Роман Тичківський: «Українці не простаки і не голодранці»

roman_tychkivskyy1

Українська академія лідерства нагадує школу професора Ксав’єра з «Людей Ікс». Дітей, які ніколи не жили самостійно, поміщають в особливе середовище, де розкривають їхні таланти. Майже рік вчорашні школярі живуть в окремому кампусі, слухають лекції видатних людей, їздять світом і вчаться бути лідерами, які мають змінити Україну. Керівник УАЛ Роман Тичківський приходить на інтерв’ю з улюбленою книгою, ілюстрованим виданням «Маленького принца», і розповідає, що саме підтримує в ньому віру в зміни.

Коли ти здобував освіту, жодних «шкіл лідерства» в Україні не було. Що стало для тебе таким досвідом?

Я навчався в особливому місці – в Рогатинській гімназії. Її будували в 1909 році всією громадою, бо вважали, що Галичині потрібна хороша освітня інституція. Звісно, за радянської влади її закрили, а значна частина гімназистів виїхала, рятуючись від переслідувань. Та коли Україна стала незалежною, ці самі люди, старші на 60-70 років, повернулися, щоб відновити гімназію.

Коли я туди потрапив, це було місце сильної української ідентичності та гордості за наше місто. У нас навіть був курс, де викладач розповідав про історично круті речі, які відбувалися в Рогатині. Тобто не про одну Роксолану, а про січових стрільців, перших українських математиків, видатних особистостей.

Хто був для тебе гідним прикладом у той період?

На мене велике враження справили діаспоряни, які поверталися через десятки років. До нас час від часу приїжджав отець Іван Музичка, який колись маленьким хлопчиком ходив у цю гімназію. Коли її відновили, він, живучи та працюючи у Ватикані священнослужителем, став духівником гімназії та почав її навідувати. Він з такою любов’ю до нас звертався, дивився на нас із такою надією! Отець казав нам: «Ви майбутнє України!» – і йому хотілося у відповідь сказати «так» за ту віру, яку він мав.

Незважаючи на свій вік, отець Іван долав шалені відстані, щоб розповісти нам про минуле. Що гімназія – це місце сили, що ми спадкоємці сильних духом особистостей, що за нами була така сильна громада. Це виховання насаджувало відчуття відповідальності та певного обов’язку, мені хотілося стати схожим на цих людей.

А ще була пані Віра Буш, чия тоді вже покійна мати колись була гімназисткою. Вона приїздила з Німеччини і допомагала нам, навіть обладнала перший серед галицьких шкіл комп’ютерний клас.

У неї була традиція заходити і звертатися до кожного класу. Якось вона подарувала всім по 5 євро та маленькому образочку, сказала: «Моя мама хотіла б якось доторкнутися до кожного з вас, тому дозвольте зробити вам такий символічний подарунок». Я цю купюру беріг десять років: подорожував світом, багато бачив, але все одно беріг.

roman_tychkivskyy2

Чому ти обрав Києво-Могилянську академію?

У той час вступ до університетів був корумпованим. Я в останньому класі поїхав за програмою FLEX у США і певною мірою програвав однокласникам, які готувалися до вступної кампанії, шукали зв’язки у вишах. До того ж, у мене було «викривлене» сприйняття світу, і батьки знали, що я відстоюватиму вступ без хабарів.

Пощастило, що моя гімназія була одним із колегіумів Києво-Могилянської академії, тому я мав право податися на пільгових умовах. Попри те, що я повернувся з програми під кінець травня, я подався і дістав цю можливість: мене рекомендував педагогічний колектив.

Чи були ще якісь причини обрати цей університет?

Мені ще більше захотілося в академію, коли я почув історію її створення, те, як Брюховецький виграв приміщення в шахи і принципово хотів відновлювати все на історичному місці. Я відчув цю силу традиції, що важливо показувати зв’язок поколінь. Ми, українці, не простаки і не голодранці: ми продовження великої історії.

