Кульбаба – це як класна бабуся, але значення відрізняються

ukraine

Волонтери Peace Corps про сувеніри, особливості національного колориту й нові звички після життя в Україні

Peace Corps – урядове агентство США, покликане зміцнювати мир і дружбу між народами світу. Волонтери «Корпусу миру» проходять конкурсний відбір, щоб поїхати працювати до абсолютно різних частин земної кулі, там допомагають дітям вчити англійську, інколи організовують дорослих заради добрих справ і знайомляться з культурами різних народів.

Наразі в Україні задіяні більш ніж три сотні волонтерів Peace Corps. Тут вони здебільшого працюють над освітою, допомагають зміцнювати й розвивати місцеві громади.

Ми вирішили поспілкуватися з чотирма сміливцями й дізнатись про їхні враження від життя в Україні. Наші герої мають різні історії, причини для участі в програмі й напрями роботи, але їх пов’язує подорож до нашої держави – майже за десять тисяч кілометрів від дому.

p1 (1)

Кортні, із Сакраменто до Черкас

Вітайте Кортні – молоду та енергійну дівчину з Каліфорнії, яка дев’ять місяців тому приземлилася в Борисполі, слідуючи своєму бажанню змінити щось у житті. Кортні, завжди готову прийти на допомогу й підбадьорити, уже полюбили громадські активісти Черкас, а дівчина відповідає взаємністю – і людям, і місту, і нашій державі.

«У мене була чудова робота в недержавній організації, ми підтримували й надавали можливості молодим дівчатам, проте я хотіла змін. Разом з подругою вирішили стати частиною Peace Corps, заповнили анкети, а за кілька днів я отримала запрошення на відбір. Українську я почала вивчати ще в Штатах, дорогою на роботу слухала мовні подкасти.

Я відразу закохалась у Черкаси, коли приїхала сюди. Краєвид з дамби мене зачарував: здавалося, що я знову біля океану! Тут я потрапила до привітного, активного, прогресивного кола активістів, з якими можу себе проявити, але я розумію, що для повної оцінки українського суспільства треба бути відкритою та виходити за межі зони комфорту.

Ставлення до дітей приємно вражає: для них створюють багато заходів у торгових центрах і парках. Це можливість відчути дитинство в усіх проявах. Мені здається, що головний фокус наразі на новому поколінні та їхніх розвагах, дорослим важко забути про турботи й відчути себе дитиною навіть у відпустці.

Я ще звикаю до деяких культурних відмінностей. Мені незручно, коли чоловіки намагаються переконати когось криком або грюкають кулаком по столу. Це порушує мої норми ефективного спілкування та обміну думок. Грубість у повсякденному житті також незвична для мого характеру, моїх моральних законів.

В Україні я часто помічаю чудові ідеї, яким потрібне ствердження, допомога в розвитку. На мою думку, українцям є чого вчитись, ви не звикли планувати на довгі періоди, адже важко щось обіцяти, коли не впевнений, що зможеш виконати. Мені здається, проблема народжується з історії народу: коли надїї так часто руйнують, легко звикнути до постійних сторонніх чинників, які втручаються й не дозволяють завершити задумане».

ph3

Раян, із Квейкертауна до Жидачева

Майже півтора року тому до України прибув Раян. Подорож народилася з цікавості: п’ять місяців навчання в Росії підштовхнули до пошуку відмінностей та схожих рис у майбутній подорожі до маленького міста під Львовом.

«На третьому курсі університету я почав цікавитись політикою та життям поза межами США, мені важливо було випробувати свою незалежність. Peace Corps припав мені до душі через можливість реалізувати ці два інтереси. Я сам обрав Україну, тому був радий, коли дізнався, що це моє місце призначення. Коли я приїхав, то не говорив українською – тепер уже спілкуюся на нормальному рівні: у мене немає проблем з розумінням інших та висловленням своїх думок.

Я зростав з повагою до почутого від старших, але не боявся запитувати, коли не розумів чогось або хотів дізнатись більше. Працюючи в українській школі, я помітив певну схожість у поведінці учнів: їм здається, ніби все, що скаже вчитель, є правильним і ти маєш приймати сказане як факт, не інакше. Для розвитку й змін у суспільстві треба розвивати критичне мислення, а не лише вивчати факти.

