Teach For All: три історії, що надихають

kids-girl-pencil-drawing-159823

У 2017 році в Україні стартувала програма лідерського розвитку «Навчай для України». Ми вже називали 6 причин долучитися до неї. А поки дамо слово людям з інших країн, які вже встигли змінити життя не тільки учнів, але й власне.

circle (1)

Лариса Гованнісян,
випускниця програми Teach For America, засновниця Teach For Armenia

Усе почалося, коли я закінчила бізнес-школу у Вісконсині, США. Думка про те, що я проведу наступні 50 років життя в офісі, жахала. Мені хотілося спробувати щось нове. Тому я надіслала заявку на Teach For America і програма виявилася моїм стартом.

У мене був учень Деморі. Учителі не повинні мати улюбленців, але він став фаворитом. Деморі змінив моє життя. Він – аутист, і не знав про базові соціальні навички, не міг спілкуватися з однолітками й учителями.

Після шести місяців мого викладання Деморі почав розмовляти: спершу реченнями з улюблених мультиків, потім у нього почали з’являтися друзі. Одного разу мама Деморі підійшла й сказала: «Ви повернули моєму сину його життя». І якщо говорити відверто, це – єдине, що має значення.

Після закінчення Teach For America я жила у Фініксі та хотіла створити дещо подібне у Вірменії. І ось 23-річна й неймовірно енергійна я, з власним бізнес-планом, зв’язуюся з представниками Teach For America й кажу: «Гей, у мене є просто неймовірна ідея. Я хочу заснувати Teach For Armenia».

Виявилося, що це вже зробили приблизно 30 країн. Я перестала почуватися великим новатором, але все одно «горіла» ідеєю, тому у 2013 році зібрала речі й перебралася до Вірменії. Тоді ж почала спілкуватися з представниками глобальної мережі Teach For All і вони неабияк допомогли сформувати бізнес-план.

Коли я прийшла з ним до чиновників, зайшла в офіс і сказала, що в мене є ідея, яка змінить країну, мені відповіли: «Ти ненормальна? У нас уже на 50% більше вчителів ніж потрібно, навіщо ще?» Я ж промовила: «Знаєте що? Я прийду через 6 місяців, дещо обдумаю й ми поговоримо знову».

Діти у певних регіонах Вірменії не мають доступу до якісної освіти – деколи їм не вистачає 40% учителів! То як може бути на 50% більше педагогів, ніж потрібно? Відповідь – учителів достатньо, але не так багато з них готові викладати в проблемних школах. Необхідно було змінити стан речей і думати не про те, що краще для педагогів, а звернути увагу на потреби учнів. З цього розпочався шлях Teach For Armenia.

Ми розуміли: зміни в освітній сфері не можуть відбуватися швидко. Однак для того, щоб почати, нам потрібні найкращі люди. Тому вирішили зібрати молодих лідерів, і були здивовані готовністю, з якою вони подавалися на програму. Їх не зупиняла навіть необхідність переїжджати в села – це дуже важливо, адже тільки так можна відчути, як живуть учні. Якщо дитина голодна, тому що їжі банально не вистачає, – вибач, але ти також мусиш потерпіти. Якщо дитина мусить долати 5 кілометрів, щоб набрати відро води, – ти теж так робитимеш.

Зіна, одна із учасниць програми, каже: «Teach For Armenia не лише змінює життя учнів, але й розвиває почуття власної цінності, стимулює ставити цілі й вірити в те, що вони можуть досягнути успіху». Я знаю, що ця програма вважається навчальною, але маю запитання: чи бачите ви слово «навчання» у її словах? Ні, адже Teach For Armenia не обмежується простим викладанням.

Інший учасник, Хачік, переїхав з Лос-Анджелесу, де навчався в UCLA (Каліфорнійський університет в Лос-Анджелесі). Він викладає в крихітному селі та каже, що саме завдяки креативності й критичному мисленню ми збудуємо краще майбутнє.