Українці всюди старалися бути корисними та успішними. Гарвардський український науковий інститут заснувала діаспора, зокрема один з випускників Рогатинської гімназії Остап Шенкірик. Він заповів, що, коли Україна стане незалежною і гімназію відновлять, щороку на літню програму інституту відбиратимуть одного гімназиста. Він не застав ані незалежності, ані відновлення гімназії, але вірив, що це здійсниться. Тому за 50 років я став учасником програми, яку він заповів.

Коли я був у Гарварді, то бачив портрет того діаспорянина в бібліотеці й думав: «Що ж зробити, щоб він міг мною пишатися?» Так, його вже не було серед живих, але ті українці, які колись виїхали, могли бачити, що в Україні щось змінюється.

І такою зміною стала Українська академія лідерства?

Певною мірою так. У Гарварді я думав, що, окрім грошей, яких діаспоряни передають чимало, нам потрібні їхні знання, досвід і соціальний капітал. В Україні є достатньо таланту, якому потрібна підтримка. Наївно очікувати, що нам вдасться побудувати нову країну силами старої системи. Нам потрібні нові вчителі, навчальні формати і філантропи, які будуть підтримувати це. Інновації краще вибудовуються ззовні, аніж у старій системі. Тому й створили УАЛ.

roman_tychkivskyy3

Це кінцевий формат?

Ні, ми далі змінюємося, шукаємо кращі практики та відповіді на запитання, як формувати в студентах цілісну особистість. Мій досвід каже, що для цього важливо знайти людей, здатних надихнути і стати прикладом. Кожна дитина важлива і може бути унікумом.

Я відчував, що мною дорожили, коли я зростав. Пригадую, що в гімназії висіла велика мапа двох півкуль Землі, яку зробив учитель малювання. У центрі був Рогатин, а від нього йшли розгалуження в країни, куди тікали гімназисти після війни. Вона висіла одразу над сходами, а зверху був напис: «Нашого цвіту по всьому світу». І я підіймався щоразу й думав: чому цей цвіт не може бути тут, в Україні? Питання в тому, як цей цвіт повертати і як робити країну такою, щоб цвіт від нас не забирали інші.

У тебе було багато можливостей поїхати з України, але ти завжди повертався. Чи був якийсь конкретний момент, коли ти для себе так вирішив?

Найбільш свідомі думки в мене були під час навчання на магістратурі в Барселоні. У мене не було обов’язку повертатися (деякі стипендії мають таку умову – прим. ред.), а економічна спеціальність дозволяла затриматися. Я пробував шукати роботу, але в мене не було палкого бажання залишитися.

Завжди була думка, що я маю повернутися додому. Перше, що я зробив, коли прибув до Барселони, – пішов гуляти містом із мапою. Хотів знайти щось українське, бо розумів, що тисячі діаспорян там є, а значить, вони десь об’єднуються. У самому центрі міста я знайшов українську церкву та недільну школу. Лише тоді спокійно повернувся додому, бо відчув зв’язок.

Для мене українці – це нація воїнів. Нам не вистачало ресурсів, часу і певно знань, щоб налагодити в суспільстві взаємини хорошого ґатунку. Але три роки тому таке вікно можливостей з’явилося і попри всі стереотипи про нездатність об’єднуватися ми пішли відстоювати свою країну.

Чому саме освіта настільки важлива?

Освіта важлива, бо чим швидше вона стане пріоритетом, тим швидше ми зможемо готувати нове покоління українців до нового способу життя. Для майбутнього нової якості потрібно сформувати хоча б поодиноких українців нової якості. Звичайно, краще це робити масштабно, тому що час проти нас і нам потрібно його наздогнати.

ual2

У Могилянці ти організував концерт гуртів «Друга ріка» та «СКАЙ» для збору коштів на лікування сина викладача. Під час Революції гідності запрошував провідних лекторів викладати студентам просто на Майдан. Та й до УАЛ серед інших долучилися Святослав Вакарчук і Ярослава Джонсон, коли вся ідея була ще на словах. Як тобі вдається залучати іменитих людей до своїх проектів?

