Серіали, метро, труби й чікенрол, або Як подолати страх

побороти страх

Хтось боїться замкненого простору, хтось літаків, а когось може нажахати навіть качка (анатідефобія, чув про таку?). Страхи бувають різними, але всі вони мають дещо спільне – їм дуже гарно вдається отруювати життя. У цій справі в мене багатий досвід, тож ділюся способами подолання страху.

Я – людина доволі нервова. А ще – панікер. А ще – я всього боюсь (ну гаразд, не всього, але… багато чого).

Одна з речей, яка мене дійсно жахає – поїздки в метро. Так, Валерій Сюткін присвятив цьому дивовижному виду транспорту пісню, але як на мене, хай сам сюди-туди, туди-сюди на ньому їздить.

А ще я дуже люблю серіали й постійно їх дивлюсь. Ні, ти не зрозумів: якщо я кажу постійно, це означає постійно. Я витріщаюсь в екран коли їм, фарбуюся, мию посуд (бачить Бог, це стається не надто часто). Навіть коли займаюся йогою й стою в позі кривої собаки (а це трапляється ще рідше).

Знаєш як називається один з моїх улюблених серіалів? А я скажу. Homeland. А в ній – вибухівка, мила блондиночка й рудий інопланетянин, теорії змов, терористи. І – ну ти уявляєш! – ні слова про метро!

Але повторюся: я не знаю, що жахливіше ніж консервна банка, напхана людьми, яка мчить у вузькій трубі через час і простір. Мене починає тіпати навіть тоді, коли двері вагону довго не зачиняються, чи – що навіть гірше – коли вони зачинені, а триклятий поїзд не рухається. «Що це означає? Невже зараз пустять газ і ми всі приречені? А якщо спалахне пожежа? А як вибратися на волю? Цікаво, я зумію продавити це вікно? Невже люди на станції будуть спостерігати?».

Дві речі: по-перше, я точно зумію продавити будь-яке вікно, адже зараз з тобою спілкується 70 кілограмів чистої сили й грації. По-друге, що в цей час думає машиніст: «Ну все, попередній поїзд від’їхав, тепер наша черга».

О, і мені навіть не хочеться згадувати ті жахливі миті, коли метро зупиняється в трубі. Бачиш у чому справа – я дуже рано зрозуміла, що таке страх. І буквально пройшла через труби – ось тільки вони були не мідні, а з пластику.

Все, годі. Я так більше не можу. Настав час зізнатися. Я застрягла в трубі в «Макдональдсі».

У дитинстві я дуже любила ходити в «Макдональдс» і пронесла це почуття з собою крізь роки. Гадаю, це доводить, що зі мною без зайвих роздумів можна будувати довгі й міцні стосунки (особливо якщо ти – чікенрол).

Так ось, у роки моєї безтурботної юності в кожному «Макдональдсі» були гірки, де розважалися наймолодші гості. У них було все – і дивовижні форми, і м’які кольори, і круглі вікна, і труби.

Поради абітурієнтам перед вступом в університетА одного разу там опинився хлопчик. Блондин, одягнений у світлу футболку й кросівки, і… нічого не забула? А, так – він виявився посланцем диявола на землі. Він закупорив трубу. Своїм тілом.

Для мене й ще кількох товаришів, які раптово опинилися в тісному й темному просторі, це стало шоком. Або ні. Власне, тільки для мене, адже саме я підбігла до одного з круглих вікон й відчайдушно кликала на допомогу. У цей час інші діти створили невеличку коаліцію, виштовхали диявола з труби й разом зі своїми батьками спостерігали за моєю істерикою.

Коротше кажучи, з труби мене-таки евакуювали: маленька, однак смілива дівчинка вивела за руку й передала мамі. Але з того часу я почала боятися замкненого простору. І труб. І всіляких підозрілих блондинів (однак якщо ти не підозрілий, можеш мені зателефонувати). Власне, тепер я з острахом ставлюся до всіх фігурантів цієї історії – звісно ж, крім «Макдональдса». Як-не-як, а чікенроли на деревах не ростуть.

Ти досі це читаєш? Тоді настав час запитати себе (а точніше мене): Мар’яна, про що ти? Як можна пов’язати серіали, метро, труби й чікенрол?

