Сергій Жадан: «Новому поколінню мало одного голосу»

Поговорили з улюбленцем поціновувачів сучасної української літератури, володарем численної кількості нагород, письменником Сергієм Жаданом про його літературні дев’яності, враження від сучасних студентів і молодих поетів.

Якими були ваші літературні 90-ті? Як це – бути молодим поетом у той час?

Бути молодим поетом тоді і зараз навряд чи суттєво відрізняється. Коли ти починаєш писати, ти переконаний, що пишеш геніально, але чомусь ніхто, крім тебе, так не думає. Шукаєш однодумців, ви збиваєтесь у зграю (свого часу в Харкові ми створили угруповання «Червона фіра»). Згодом постає проблема друку, ти переконуєш видавців, що все, що ти пишеш, потрібно друкувати терміново. У 18-19 років можливостей не так багато, і ти знову не розумієш, чому світ не хоче читати твої геніальні речі, ображаєшся на нього. Тоді знайомишся зі старшими письменниками і намагаєшся таким шляхом пройти у велику літературу, але і це не допомагає. А потім починаєш писати краще, тебе починають публікувати і невдовзі виходить твоя книга.

Думаю, зараз у молодого поета схема розвитку подібна, тільки можливостей більше – більше видавництв та варіантів реалізації. Хоча «Смолоскип» (українське видавництво, засноване 1967 року на еміграції в місті Балтимор, США – «Студвей») як тоді був важливим для молодих авторів, так і сьогодні. Просто тоді крім «Смолоскипу» більше нічого не було.

Якою була літературна богема того часу?

Вона була безумною і не надто привабливою. А також веселою, щирою та безпосередньою. Ми були страшенно несоціалізовані, особливо в порівнянні з сьогоднішніми молодими. Також були дуже бідними, як і вся Україна того часу. Але це не заважало нам бути наснаженими, любити літературу, хотіти у ній залишитися, хоча більшість із нас у ній не лишилася. Чимало авторів, які заповідалися на довгий поетичний шлях, вирішили стати службовцями з фіксованою зарплатнею.

А літературний Харків, куди ви переїхали для навчання в університеті?

Справді, я приїхав у 1991 році навчатися у педагогічний інститут на філфак. Там я познайомився з Ростиславом Мельником, Ігорем Пилипчуком, у нас загалом була творча атмосфера. Нам пощастило з викладачами – свій перший іспит я складав у професора Ушкалова. З такими вчителями не можливо не писати і не любити літературу. Нашому угрупованню «Червона фіра» пощастило в тому, що ми швидко прибилися до Харківського літературного музею. Література стала для нас не просто абстракцією, а чимось зримим і відчутним. Там ми працювали з рукописами 20-30-х років і там відбулися перші виступи, акції, фестивалі, на які ніхто не ходив.

Якось, коли ми запросили Віктора Неборака виступити з нами у будинку Алчевської, на захід прийшло близько десяти глядачів (виступало четверо). Ми довго не могли зрозуміти, чому до нас ніхто не приходить.

Як виглядає сучасне літературне життя Харкова?

Воно доволі строкате, хоча при цьому неструктуроване. Горизонтальних мистецьких структур чи об’єднань у Харкові дуже мало. Наприклад, у Чернівцях це Meridian Czenowіtz, у Львові – Форум видавців, в Одесі – Міжнародний літературний фестиваль, у Києві – Книжковий Арсенал, Київські лаври etc. Тому у Харкові існує багато молодих талановитих людей, які одне про одного нічого не знають. На днях робили фестиваль «Віч-на-віч» для людей із вадами зору. Це була благодійна ініціатива, в якій брали участь близько 20-ти харківських письменників. Ми записали аудіокнигу для незрячих, думаю, згодом її можна буде прослухати у вільному доступі.

жадан
Ваші тексти, зокрема «Пластунка N», багато розповідають про молодь та дух 90-х. А яке враження у вас складається про сучасну молодь і студента зокрема?

З того часу багато що змінилося і, слава богу, ностальгії за дев’яностими у мене немає. Це був період повного «безщастя». Теперішній студент значно краще одягається, більш начитаний і соціалізований та впевненіше стоїть на ногах. Чи є він більш талановитим? Не знаю. Не обов’язково.

Свого часу Оксана Забужко покладала на вас великі сподівання. Чи виправдали ви їх? На кого ви покладаєте сподівання серед молодих поетів?

Звісно, що не виправдав. Або був найбільшим розчаруванням у житті Оксани Стефанівни, або будь-який інший варіант – це краще у неї спитайте. Для мене її присутність у літературному просторі дуже важлива. Пам’ятаю, коли в мене вийшла перша книга, «Цитатник» 1995 року, то пані Оксана написала мені листа від руки: похвалила, подякувала. Це було вагомо для мене.