Коли я розмовляю з такими людьми, я завжди згадую отця Івана Музичку. Ми його знали вже як старця, який дуже багато досягнув у житті, але він завжди прагнув щось віддавати. Казав, що коли віддаєш, то дуже багато отримуєш. Тому я дивлюся на цих особистостей як на людей із досвідом, які чогось досягли і неодмінно хочуть щось віддати, щоб здобути більше і допомогти іншим.

Я завжди спілкуюся з добрим наміром та впевненістю, що ця людина дуже добра і точно допоможе. Коли ти віриш у силу добра і людей навколо, а ще кожного дня намагаєшся й собі ставати кращим, то все вдається.

Щодня потрібно «кидати монетку» в скарбнички інтелектуального, фізичного та емоційного розвитку, щоб берегти баланс. Водночас потрібно не забувати про прості речі: коли ти вдома п’єш чай, помий за собою чашку. Треба завжди стояти ногами на землі і робити для неї користь. Саме завдяки людям, які роблять це, відбулася й Академія лідерства.

Наразі є п’ять осередків УАЛ, і їхня кількість зростатиме. Враховуючи, що в Україні є перенасичення освітніми закладами, у який момент філіалів може стати забагато?

Хочеться, щоб їх було 25 – по одному на кожну область, а також і Крим. Я думаю, що осередків ніколи не буде забагато для України. В Ізраїлі, який розміром із Черкаську область, діє понад 60 програм із неформальної освіти для підлітків.

Водночас ми бачимо, що створення осередку в Полтаві дало можливість налагоджувати роботу в цілому регіоні. Коли осередок у місті стане стабільнішим, то звідти зможуть вийти певні відгалуження програми в менших містечках. Може, 25 філіалів і вистачить, але на них усе не закінчиться: кожен осередок має всі шанси стати хабом для розвитку молодіжних ініціатив.

ual4

Де плануєш шукати викладачів для такої кількості осередків?

Це виклик. Ми залучаємо людей, які мають за 10-20 годин пояснити студентам складні теми, наприклад, основи економіки. Це непросто, але створює умови для творчості. Ми залучаємо лідерів думок, але й намагаємося шукати зірок на місцях. І коли ми співпрацюємо з такими людьми, то згодом можемо пропонувати викладати і в інших осередках.

Також є програма SEED Grant від WNISEF, і ми очікуємо, що стипендіати повернуться і, можливо, стануть викладати в академії. Можливо, за 10 років навіть випускники самої УАЛ будуть викладати в нас.

Ще одна тактика, яку ми використовуємо, – це залучення професорів українського походження із США та Канади. У них зовсім інший тип викладання, є вимоги до критичного мислення, і до того ж, вони допомагають студентам підтягнути англійську.

Окрім видатних наукових фахівців, у складі ініціативної робочої групи УАЛ двоє релігійних діячів УГКЦ. Як це впливає на діяльність Академії?

Так, у складі групи є Борис Ґудзяк та Андрій Зелінський. Отець Андрій здобував докторат з політології в Могилянці, тож ми познайомилися за партою. Я знав, що він представляє ісусівців, які закладали основи найкращих університетів у світі й чиї школи серед найкращих у Польщі та США. Саме з отцем Андрієм та Ерезом Ешелем (засновником Академії лідерства в Ізраїлі – прим. ред.) ми разом думали, якою може бути програма в Україні. Тепер він викладає курс із основ політики, а також веде курс про цінності. Жодних речей, пов’язаних із церквою та релігією, ми не пропагуємо.

Владику Бориса Ґудзяка я знав як людину, якій вдалося побудувати в Україні чи не єдиний потужний приватний виш (Український католицький університет – прим. ред.), яким тепер пишається вся країна. Час від часу він приїздить і зустрічається зі студентами як наставник. А під час наших експедицій до ЄС він допомагає організувати студентам зустрічі з діаспорянами, підприємцями та візити до парламенту Франції.

