Проект QUAERE: як студенти виші акредитовували

QUAERE3

На початку вересня порівняно непомітно на тлі зашкварів у ХПІ, НПУ та прийняття нового Закону «Про освіту» розпочався процес, що може дати поштовх кардинальним змінам у вищій освіті України. Ідеться про пілотні акредитації у рамках проекту QUAERE. Розповідаю, що це, як воно працює і для чого потрібне, а головне – яку потенційну користь матимуть з цього студенти.

Невеликий лікнеп, або З чого все почалось

Розмова про якість вищої освіти та способи її оцінювання ширяться Європою вже давно. Із прийняттям у 2014 році нового Закону України «Про вищу освіту» ця дискусія захопила й Україну – адже темі якості вищої освіти у ньому присвятили цілий розділ. Тож українські виші волею-неволею були змушені задуматися над цим питанням.

«Змушені», бо до цього концепт «якості вищої освіти» на українських освітянських теренах був майже невідомий. Тож після прийняття нового Закону, далеко не кожен міг достеменно пояснити, про що йшлося у відповідному розділі.

Що ж таке якість вищої освіти? Не претендуючи на абсолютну чіткість у визначенні: якість вищої освіти – це коли процеси освітньої діяльності і результати навчання відповідають очікуванням стейкходерів. Якщо не стало ясніше – не лякайтеся, зараз розберемося.

Почнімо з кінця. Хто такі стейкхолдери? Так називають людей, які мають певні очікування до процесу навчання і його результатів. У вищій освіті стейкхолдерами є викладачі, студенти, науковці, роботодавці, держава (або суспільство в особі держави). Наприклад, у суспільства є цілком природній інтерес, аби випускники університетів були свідомими громадянами своєї держави. У демократичному суспільстві очікується, що люди з вищою освітою ще й матимуть навички критичного мислення. Працедавці ж зацікавлені у спеціалістах із достатніми практичними навичками. І так далі.

Можна сказати, що освіта, яка як у своїх процесах, так і за результатам відповідає цим очікуванням, є якісною.

Певним чином мірилом якості освіти є довіра стейкхолдерів до неї. Без довіри вища освіта взагалі не змогла б виконувати свої функції. Без неї ніхто не знав би, чи дійсно випускник із дипломом університету N знає бодай щось зі своєї спеціальності. Адже ми не можемо «зазирнути» у його роки навчання – натомість ми можемо вірити, що цим переймався університет. Без довіри студенти не були б певні, що вони здобудуть ті знання, які дійсно потрібні їм у подальшому: при вступі вони ще не знають нічого про те, що їм направду знадобиться у їхній професії, але можуть повірити, що про це знає університет. Усе зводиться до довіри.

girlУявна простота речей ускладнюється банальною проблемою – чим більше галузей охоплює вища освіта, і чим більше вишів з’являється, тим складніше відслідковувати, чи відповідає реальність очікуванням. Стає зрозуміло, що потрібна якась впорядкована система, яка б дозволяла вирішувати цю проблему. Відтак починають говорити про забезпечення якості вищої освіти (higher education quality assurance – QA).

Система забезпечення якості передбачає, що існують певні процедури та інституції, які оцінюють якість освіти, а також слідкують за тим, щоб навчальні заклади виправляли виявлені недоліки. У цій системі виділяють два блоки: внутрішній (internal quality assurance – IQA) і зовнішній (external quality assurance – EQA). Наразі вважається, що основну роботу має виконувати сам ВНЗ – тому пріоритетна роль за IQA. На практиці це означає, що виш повинен опитувати студентів про їхню задоволеність викладанням і загальною атмосферою у закладі, підтримувати контакт із роботодавцями, враховувати найновіші наукові досягнення, оновлючи освітні програми і т. д.

Але часто працівники інституції не здатні побачити певні недоліки зсередини. Тоді на поміч приходить зовнішня оцінка як самої якості освіти, так і внутрішньої системи її забезпечення. У цій процедурі беруть участь представники тих самих стейкхолдерів – викладачі, студенти, працедавці, але ці люди мають бути незалежними від вишу, який вони оцінюють. Головна задача зовнішньої експертизи – запропонувати погляд зі сторони, який дозволить виявити приховані недоліки і розкрити можливі шляхи подальшого розвитку.

Однією з форм зовнішнього забезпечення якості вищої освіти є акредитація. Вона відбувається згідно з певними критеріями, що відбивають очікування стейкхолдерів. До речі, латинський корінь слова «credere» означає «довіряти». Якщо щось пройшло акредитацію, це означає, що воно вже не ефемерне щось, а щось варте довіри.

Усе просто. Принаймні, у цій ідеальній моделі.

У суворій реальності все відбувається не зовсім так. А у суворій українській реальності – тим паче.

Реклама

Сувора українська реальність

Для того, аби запрацював якийсь суспільний процес, потрібно три речі: культура, інституції, процедури. Інакшими словами, ми маємо розуміти: для чого це робиться? хто це робить і чому саме він? як він це робить і чому саме так?

QUAERE2Українська вища освіти знала слово «акредитація» з 90-х років. Для неї були розроблені відповідні процедури. Критерії також були – хоч чому вони саме такі, пояснити було непросто (наприклад, чому в оцінці якості отриманих знань враховувався відсоток студентів, що склали сесію).

Були створені й інституції – Акредитаційна комісія, яка працювала при Міністерстві освіти і науки України, і комісії з акредитаційних експертиз, які формувалися для кожного університету з числа викладачів інших вишів.

