Три історії українських студентів гомосексуальної орієнтації

Ми поспілкувалися з трьома студентами – представниками ЛГБТ-спільноти, які розповіли про ставлення молодого покоління українців до геїв та лесбійок, про те, як вони усвідомили свою орієнтацію та, що особливо приємно, про щасливе життя, яким живуть. Монологи, які вселяють надію у наше толерантне майбутнє.

тимур

Тимур Левчук, 22 роки, закінчив 4 курс у Національному університеті біоресурсів і природокористування України

Тимур викликає до себе прихильність з першого рукостискання. Незрозуміло, в який саме момент розмови він переходить на «ти»; говорить не соромлячись і не бентежачи своєю відвертістю. Здається, що якби кожен гей чи лесбійка в Україні настільки природно сприймали власну орієнтацію, у нас не було б причин писати цей матеріал.

– Я щаслива людина. Десь класі в 6-7 почав щось таке за собою помічати, аналізувати, думати, трохи погуглив і вирішив – ну добре, я гей. Для мене це було так само природно, як і те, що в мене дві руки, – розповідає Тимур.

Хлопець одразу розповів друзям, більше того – у відповідь на це йому відкрилося ще три людини у школі. Знали вчителі, класний керівник, з якою Тимур часто дискутував на цю тему – чомусь їй все здавалося, що він переросте.

Реклама

– Якихось проблем у мене не виникло – однокласники любили, я був впливовою особистістю в шкільному самоврядуванні. Знайшлася трійка людей, що вирішила діймати мене, та я теж не подарунок – зробив так, щоб вони не брали участі у жодному шкільному конкурсі. Така собі правозахисна акція. Може це було неправильно, але це було. До речі, один з них на випускному вибачився за все і побажав легкого вступу. Було дивно, але приємно.

Про сім’ю Тимур розповідає спокійно: з батьком він не спілкується з дитинства, а мати зовсім не зважає на релігію (на думку Тимура, саме релігійні забобони заважають більшості батьків прийняти дитину гомосексуальної орієнтації).

– Якоїсь відвертої розмови типу «все вирішено, мама – я гей» у нас не було. Все стало зрозуміло за замовчуванням, – задумується хлопець.

– В університеті стало легше, ніж в школі? – цікавлюся.

– Знаєш, коли я 1 вересня прийшов у метелику та штанах цегляного кольору, група (більша частина якої була не з Києва) подивилася на мене як на фантастичну істоту. Моя орієнтація навряд чи могла вразити їх сильніше.

«Знайомому гею після камінг-ауту сім’я викликала жінку комерційного сексу, щоб переконати, що він – “нормальний”»

Та відбулася крута штука: десь тижні через два один з одногрупників купив практично ідентичні штани, і Тимура вже ніхто не чіпав, шок пройшов. Саме тоді хлопець зрозумів, що потрібно створювати такі прецеденти, змушувати людей обговорювати те, що вони жодного разу в житті не обговорювали.

– Я починав з ними дискусії щодо атеїзму, сексуальної орієнтації, комерційного сексу, і поступово реакція ставала все менш дикою, – згадує Тимур.

Звичайно, з табличкою на лобі «я – гей» хлопець не ходив, розповідав, якщо питали. Проте Тимур – дуже відкрита людина, по ньому просто видно.

– Все стало очевидно, коли ми з моїм партнером Зоряном Кісем зіграли умовне весілля в квітні цього року – більшість одногрупників мене привітала. Та деякі з них, залучені в праворадикальні рухи, перестали зі мною вітатися.

– І все? – цікавлюся обережно.

– Так. Я вже казав – я щаслива людина. Можу за себе постояти, вірю в силу діалогу – моє завдання розмовляти з людьми, показувати їм цю «паралельну реальність». Проте щастить далеко не всім. Моїх знайомих-геїв зрікалися батьки та друзі, виганяли з дому. Одному сім’я після камінг-ауту викликала жінку комерційного сексу, щоб переконати, що він – «нормальний».