На твій погляд, яка сьогодні ситуація з навчальними програмами університетів? Чи відповідають вони тому рівню мислення, який отримують в УАЛ?

Я думаю, що біда українських вишів у тому, що вони не цікаві молоді. Молода людина шукає відповіді, простору для творчості, можливості робити помилки та обирати власний шлях. Та коли ти заходиш у виші, то дух, який там панує, не стимулює до пошуків поклику. Часто викладачі цих університетів самі гублять смак вчителювання.

Тепер приблизно 40% наших студентів йдуть на навчання до того ж УКУ, бо там схоже ціннісне середовище. Багато хто йде до Могилянки, а ще в ЛНУ, КНУ, Київську та Львівську політехніки. Я слідкую за розвитком своєї альма-матер, але ми не можемо мислити в масштабах одного університету.

Один наш студент вступив до КНУТКТ імені Карпенка-Карого, і йому багато чого там не подобається. Але він не жаліється, а намагається щось змінити там, де він є. Звісно, в університетах реагують по-різному, але це тривалий процес, хтось має почати. Я вірю, що коли тепер там є 1 випускник УАЛ, то скоро їх буде 10, і це вже буде рушійна спільнота. Зміни лякають, але який ти лідер, коли не можеш змінити реальність, яка тобі не подобається?

roman_tychkivskyy5

Чи багато уалівців вступають до іноземних вишів?

О, так. Досить багато. Я думаю, що хай вони їдуть по всьому світу і привозять звідти найкраще сюди. Ми намагаємося дати їм за час навчання таке відчуття відповідальності та зв’язок з Україною, щоб вони хотіли повертатися і це бажання були цілком свідомим. Даємо їм можливість самим походити з мапою в руках.

Які зміни ти тепер втілюєш в академії?

Нещодавно провели в УАЛ перший ярмарок громадських організацій, щоб показати, де вони можуть знайти себе в ролі волонтерів чи навіть працівників після завершення програми. Ми також практикуємо відкриті лекції. Хочемо найближчим часом робити оголошення, що ось у такому осередку буде така-то лекція такого спікера – приходьте до нас.

На прикладі Миколаєва можу розказати, що тепер осередок стає «майстернею святого Миколая». У минулому році студенти прийшли з ідеєю, мовляв, а дозвольмо приходити будь-кому, щоб усім разом робити невеличкі подарунки для сиріт до Дня святого Миколая. Тоді за 3 тижні вдалося пошити більш ніж 1,5 тисячі тканих ангеликів: люди приходили і робили їх, а студенти тим часом співали та створювали атмосферу. Цього року ми вже думаємо, що можна зробити такі майстерні в кожному осередку.

У Харкові наші студенти зробили «Академію сучасного пенсіонера» в мікрорайоні, де вони вчаться. Почали збирати пенсіонерів та проводити для них щось цікаве: разом читати книги, вчитися йоги чи навичок роботи за комп’ютером. Це також вчить проявляти повагу до тих, хто вже багато бачив у житті.

Академія в медіа виглядає, як цілком безпроблемний проект. А чи варто щось вдосконалити?

Нам поки що не вдалося дістати цілковитої підтримки міської влади у питанні виділення приміщень. Ми маємо ще багато працювати над тим, щоб довести свою корисність громаді. Можливо, ми навіть зарано поставили собі таку ціль і ще не напрацювали той результат, який спонукатиме створювати місця для роботи.

Українське суспільство перенасичене багатьма обіцянками, які ніколи не ставали реальністю. Тому слова, які ми говоримо, повинні відповідати нашим діям. Ми повинні змінювати світогляд людей і доводити, що в Україні творилися, творяться і будуть творитися гідні справи. І з часом вони лише будуть масштабуватися.

Помилка в тексті? Виділи її, натисни Shift + Enter або клікни тут.

comments powered by Disqus