Скаржитися не можна припинити

місто

Журналіст «Студвею» Аля Даруга розповідає, чому сучасність можна назвати «Ерою ниття», чим цей стан нам загрожує і що можна зробити.

Спробуйте пригадати, з чого саме починається більшість розмов – щоденні реверанси ввічливості з колегами, довгі години задушевних бесід із найріднішими, неочікувані діалоги з незнайомцями на курилці. З упевненістю можу сказати – зі скарг.

Скарга, жаління, скиглення – в залежності від того, наскільки близький вам співрозмовник – універсальний початок будь-яких балачок. І нехай у вас вистачить оптимізму та гарних новин, аби скарги стали лише вступом і не перетворилися на лейтмотив усієї розмови.

Нас часто називають поколінням Y, генерацією незадоволених, тих, кому філософія індивідуалізму з пелюшок промовляла на вушко, що кожен перший буде Біллом Гейтсом або принаймні фешн-блогером-стотисячником. А тут у свої «за 20» ти раптом усвідомив, що, словами класика, нас кинули. І що залишається тепер, як не жалітися?

Я не кажу про стареньких бабусь на лавках під під’їздом, стабільно незадоволених життям; про вахтерів або співробітниць бібліотек, у котрих, здається, взагалі не буває вдалих днів. І професії ці даються тим, хто конкретно напартачив у своїй попередній реінкарнації. Я роблю ці невтішні висновки, споглядаючи в першу чергу себе і власне оточення. Ми – молоді, веселі, кмітливі, ми, Матір Божа, «перспективні», «майбутнє цієї країни», «татова гордість, мамина радість». І ті самі ми, на жаль, не можемо провести ні дня без скарг на нелегку нашу долю. Жаління – це настрій покоління. Років через 50 нащадки-культурологи визначать його як «тренд та нову усну форму народної творчості 10-20-х років ХХІ ст.», якщо ми знайдемо в собі сили на створення цих нащадків, десь у перервах між стражданнями, що спричиняють несмачна кава, замалі чоботи, затори, етсетера.

щастяУнікальність нарікань полягає в невичерпності тем. Прокинувшись зранку, ти одразу відчуваєш нестерпну важкість буття, котра обвалюється на тебе необхідністю залишити ліжко і рухатися в якомусь напрямку, навіть якщо це просто похід на кухню за кавою. Ти можеш бути незадоволеним поганою погодою – привід для скарг із вересня по квітень. Якщо погода гарна, можна жалітися на те, що тобі потрібно йти на роботу чи в університет. Якщо ти вирішуєш забити на справи і насолоджуватися сонечком у парку, можна скаржитися на свою лінь. Якщо забити на справи не виходить, можна виражати незадоволення з приводу будь-якої стадії робочого дня: засміченого подвір’я, штовханини у транспорті, неприязного охоронця при вході, несмачної їжі в їдальні, професорів або начальників-ідіотів, безвідповідальних колег.

У своїх судженнях молодь виходить із того, що все навкруги має бути ідеальним, а за такого відправного пункту роздумів будь-що навкруги не відповідатиме нашим очікуванням. Ми чомусь вирішили, що природний стан людини – нескінченне щастя. І його відсутність нас дратує. Це роздатування єднає: їдкий коментар, пробуркочений у черзі, на зупинці, в кафетерії одразу викликає схвалення незнайомців навкруги, які так само всім незадоволені, як і ти.

Але є одне але. Користуючись декартовим шаблоном, скаржуся – отож змінююся на краще. Адже приводи для скарг чекають свого вирішення. Незадоволення фактично є вічним двигуном, що приводить нас до руху: незадоволення своїм рівнем знань, оточенням, посадою, зарплатнею, системою, країною примушує прагнути якісних змін. Якщо ж твоя душа перебуває в нескінченному дзені, що корисного вона може дати цьому світові? Я не заздрю монахам Шаоліня: можливо, вони нічого не прагнуть, тож не скаржаться, проте й не живуть.

профільНапевно, ви чули про акцію «21 день без нарікань», у ході якої треба носити фіолетовий браслет і, власне, ні на що не нарікати. Якщо протягом 21 дня ти дозволиш собі пожалітися на недолюшку – маєш перевдягти браслет на іншу руку й розпочати відлік спочатку. Візьми я участь у подібному марафоні, я б перетворилася на мовчазну мегеру – дратуватися я б не припинила, погода не перестала би бути поганою, я б не стала задоволеною моїм рівнем знань із програмування, мої сусіди не перестали б робити ремонти о 8 ранку в неділю, а basic bitches не припинили б репостити в мою стрічку новин цитати з ванільних пабліків. Просто я б нікому не змогла про це розповісти.

Ми справді забагато жаліємося. Можливо, потрібно менше звертати увагу на огріхи інших людей та, як то кажуть, mind your own instagram. Проте лише цього тижня я б не купила мега-дешевий квиток до Варшави та не записалася б на крутий курс з японської архітерктури, якби не плакалася друзям на дрібні проблеми. Мені подобається скаржитися на себе, на важливі речі, котрі я в силах змінити. Адже лише озвучена проблема стає метою для вирішення, іноді – приводом для сміху чи нових знайомств. Головне, аби твої скарги не просто стрясали повітря, а спричиняли творчий свербіж, направлений на владнання усіх негараздів, які ці скарги породжують. Давайте працювати для того дня, коли ми всі прокинемося і не знайдемо жодної причини для нарікань, навіть якщо знаємо, що він ніколи не настане.

Зображення: соцмережі.

Помилка в тексті? Виділи її, натисни Shift + Enter або клікни тут.

comments powered by Disqus