липові посади». Тобто такі, що навіть люди, які їх обіймають, вважають непотрібними. Потрібно згорнути всі приховані форми корпоративного ескапізму в університетах: від управління в розробках химерних стратегій до марнославних проектів на зразок кампусів у екзотичних місцинах. Працівники вишів мають дістати змогу ставити питання до нових ініціатив адміністрації, а то й забороняти їх. Коли чергова така ідея висувається, викладачі мають запитати: «Чи є якісь докази того, що це працюватиме? Яка логіка цього нововведення? Яке воно має значення для викладачів та студентів?» Цілком вірогідно, що пошук відповідей на ці три простих запитання допоможе суттєво скоротити зайве адміністрування.

І нарешті університети повинні припинити заохочувати створення таких адміністрацій. Для цього насамперед варто ігнорувати порожні балачки й «вимикатися» з розмови з людьми, щойно вони переходять на беззмістовний бізнес-сленг. Тоді вони представлятимуть нові ідеї після ретельних роздумів. Треба зробити так, щоб будь-яка дурість обходилася дорого. Якщо зобов’язати людей утілювати свої ідеї в життя, вони двічі подумають, перш ніж висувати їх. Зрештою, обсяг розплати за індивідуальні дії має збільшити кількість організованої роботи. Наприклад, щоб запровадити якусь нову процедуру, спочатку слід буде розібратися зі старою.

Боротьба із зайвим адмініструванням пов’язана з ризиком. Так впливові політики можуть відчути, що втрачають контакт з університетами, і доступ до ресурсів, які живлять зайву адміністрацію, значно ускладниться. Проте все ж боротися за скорочення варто: університети більше не будуть обтяжені зайвими витратами, працівників не пригнічуватимуть безглузді й марнотратні вимоги, а студенти не продиратимуться крізь нетрі божевільних процесів. Самі ж університети не відхилятимуться від своїх головних завдань: навчання студентів, проведення досліджень та сприяння суспільному розвитку. Зрештою, саме в такій іпостасі ВНЗ мають довіру соціуму.

За матеріалами The Guardian, автор Едрю Спайсер

Помилка в тексті? Виділи її, натисни Shift + Enter або клікни тут.

comments powered by Disqus