Я слідкую за тим, що пишуть молоді автори, які перемагають в конкурсі від «Смолоскипу». Деякі з них мені дуже подобаються. Хто – не скажу.

Тобто певного автора чи групу авторів як «голос покоління» ви для себе не виокремлюєте?

Я не впевнений, що сучасному молодому поколінню потрібен один голос, адже воно настільки строкате та парадоксальне, що одного голосу йому замало. Нам потрібно багато голосів не лише серед митців, а й серед журналістів та інтелектуалів узагалі. Тут важливо саме слухати, а не тільки говорити.

Як ви для себе виокремлюєте літературні покоління двотисячників та двітисячідесятників?

Двітисячідесятники мені ближчі, хоча серед двотисячників багато моїх друзів. Це покоління, яке формується у літературі зараз, цікавіше, воно далі відходить від пострадянського канону, в якому ще моє покоління загусло. Якщо порівняєте їх з нами, то побачите, що їхні тексти доросліші, ніж наші, література дорослішає.

Нещодавно ви анонсували вихід нової поетичної книги під назвою «Тамплієри». Чому саме така назва?

Лицарі Ордену тамплієрів брали участь у хрестових походах, але згодом були звинувачені у всіх можливих єресях та страчені церквою. Як на мене, це універсальна метафора воєнного покоління – з’являються люди, які готові воювати за ідею, а в результаті на них усіх собак вішають. Ці поезії можуть здаватися публіцистичними, але це те, з чого складається наша реальність і наше повітря.

Всі знають, що пише Сергій Жадан, але мало кому відомо, що він читає. Які вірші ви прикладаєте до ран?

До ран краще прикладати бинти, а не вірші. Вірші краще просто читати і мати при собі. Свідзінський, Плужник, Семенко – ті автори, яких я найбільше перечитую.

Стосовно уподобань, у ваших текстах багато алюзій на музичні гурти, зокрема романи Depeche Mode та Anarchy in UA (Anarchy in UK – назва альбому Sex Pistols – «Студвей»). Під яку музику ви пишете?

Намагаюся писати у тиші. Я люблю американський панк, панк узагалі, пост-панк, new way, люблю британську музику 70-80-х років. Якщо по іменах – це Патті Сміт, The Ramones, The Dead Boys, The Clash.

chitae_2
Ця музика впливає на репертуар і стиль вашого гурту?

Я не вважаю себе музикантом, більше того, я і «Собак» музикантами не вважаю. Ми граємо панк-рок, для того щоб грати панк-рок, музикантом бути необов’язково. Навіть навпаки – музична освіта тут може зашкодити.

Як відбувається магія створення нової пісні?

Ви думаєте, що це магія? Насправді все просто – я кажу, що терміново треба записати пару пісень, бо ми нічого нового не граєм, а нам треба видавати новий альбом. Всі сідають, починають битися і нічого не виходить. Починаються сварки, наш клавішник кричить, що він іде з групи, його ніхто не зупиняє, але він не йде. А потім внаслідок стресу, в когось з’являється пронизлива і цікава мелодія.

У ваших творах чимало футбольного дискурсу. За кого вболіваєте, окрім «Металіста»?

По справжньому – за збірну України. Є ще команди, які мені симпатичні, наприклад: «Барселона», «Мілан» або команди, які перемагають у Мюнхенської «Баварії».

Свого часу вийшла збірка про письменників і футбол. Як ви бачите тему футболу в українській літературі?

Ніяк. Це не є популярною темою, бо далеко не всі ним цікавляться. Збірка виникла не завдяки любові письменників до футболу, а завдяки тому, що Україна готувалася до Євро-2012. Література намагалася відреагувати та проговорити ці речі, до України у той час був інтерес з боку європейської спільноти. Це був шанс про себе заявити і Україна ним скористалася. Наприклад, зараз я пишу для німців статтю про відгомін Євро-2012 в Україні.

Тобто найближчим часом можуть з’явитися літературні твори про «Євробачення-2017» в Україні?

У мене точно ні. Щодо української літератури загалом – чому б ні? Завдяки «Євробаченню» про Україну говорять. На жаль, ми рідко привертаємо до себе увагу з оптимістичного боку. Останнім часом ми в центрі уваги завдяки війні та окупації. Про війну важко говорити, а про перемогу на пісенному конкурсі – простіше.

Фото: cultprostir.ua, remarka.org, mediacenter.uzhnu.edu.ua

Помилка в тексті? Виділи її, натисни Shift + Enter або клікни тут.

comments powered by Disqus