Лінгвохакінг: українізація без реєстрації та смс

lviv (1)

Історія повернення до мови предків

Київ, Дніпро, Запоріжжя, Черкаси, майже суто російськомовні протягом останніх десятиліть, наразі відроджують свої традиційні, українськомовні голоси.

Як? Завдяки «новим українськомовним». Із декількома з них ми познайомимося сьогодні.

oooo.plus_341 (7)

Роман Хорольський, 21
українською розмовляє 5 років
Луганськ/Київ/Берлін

Народився в Луганську, сім’я з області. У 5 років з батьками переїхав до Києва, де й виріс. Спочатку дитсадок, школа, а потім уже Інститут міжнародних відносин у Шеві. У 2016-му встиг півроку пожити й повчитися в маленькому місті Ютика, штат Нью-Йорк, а з минулого вересня я в Берліні. Займався різним: стажування в PR-агенції, міністерстві й навіть у банку. А потім з’явився власний блог і робота, що полягає в організації англомовних таборів для українських школярів.

До одинадцятого класу спілкувався переважно російською. Влітку 2012 року сталися дві речі, які надихнули мене говорити українською. Тоді у Верховній Раді були розмови про надання російській мові статусу державної – мені це не сподобалось. А ще я познайомився з людиною, яка спілкувалася тільки українською. Це настільки захопило мене, що вже з перших днів свого випускного класу я почав «квест» із переходу на державну.

Друзі та рідні радше дивувалися, коли вперше чули, як я говорив українською. Були й жарти, що я «в депутати зібрався». Але для себе та інших я мотивував ці зміни ще й тим, що після школи потрібно буде складати ЗНО з української мови. Були моменти, коли слово російською вилітало автоматично, бо його було легше пригадати. Тієї самої миті я намагався віднайти український відповідник і промовити його вголос – так і натренував себе.

oooo.plus_341 (6)

Маргарита Сафонова, 21
українською розмовляє 5 років
Запоріжжя/Львів/Київ/Львів

Я із Запоріжжя, але вже третій рік живу у Львові, вивчаю графічний дизайн в академії мистецтв. Також після першого курсу брала gap year і провела 10 місяців в Українській академії лідерства в Києві. Разом з подругою за підтримкою ГО «Свідоме місто» розробляємо гайдлайн з правилами розміщення вивісок у двох історичних ареалах Запоріжжя.

Можна говорити про два етапи моєї українізації. Перший був у 2011 році, коли я вчилася у 8 класі. Тоді я ознайомилася з чудовими українськими віршами й музикою – творчістю Ліни Костенко та Василя Голобородька. А ще на мене вплинула моя вчителька української в школі та українськомовні знайомі. Отак це все склалося докупи і я відчула внутрішню потребу розмовляти мовою предків. Моя найкраща подруга, незалежно від мене, дійшла такого самого висновку. Так я говорила українською 2,5 роки, а потім знову перейшла на російську. А вже другий перехід – у 2014-му, коли переїхала до Львова. Тут усе зрозуміло: середовище спонукає.

Зараз не можу сказати, що я повністю українськомовна: я схильна називати себе білінгвом. Мені не складно говорити українською, а в багатьох питаннях я принципова, зокрема в публічному просторі я завжди за державну мову: для інтерв’ю, презентації нового проекту тощо. Однак тепер це питання перестало бути для мене настільки важливим. Мені нема потреби комусь доводити, що я «можу говорити українською». Моя мова – це те, чого в мене не відібрати, я про це знаю, мені цього достатньо.

Важко щось радити початківцям, але спробую: якомога більше читайте, слухайте й поповнюйте словниковий запас. Знайдіть однодумців, які говоритимуть українською з вами.

oooo.plus_341 (4)

Вадим Найко, 19
українською розмовляє 4 роки
Дніпро/Солоне/Львів/Маунт-Плезант

Родом я із селища Солоне, що на Дніпропетровщині, хоча сам народився в Дніпрі. Жив у Львові, де вивчав міжнародні відносини у «Львівській політехніці». Також працюю в благодійному фонді «Крила надії». Багато подорожую: минулого року поїздив автостопом Європою та Грузією. Наразі живу у США, студіюю політологію в Iowa Wesleyan University.