Тому Teach For Armenia – це не порятунок людей, а служіння їм. Ми віримо, що можемо змінити Вірменію: крок за кроком, клас за класом.

circle

Ед Батчер,
випускник Teach First, аналогічної програми у Великобританії

Моя подорож розпочалася років 10 тому. Я закінчив один із провідних університетів Великобританії за спеціальністю архітектура, отримав чудову роботу в лондонській компанії. Однак покинув її вже через рік, і тоді почалася найбільша пригода в моєму житті.

Початок виявився доволі прозаїчним: Лондон, надворі 2008 рік, я в кімнаті, повній незнайомців, слухаю презентацію Teach First. Згодом ці незнайомці допомогли мені стати кращою версією себе та вижити в ролі вчителя в одній із найпроблемніших шкіл Великобританії. Вони підтримували мене, коли я захотів заснувати власну школу. І коли я летів до Києва, щоб допомогти презентувати Teach For Ukraine, ці ж люди побажали мені успіху.

Отже, я став учасником програми Teach First. Це означало, що два роки я повинен викладати математику й дизайн у лондонській середній школі. Щотижня я мав справу приблизно з 200 учнями віком від 11 до 18 років. Мушу сказати, було доволі страшно працювати з 18-річними, адже тоді мені було тільки 23 – різниця у віці виявилася мінімальною.

Я плакав. Протягом свого першого року. Утім, причина була доволі поважною: успішність мого класу виявилася жахливою. Я плакав знову – у кінці другого року. Однак через гарні новини, адже тоді мої учні почали дуже добре навчатися. Це було справжнім щастям.

Упродовж першого року я був геть виснаженим, а дні нагадували американські гірки. Планування занять, викладання, оцінювання, зустрічі з батьками, позашкільні гуртки… І навчання. Постійне навчання, щотижня, щовечора. Так, у мене було багато справ, але проблеми учнів виявилися набагато серйознішими.

Школа розташовувалася в неблагополучній частині Лондону, тому озброєні банди, життя за межею бідності та неповні сім’ї були звичною справою. Ще однією проблемою виявилася мова. Для 8 із 10 моїх учнів англійська була другою або й третьою мовою. Утім, вони дуже швидко навчалися.

Один із моїх учнів Фаз родом із Сомалі: у 2008 році його сім’я втекла звідти через збройний конфлікт. Батько залишився у в’язниці Сомалі, а мати намагалася заробити хоча б щось у Лондоні. Грошей не вистачало, Фаз та три його брати постійно були голодними. Школа стала його «безпечним місцем». Ми, учителі, постійно були поруч, підтримували й дуже пишалися, коли він досягнув мети і вступив до університету. До речі, він також обрав архітектуру – як на мене, правильний вибір (посміхається – авт.).

Коли програма добігала кінця, я вже був кваліфікованим вчителем. Однак найкориснішою навичкою стало лідерство: уміння вирішувати конфлікти, давати раду стресу, працювати з групою людей. І не зупинятися через поразки. Багато поразок, якщо бути відвертим.

Програма має величезний вплив на моє теперішнє життя. Я долучився до команди Teach First, працював там 5 років, зрештою Teach First стала найбільшою рекрутинговою організацією для випускників у Великій Британії. Щороку в програмі бере участь більше 1 500 людей.

У той же час я та ще три випускники програми мали мрію. Якось ми зібралися посеред ночі та вирішили заснувати нову школу, де могли б використати набуті навички й виправити ті недоліки, з якими зіткнулися під час викладання. Ми розробили бізнес-план і хотіли, щоб школа фокусувалася на тих учнях, що дійсно цього потребують. Таких, як мій учень Фаз із Сомалі.

Тому у 2012 році ми працювали ночами й на вихідних: я навіть спав у спальному мішку в кухні офісу Teach First. Ми звернулися до уряду – ідея їм сподобалася, контактували з великими компаніями на кшталт YouTube, Google, Universal Music і зібрали 13 мільйонів фунтів. І – побудували школу. Вона відкрилася у 2014 році, зараз там навчається 300 дітей віком від 16 до 18 років. У школі працює 25 людей, багато з них – також випускники Teach First.