У моїй другій хост-родині була маленька дівчинка, майже немовля. Пам’ятаю, коли грався з нею, запитав у мами, чи знає дитина, що я американець, а не українець. Потім я зрозумів, наскільки абсурдним було це питання, але хост-мама сміялась від душі.

Люди з моєї громади цікавляться різними культурами й ідеями, але бояться спробувати їх на собі. Вони кажуть: «Це все чудово, але ми б не змогли так: уже звикли до свого місця». Я відповідаю: «Ви можете це зробити!» Якщо ви дійсно чогось хочете, то традиції не є перепоною.

Було складно спакувати все життя у дві валізи, щоб вирушити в незнайому країну, але я справді хотів це зробити. Я кинув собі виклик і покинув зону комфорту. Проте необов’язково їхати на інший континент по зміни, коли тебе щось не влаштовує: просто спробуй це «щось» змінити. Зміни не відбуваються самі по собі».

ph4

Саманта, із Сент-Луїсу до Черкас

Трохи менше ніж два роки тому Саманта прибула до нової та незнайомої країни. Шлях до Черкас не був легким: дівчина приїхала лише після другої спроби пройти конкурс і шести місяців підготовки.

«Єдиним проханням було відіслати мене туди, де температура не тримається біля 100°F (приблизно +37°С – прим. ред.). Про Україну я знала лише базові речі: холодні зими, кривава історія, смачний борщ і чудові бабусі.

Спочатку мій основний набір фраз складався майже з одних привітань. Та я все ще працюю над українською кожного дня по 15-20 хвилин. Мова важка, але дуже красива, тому наснаги мені вистачає. Моє улюблене слово – «кульбаба». Дуже легко запам’ятати: cool – класна, baba – бабуся, а значення дуже відрізняється.

Одного разу я хотіла сказати сім’ї, що вони прекрасні, але переплутала і заявила, що вони страшні. Усі сприйняли це з гумором і допомогли мені. За це я й люблю Україну: люди тут терплячі, гостинні й завжди готові допомогти в складній ситуації.

Я б хотіла домогтися поширення культури толерантності в українському суспільстві, зробити людей добрішими одне до одного. Я працюю в напрямі молодіжного розвитку, тому стараюсь донести цю думку молодшому поколінню й надихнути позитивні зміни.

В Україні я навчилась бути терплячою, гостинною, допитливою та толерантною, хоча й помітила наявні упередження. Обов’язково збережу й візьму додому вишитий рушник, який подарувала бабуся. Для мене це символ праці, гостинності й поваги до традицій, така собі Україна на полотні».

pc2

Кайл, із національного парку Washington Crossing до Івано-Франківська

Кайл – молодий мандрівник, який любить розповідати про свій досвід і враження від численних подорожей: хлопець залюбки підтримає розмову цікавими фактами й думками.

«Я здобув диплом магістра й відчув, що це чудовий момент, аби заповнити анкету для Peace Corps. Був дуже радий, коли дізнався, що поїду в Україну: я дуже хотів до пострадянської або східноєвропейської країни. Трохи нервував, але водночас був дуже щасливим.

На початку Україна здалася мені схожою на інші пострадянські країни, у яких я встиг побувати: Грузію, Вірменію та Азербайджан. Дороги не ідеальні, сміття більше, ніж я очікував, але люді приємніші.

Першого тижня я використовував базову російську. Поступово українська й російська поліпшилися, але є ще над чим працювати. Мови – це не моє. Зазвичай у мене дві години занять українською щотижня. Базовий рівень я вже засвоїв, а от з розповідями та висловленням думок поки що складно справлятися. Але добре читаю: отримую багато робочих імейлів.

Найбільшими відмінностями між нашими людьми, як на мене, є зовнішній вигляд, планування й особистий простір: українці акцентують на зовнішності, у той час як американці цінують особистий простір та пунктуальність.

Я хотів би побачити більше активності в поведінці людей. Наприклад, історичні будівлі в Івано-Франківську розсипаються й завалюються. Усі жаліються на втрату, але ніхто не починає діяти, доки все не втрачено.

Найкращою згадкою про Україну буде здатність насолодитись моментом, відпустити серйозність, пунктуальність і постійну зосередженість: цього я навчився саме тут».

Помилка в тексті? Виділи її, натисни Shift + Enter або клікни тут.

comments powered by Disqus