Проте життя Тимура склалося краще. На його думку це пов’язано з тим, що ще в старших класах він почав волонтерити у правозахисній організації і мав особливе інформаційне середовище.

– Багатьом людям саме цього не вистачає! – переконаний хлопець. – Я не хочу вірити, що у нас так багато гомофобів. Просто багато погано поінформованих людей, котрі бояться того, чого не розуміють. Але ситуація вже змінюється.

Хлопець пригадує події дворічної давності, коли під час Майдану готувалася провокація: певні люди хотіли пройтися Маршем та поставити ЛГБТ-намет. Зрозуміло, що на той момент це б розкололо ліберальні та радикальні сили, західні та російські ЗМІ отримали б чудовий інфопривід.

– Ми дізналися про це і попередили варту, яка не стала чинити провокаторам жодного опору – акція не вдалася. І ось тоді, на Майдані, свободівці та члени «Правого сектору» чудово розуміли, з ким саме розмовляють, але я не відчував жодної ворожнечі. Бо ми усі робили одну справу…

вероніка

Реклама

Вероніка Парубець, 20 років, навчається у Київському національному університеті ім. Тараса Шевченка

– Моя історія доволі типова, – знизує плечима Ніка. – Десь років у 13 я зрозуміла, що мені подобається подруга. Почала шукати інформацію, вивчати тему, і довгий час, аж до закінчення ліцею, намагалася саму себе переконати, що я не бісексуалка.

Та коли Ніка вступила до університету, в неї вперше почалися серйозні стосунки з одногрупницею. Більшість студентів та викладачів знали про їх стосунки – не показові, проте очевидні. Через півроку орієнтація Ніки перестала бути секретом і для її сім’ї – на жаль, замість відкритої розмови віч-на-віч правда виплила через листи Ніки, котрі прочитала мама.

– Це стало великим шоком для мене: якщо чесно, я була впевнена, що моя сім’я мене зрозуміє, проте для мами новина стала чимось неприйнятним. Вона рефреном повторювала: «Це вб’є нашу сім’ю!». Ми довгий час не розмовляли. Пройшло майже три роки і тепер спілкуємося, але тема моєї орієнтації – табу. Також я пообіцяла, що ніхто з родини, окрім мами, вітчима та сестри, про це не дізнається.

Втім, у Ніки ніколи не було критичних складнощів у спілкуванні зі знайомими свого віку через її орієнтацію.

Негативно налаштовані до ЛГБТ люди – просто ніколи з подібним не стикалися. Одна полька, що серйозно сповідує католицизм, в день нашого знайомства назвала ЛГБТ-спільноту неприйнятною для неї. Та тепер ми друзі й вона збирається йти на Марш.

«Мама рефреном повторювала: “Це вб’є нашу сім’ю!”»

Дівчина щиро усміхається та замислюється на хвилину, щось пригадуючи.

– Те саме стосується праворадикальних рухів, налаштованих проти геїв та лесбійок – деякий час я була активно залучена в їхню діяльність і не відчувала жодних утисків через орієнтацію, якої не приховувала.

Однак, як зазначила Ніка, це стосується дівчат, а ось хлопцю з гомосексуальною орієнтацією було б в важко.

– Найголовніше – не боятися говорити про існування ЛГБТ, проводити інформаційну політику. Дивно вважати, що людина просто посидить наодинці в роздумах і вирішить – «А почну-но я толерантно ставитися до лесбійок!». Ми повинні діяти для того, щоб суспільна думка змінилася. І діємо.

андрій

Андрій Хорохордін, 21 рік, закінчив три курси КНУ ім. Тараса Шевченка

– Якщо ти очікуєш почути сльозливу історію про важке дитинство, насилля, моральну травму, які зробили мене геєм – я не твій герой, – усміхається Андрій. – Я ріс так само, як і мільйони українських хлопців. Просто так склалося.