Що ж, я розповідаю все це для того, щоб показати: безглузді страхи родом з дитинства можуть неабияк псувати життя. Щоб це підкреслити, доведеться згадати про одну з ситуацій, за яку мені й досі соромно.

Одного дня я зайшла в метро, придбала жетон (але краще користуйся картками), дочекалася потяга й сіла. Серце співало, душа раділа, а в рюкзаку лежали млинці.

На наступній станції до вагону зайшов чоловік та сів на вільне місце. Цікавий (або не надто) факт: напередодні я переглянула черговий епізод Homeland.

Тут варто зупинитися й попередити: логічний ланцюжок, який ти зараз побачиш, може змусити згорнути цю сторінку й більше ніколи-ніколи мене не читати. Просто… зрозумій, що я ненормальна.

У чоловіка дещо піднімається куртка – отже на ньому пояс шахіда, адже на Броуді (головному герої серіалу) теж був пояс шахіда – чоловік перебирає пальцями, а Броуді також це робив (співпадіння? Не думаю!) – зараз ми виїдемо на Південний міст і він підірве поїзд, щоб усі це бачили!

На наступній зупинці я просто встала і вийшла. До речі, це моя звична практика: я покидаю вагон не лише тоді, коли вбачаю зловмисника в кожному третьому пасажирові, а навіть коли хочу подихати свіжим (відносно) повітрям метрополітену. Або ж коли звільнила місце для бабусі, а вона – ну ти уявляєш? – не сіла.

страх 2Так-так, це звучить неймовірно безглуздо. Однак я на власному досвіді пересвідчилися – страхи, особливо якщо вони пов’язані з буденними речами, заважають жити. Погано, якщо в тебе підгинаються ноги, коли спускаєшся в метро. Не надто круто виходити на непотрібній станції, щоб віддихатися. І взагалі дурня – відміняти зустрічі з друзями чи пропускати цікаві події лише через те, що добиратися потрібно метрополітеном.

Я не психолог, я – рекламіст (і то поганенький). Однак якщо мої поради боротьби зі страхом згодяться хоч комусь, я буду дуже щаслива.

Отже.

Дуже часто наші страхи – це продукт стресів, які ми пережили в дитинстві. Ми зациклюємося на тому, що викликає жах, заганяємо себе в замкнуте коло й постійно чекаємо: ось-ось щось станеться. Так ось, у мене для тебе новина – не станеться.

Ймовірність того, що потяг зламається, зупиниться в тунелі, до нього зайде зловмисник – мізерна. Вона знаходиться на одному рівні зі страхом, що літак, на якому ми летимо, впаде. Тому порада номер 1 – згадай про теорію ймовірності. Здається, ми вивчали її в школі.

Порада номер 2 підійде для фаталістів. Якщо ти, як і я, як і Тарас Шевченко (бо «у кожного своя доля та свій шлях широкий») віриш у фатум, подумай ось про що: ми не зможемо оминути того, що для нас призначалося. Якщо, до прикладу, тобі судилося послизнутися на равлику й підвернути ногу – це станеться. Якщо один з потягів, на якому ти їхатимеш, має зламатися… ну, ти розумієш. Від долі не втечеш, нам про це ще в фільмах «Пункт призначення» розповіли.

І порада номер 3 – вивчи свого ворога! Парадоксально, але чим більше ти знаєш, тим менше боїшся. Особисто я просто ввела в Гуглі словосполучення «київське метро» й почала читати все підряд: новини, статті – навіть натрапила на аккаунт у Твіттері! До речі, підпишись – він чудовий.

Після цього невеличкого дослідження я дізналася, що тунелі метро щоночі оглядають, міняють рейси й взагалі – там ходять люди. Віриш чи ні, але ця думка (у комбінації з попередніми двома порадами) мене заспокоює. Так, я навряд чи придбаю футболку «I LOVE KYIVSKE METRO», але їздити стає легше. І навіть бажання виходити не на своїй станції тьмяніє.

*Редакція «Студвею» не впливає на зміст блогів і не несе відповідальності за думку, яку висловлює автор.

Помилка в тексті? Виділи її, натисни Shift + Enter або клікни тут.

comments powered by Disqus