Свідомий вибір на користь української я зробив після Майдану. З початком воєнних дій на Донбасі до мене прийшло розуміння того, що Росія є там, де побутує російська мова. Не приховуватиму, що до 2014 я навіть був прихильником двомовності й досить скептично ставився до гасла «Без української мови немає України». Я помилявся. Питання вибору мови не лежить у площині зручності. Мову слід сприймати як маркер належності до тієї чи іншої нації. Українець, який не володіє українською, не українець.

Знайомі й друзі з малої батьківщини зовсім не підтримували мене. Надзвичайно цікаво було спостерігати за реакцією водіїв маршруток чи продавчинь у крамницях на літературну українську: здавалося, що ось-ось прозвучить: «По-русски, пожалуйста!» Проте сім’я відреагувала настільки позитивно, наскільки це можливо.

Перший рік свого нового життя я розмовляв українською цілком з усіма, окрім власної родини: не уявляв, як можна змінити декодер у спілкуванні з людьми, від яких з ранніх років отримував інформацію лише іншою мовою. Усе змінилося після першої поїздки до столиці, яка навіть після Майдану залишилася всуціль зросійщеною. Зрозумів, що потрібні радикальні кроки. Змінити мову спілкування з батьками виявилось значно простіше, аніж здавалося. Сьогодні вони не лише відповідають мені взаємністю, а й намагаються послуговуватися українською між собою, коли я вдома.

Колегам, які лише починають свою українізацію, хотів би побажати незгасимого запалу й бажання довести справу до кінця. Раджу навчитися принциповості: саме вона допоможе не задкувати під навалою потенційних труднощів.

oooo.plus_341 (1)

Софія Янченко, 20
українською розмовляє 5 років
Петропавлівка/Київ/Одеса/Київ

Я народилась у селищі Петропавлівка Луганської області, ходила до класу з російськомовним викладанням, потім самостійно обрала українськомовний клас. На сьомому році навчання переїхала до Києва, де й здобула середню освіту. Два роки провела в одному з одеських вишів, але на початку третього забрала документи. Брала участь у проекті БУР.

Моїм мотиватором повної українізації стала чудова вчителька української літератури. Закінчивши 10 клас, я почала розмовляти українською, труднощів з мовою не виникло жодних. Це дуже мене здивувало, оскільки перед тим я довго відкладала повний перехід саме через побоювання цих потенційних складнощів. Рідні сприйняли мій вибір нормально, друзі також. Російською розмовляю тільки з росіянами, а також коли знайомі з Петропавлівки буквально молять щось сказати, хоча б декілька фраз. Повертатися не збираюсь, бо моя рідна мова – українська. Просто так склалось, що в моєму селищі розмовляють російською, хоча більшість – етнічні українці.

Що я можу порадити людям, які планують перехід на українську, але не можуть наважитись? Просто не треба боятись і соромитись, адже перші кроки завжди незграбні.

oooo.plus_341

Євген Гірін, 22
українською розмовляє 4 роки
Черкаси/Львів

Народився та виріс у Черкасах. Після школи вступив на політологію до ЛНУ імені Івана Франка. Закінчив бакалаврат і подався на магістратуру в ту саму львівську альма-матер. Протягом останніх кількох років працював літературним перекладачем, проте згодом перейшов у приватний сектор – надаю послуги з оброблення інформації закордонній компанії, яка перевозить вантажі.

Попри те, що від народження я є російськомовним, українську вважаю рідною. Остаточно перейшов на спілкування українською після чотирьох років у ЛНУ. Рішення не було імпульсивним і аж ніяк не політично вмотивованим. Швидше закономірним: у певний момент вирішив повністю перенести своє життя на українськомовні рейки. Окрема подяка моїй сім’ї, яка одностайно підтримала цей крок, хоча значна частина родини в побуті спілкується російською.

До першої мови повертатися не планую – українська й надалі лишатиметься для мене рідною й головною. Утім, я це кажу без жодного негативу. Російська – це просто ще одна мова, яку я знаю. Не більше.

Вагаюся вказати на якісь особливі правила, які допомогли б людині органічно та «безболісно» перейти на спілкування українською, хіба крім очевидних: більше читати українською, більше слухати й дивитися українською, більше нею спілкуватися. Вивчення будь-якої мови – практика, а не суха теорія.

Помилка в тексті? Виділи її, натисни Shift + Enter або клікни тут.

comments powered by Disqus