Не було лише одного – розуміння, для чого слід робити акредитацію. Бракувало культурного підґрунтя, яке б вписало ці процедури й інституції у якийсь смисловий контекст і надало б їм сенсу. Акредитацію просто робили, бо так треба. Треба і все.

Хоча у практичному аспекті акредитація мала і має два важливих наслідки: виш може отримувати бюджетні місця і видавати диплом державного зразка.

Так як українська дійсність передбачає, що диплом державного зразка є єдиною річчю, задля якої варто йти в університет (дисклеймер: не для всіх і не усюди, але досить часто), а без державного фінансування вижити порядному великому ВНЗ просто не вдасться, то акредитацію треба проходити.

Оскільки у зовнішніх оцінках беруть участь лише викладачі, сформувалося досить однорідне середовище, де всі були зацікавлені в одному: усі виші мають отримати акредитацію.

Потенційно «ворожі» елементи, як-от студенти і роботодавці, у яких дещо інакші інтереси, до процедур акредитації старанно не допускалися – передусім, цього не передбачало законодавство.

Неважко уявити, що кількість ВНЗ і спеціальностей, які не пройшли акредитацію, настільки низька, що (майже) ніхто точно не скаже цю цифру. І все б усіх влаштовувало, якби не новий Закон «Про вищу освіту» 2014 року і поява НАЗЯВО.

Цією абревіатурою називають Національне агентство із забезпечення якості вищої освіти – орган, який мав би замінити Акредитаційну комісію і внести радикальні зміни у процедури акредитації.

По-перше, у самому агентстві мали б бути представники різних стейкхолдерів, на цей раз не самих лише викладачів. По-друге, воно мало б розробити таку процедуру акредитації, за якою усі зацікавлені сторони могли б безпосередньо брати участь в експертизах. І, нарешті, мало б розробити критерії, за якими не треба було б міряти відсотки студентів, які, наприклад, отримали «зарах» на сесії. Натомість, вони потребували б значно складнішої аналітичної роботи і критичного підходу. Інакше кажучи, запровадили б якісні, а не кількісні методи оцінювання, які б створили абсолютно нову систему зовнішньої оцінки якості.

QUAEREДля того, щоб агентство запрацювало якісно, у 2015 році розпочався міжнародний проект QUAERE, мета якого – на основі досвіду європейських партнерів допомогти збудувати в Україні систему забезпечення якості і привнести культуру якості в українську вищу освіту.

Після завершення проекту мають бути розроблені рекомендації щодо процедур і критеріїв акредитації, призначені для НАЗЯВО. І якщо воно візьме ці рекомендації до уваги, імовірно, ми таки будемо жити по-новому, принаймні в контексті якості вищої освіти.

Який з цього всього профіт студентам, або Чому це стосується тебе

Злагоджена робота системи забезпечення якості вищої освіти надає студентам потужний інструмент впливу на свої ВНЗ. Це те, чого наразі бракує більшості студентів.

Система забезпечення якості освіти, якщо вона працює як слід, дозволяє студентам формулювати свої очікування і забезпечувати те, щоб реальність наближалася до цих очікувань.

Наприклад, вона дозволяє студентам формулювати свою думку щодо методів викладання, доносити її до інших стейкхолдерів (насамперед – викладачів) і бути впевненими, що ця думка буде взята до уваги і на неї відреагують.

Ця система дозволяє студентам бути впевненим, що усі процедури, які стосуються їхнього навчання, є прозорими і зрозумілими, а якщо це не так – є можливість повідомити про це і знати, що ситуація буде виправлена.

У такій системі студенти мають реальну можливість обирати свою особисту траєкторію навчання і змогу найповніше розкрити свої особисті здібності у процесі здобуття освіти.

Вона передбачає, що до студента ставляться як до рівноправного партнера – як під час навчання, так і у поза ним

Єдине, що вимагається навзаєм – це те, аби студенти були зацікавлені робити внесок у якість власної освіти і були готовими до рівноправного партнерства.

111

Так що ж відбулося на початку вересня?

Щоб розробити нові правила акредитації для НАЗЯВО, у межах згаданого міжнародного проекту проводяться тестові акредитації, де ми – усі партнери проекту – вперше в Україні випробовуємо нові критерії і нові процедури. Своєрідне бета-тестування.

Українська асоціація студентів є партнером проекту. Відтак, ми мали можливість включити наших представників у комісії, які здійснювали ці тестові акредитації. Вони на рівні із викладачами та міжнародними експертами здійснювали зовнішнє оцінювання якості вищої освіти. Цими представниками стали Юлія Найдич (КНУ ім. Шевченка), Олена Нікуліна (НаУКМА) та Олександр Рак (НТУУ «КПІ ім. Сікорського»).

В Україні це відбулося вперше. Так, «неофіційно» і лише як тренування, але це відбулося, і ми довели, що це можливо. Що студенти можуть бути конструктивними партнерами у вирішенні складних питань у вищій освіті (і їм далеко не байдуже). Що студенти можуть бути достатньо компетентними, аби займатися такою оцінкою (а не «вони ж ще тільки студенти, вони нічого не знають»).

Це маленька, але важлива перемога. Вона демонструє: студентів не лише реально, але і необхідно залучати до зовнішньої оцінки якості освіти.

Коротко кажучи, «лёд тронулся, господа присяжные».

P.S. Враження учасників пілотних акредитацій «з перших вуст» можна почитати тут:

і тут:

А якщо ви дочитали до кінця, і раптом зрозуміли, що усе життя мріяли займатися питанням якості освіти – пишіть мені, щось вигадаємо!

Помилка в тексті? Виділи її, натисни Shift + Enter або клікни тут.

comments powered by Disqus