На запитання, коли він усвідомив свою сексуальну орієнтацію, співрозмовник відповідає:

– В своєму 9-му класі я закохався в одинадцятикласника. Раніше в мене бувало щось на кшталт дуже близької прив’язаності до друзів-хлопців, та в цьому не було жодного інтимного контексту. А ось в 16 років я зрозумів, що це – закоханість.

– І що зробив?

– Розповів друзям. Їм величезне спасибі – сприйняли по-різному, та ніхто не робив з цього драми. Я хотів почекати та подивитися, чи трапиться це зі мною ще раз. І коли воно продовжувало траплятися знову і знову, я, шляхом складних математичних розрахунків, все-таки прийшов до висновку, що я – гей.

Андрій розповів мамі, але це загнало її в таку депресію, що хлопець ще кілька років не торкався цієї теми. Їй було за нього страшно. Через певний час мати знову запитала у сина про хлопців, та той вирішив збрехати – просто щоб їй було легше. Наплів про якусь подругу, з якою у них усе серйозно.

– Пройшло ще кілька років, і от нещодавно кажу їй: «Мам, я сьогодні ночувати не прийду, ми з друзями ідемо в клуб». А вона питає: «Ой, це в клуб для геїв, так?». Уявляєш, так і сказала – «клуб для геїв». Ніби клуби за інтересами, – сміється Андрій.

«Я не ношу шкіряний плащ, не зваблюю неповнолітніх дітей, то ж яке кому діло, що саме роблю в ліжку?»

Він родом із Кременчука, вчився у школі поряд з військовим ліцеєм, і від курсантів регулярно чув неприємні жарти. У його маленькому місті гомосексуальна орієнтація скоріш сприймається як диво, він неодноразово чув щось на кшталт: «Воу, я думав ви лише в телеку та в шоу-бізнесі буваєте, а виявляється, і в сусідському дворі».

В університеті вже було по-іншому – там вчаться дорослі люди. Андрій не виключає, що його орієнтацію не раз обговорювали десь на курилці, але робили це тихо.

– Коли знайомі дізнавалися, що я – гей, це скоріш служило позитивним прикладом – принаймні, я намагаюся цим прикладом бути. Я не ношу шкіряний плащ, не зваблюю неповнолітніх дітей, тож яке кому діло, що саме роблю в ліжку?

Втім, були випадки, коли люди, котрі ще не знали його орієнтацію, починали обговорювати щось на зразок «геї – розпусники та інваліди, їх потрібно лікувати в спеціальних резерваціях».

– Тоді я запитував – і мене в резервацію? У співрозмовників відбувався розрив шаблону, це змушувало їх переосмислювати своє сприйняття усієї спільноти ЛГБТ.

– Це сприйняття характерне для людей твого віку? Наскільки толерантне молоде покоління? – питаю.

– Я б сказав, що це покоління індивідуалістів, яким все одно. Я помітив: позиція щодо прав ЛГБТ характерна для людей віком від 28 років, вони або засуджують, або підтримують. Моїм одноліткам пофіг на все, що безпосередньо не впливає на їхнє життя.

– Виходячи з твоїх слів, бути геєм в Україні – легко, – суперечу Андрію.

– Ні! По суті я – виняток. Я знаю сотні прикладів хлопців та дівчат, котрим пощастило менше. Зараз геям простіше мовчати: думаю, якби одного дня усі ЛГБТ публічно визнали свою орієнтацію, в гетеросексуальної більшості знесло б дах від того, як нас багато, – невимушено усміхається хлопець.

На думку Андрія, українське суспільство – нетолерантне, і питати, коли це зміниться, все одно що обговорювати корупцію чи погані дороги. Потрібен час і поступові зміни в свідомості. Одна з таких змін – Марш рівності.

– Я йду туди, бо коли минулого разу учасників били, а я побачив це в новинах, мені стало соромно. Я такий, як і вони, чому повинен сидіти на дивані? Йду, щоб показати – ми себе не соромимося, нас багато, і ми – такі ж люди, як і гетеросексуали.

Фото: соцмережі.

Помилка в тексті? Виділи її, натисни Shift + Enter або клікни тут.

comments powered by Disqus