Дуже мало хто вирушає в цю мандрівку і точно знає, до чого вона приведе. Однак майбутнє розставить усе на свої місця. Випускники знаходять себе в різноманітних сферах: освіті, уряді, підприємництві. Я ж працюю в Teach For All й щодня використовую ті навички, які здобув під час вчителювання в лондонській школі та спілкування з такими людьми, як Фаз.

circle (2)

Александра Іванова,
учасниця Teach For Bulgaria

Я була учасницею програми в 2013 – 2015 роках. Перед тим закінчила бакалаврат з антропології в Новому болгарському університеті, працювала менеджером. І вирішила долучитися до програми, оскільки болгарській навчальній системі не вистачає молодих викладачів. Окрім цього, я вважаю, що дітям з незаможних родин потрібні натхненники й правильні рольові моделі, адже вони рідко можуть знайти їх у своїх спільнотах.

Їхні батьки, зазвичай, неосвічені, велика частина навіть не вміє читати й писати. Якщо називати цифри, то лише 60% дітей володіють функціональною грамотністю, тобто здатні взаємодіяти із зовнішнім середовищем та адаптуватися до нього. І остання причина – мені хотілося зробити внесок у розвиток соціальної й освітньої системи.

Тому у 2013 році я переїхала до Брестніци – це село на півночі Болгарії. Населення складає приблизно 1 080 людей, 90% яких не працюють. У моїй школі було 152 учні віком від 6 до 14 років. Практично всі вони – роми або цигани. Оскільки батьки неосвічені, вони не можуть працевлаштуватися в Болгарії й вирушають на сезонну роботу за кордон. Зазвичай дітей беруть із собою, тому вони не відвідують школу, відірвані від звичного середовища.

Коли я вперше прийшла до школи, мене налякало все, що я побачила. Учні кричали, не розуміли мене, оскільки їхня рідна мова відрізнялася від болгарської – усі вони були ромами. Повертаючись увечері додому, я зателефонувала своєму координатору (це люди, які тренують і підтримують учасників програми) та сказала їй, що все в цій школі виглядає жахливо й вони зробили велику помилку, коли відправили мене сюди. Вона ж відповіла, що там – моє місце й дуже скоро я зрозуміла, що це дійсно так. Я багато досягла за ці два роки й вважаю, що такий досвід повинна отримати молода людина. Як мінімум – заради себе, як максимум – щоб принести користь суспільству.

Я не тільки змінювала життя дітей, але й змінювалася сама: навчилася більш ефективно розподіляти час, комунікувати з людьми та презентувати ідеї. Багато дізналася про те, як функціонує суспільство, з якими проблемами та ризиками доводиться стикатися людям із маленьких селищ. Наприклад, вони мають обмежений доступ до розважальних центрів, їм не вистачає можливостей для розвитку. У Брестніці є лише дві крамниці з базовими продуктами типу хліба, молока, яєць. І лише один лікар.

Після програми я вирішила продовжити кар’єру в цьому напрямку й разом з іншими випускниками працюю над навчальним проектом. Він називається School Miracles («Шкільні дива») й залучає дітей із маленьких сіл і містечок до різноманітних позашкільних проектів. Так зростає їхня мотивація й віра у власні сили, вони мають можливість використати ті знання й навички, що дає школа. Діти відчувають приналежність до суспільства, розкривають свої таланти й, зрештою, стають конкурентоспроможними на ринку праці.

Також я започаткувала власний бізнес-проект: знову-таки, у партнерстві з людьми, які теж пройшли Teach For Bulgaria.

Завдяки програмі я чітко зрозуміла три речі. По-перше, дуже важливо бути готовим навчатися все життя і кожна людина має ресурси для саморозвитку. По-друге, підприємницькі навички потрібні не лише керівникам компаній, але й учителям – так легше давати раду із проблемами й ризиками, що чатують на тебе в класі, школі та суспільстві. І останнє – усе можливо, якщо в тебе є план.

Надихає? Дізнайся більше про можливості лідерського та кар’єрного розвитку разом із «Навчай для України».

Фото: соцмережі, Teach for Ukraine.

Помилка в тексті? Виділи її, натисни Shift + Enter або клікни тут.

comments powered by Disqus