Гра на випередження: реальність людей з панічними атаками

pa5

Як жити з нападами і чого не слід робити, якщо ви стали свідком

Інколи можна почути, що всі психічні проблеми надумані: мовляв, робити вам нема чого, от і вигадуєте. Насправді невизнання проблеми й нівелювання досвіду боляче б’є по почуттях людей, що страждають від панічних атак, примушує їх почуватися «неправильними» й винними. Шукаючи героїв для публікації, я очікувала певний рівень негативу, але все одно була неприємно вражена реакцією.

Якщо ви погоджуєтеся з коментарями або вважаєте їх смішними, прочитайте цю статтю. Якщо не погоджуєтеся й розумієте серйозність проблеми, теж прочитайте: це в усякому разі не буде зайвим.

Що таке панічні атаки?

Ми люди, тож інколи хвилюємося чи боїмося: сварка з батьками, запізнення на важливу зустріч, складний іспит, проблеми на роботі – цього іноді достатньо для втрати рівноваги. У такому стані відразу відчуваєш прискорене серцебиття, тебе кидає в жар і піт, пальці рук починають тремтіти, стає мало повітря: організм мобілізує свої ресурси для захисту або втечі. Це абсолютно нормально. Ба більше, завдяки цьому ми вижили як вид.

Панічні атаки відчуваються дуже подібно, але з деякими поправками. Дати чітке визначення складно: це комплекс психологічних і фізичних симптомів, які зводяться до безпричинного панічного страху за власне життя. У такому стані серце починає битися частіше, це супроводжується нудотою, задишкою та гіпервентиляцією, ознобом і тремором. У деяких випадках хворі відчувають біль у грудях та оніміння кінцівок, а інколи можуть навіть знепритомніти.

Організм такої людини поводиться так, ніби перед ним є реальна загроза його життю, але її немає. При цьому хворі втрачають почуття реальності й контроль над собою: людина смертельно боїться чогось, але цього «чогось» у реальності не існує.

Панічні атаки трапляються майже в кожного десятого жителя Землі, жінки страждають від них майже удвічі частіше, ніж чоловіки. Атаки можуть виникати спонтанно і без зв’язку з дійсністю, в інших випадках – у схожих ситуаціях чи за конкретної послідовності подій.

Напад починається раптово, тривалість буває різною, і навіть по його закінченні залишається певна тривожність. Причиною панічних атак може бути генетична схильність, пережита депресія, постійний стрес або травматичний досвід.

pa3Марина* страждає від панічних атак уже більш ніж десятиліття. Перший напад стався в 9 років, коли вона побачила, як п’яний чоловік бив її дідуся й маму. Після того був постійний страх, істерики, «клубок у горлі» й задишка.

У підлітковому віці стало тільки гірше: «Коли мені було 16, померла бабуся. Після того я весь час боялася заходити в її кімнату, бо думала, що вона досі там і хоче мене вбити. Атаки часто повторювалися, у мене були нав’язливі думки, я стала агресивною – це тривало більш ніж 9 місяців. У той самий період померла прабабуся, і це тільки погіршило ситуацію. Тоді мама сказала, що відвезе мене до психлікарні, якщо нічого не зміниться, і я сама взялася за реабілітацію: багато читала, щоб відвернути увагу від думок, звернулася до Бога, зайнялася волонтерством. Допомогло написання листа померлій бабусі – потім я його спалила».

Про панічні атаки дівчини знали тільки мама і найближча подруга, вони її й підтримували. За час навчання в університеті трапилася тільки одна панічна атака: довелося розповісти про свій стан викладачці, бо просто фізично не могла навчатися. Одногрупники не знали: Марина вважає, що це негативно вплинуло б на їхні стосунки.

Тепер панічні атаки в Марини припинилися: «Зараз мені складно сказати, які саме думки виникали під час ПА. Тепер це минулося, бо я працюю. Я волонтерка: щодня годую 200 безпритульних собак, вожу їх до ветеринара, на певний час беру їх додому, поки вони не знайдуть нових власників. Тому, як тільки виникає якийсь страх, я думаю про тварин, яких рятую, і це заспокоює».

Реклама

Що з цим робити

Іноді зрозуміти, що це саме панічна атака, буває складно: людина може думати, що це проблеми з серцем чи гормонами. Тому для початку треба визначити корінь проблеми – у всякому разі краще обговорити це з лікарем.

Втім, лікарі допомагають далеко не завжди: іноді банально рекомендують більше відпочивати, зайнятися спортом, не перевтомлюватися й відриватись від роботи. Часто радять приймати якісь трави чи седативні препарати, але за панічних атак ефекту це не дасть.

Натомість непоганий ефект дає фізична активність, йога, медитація. Під час самої панічної атаки варто докласти зусиль і взяти під контроль своє дихання: повільні вдих-видих заспокоюють нервову систему й знімають напругу.

Панічні атаки рідко трапляються тільки раз: зазвичай вони повторюються, і людина починає боятися саме цих повторів ще до того, як вони відбуваються. Щоразу тривога через можливу атаку тільки закріплює відчуття страху, і коло замикається. При цьому людина може боятися вийти з дому або лишитися наодинці – у такому разі проблема вже серйозніша, ніж звичайна панічна атака. Якщо людина не розуміє, що з нею відбувається, не отримує підтримки й розуміння, починається депресія – і тоді вилікуватися ще складніше.

Сьогодні існують релаксаційний, когнітивно-поведінковий методи лікування, але найдієвішим залишається медикаментозний, хоча повністю позбавити від панічних атак він не може. Якщо в тебе панічні атаки, займатися самолікуванням у жодному разі не можна: препарати повинен призначити лікар. Наприклад, це можуть бути транквілізатори, антидепресанти, вітаміни групи В.

pa1Про свій досвід лікування з психотерапевтом нам розповіла Анна*. Панічні атаки в дівчини почалися понад рік тому: «Я не можу сказати, що глобально їх спричинило, але виникали вони від будь-чого взагалі. Відчуття, ніби потрапила в нічне жахіття, коли хочеш бігти, але не можеш, і від цього стає ще страшніше. Якось я йшла опівдні порожньою вулицею, і мені стало настільки страшно, що я просто зупинилася і лише за 5 хвилин примусила себе сісти на лавку й заспокоїтися. Я добре знала це місце, ніхто мене не лякав, це трапилося вдень – от так просто».

Зазвичай панічні атаки в Анни тривали 5-7 хвилин, третина години йшла на те, щоб остаточно отямитися. Про атаки знав чоловік: спочатку він узагалі не розумів, що робити, але з часом навчився підтримувати й заспокоювати. Саме він наполіг на потребі відвідати лікаря.

«У мене не було упереджень щодо роботи з психотерапевтом, тож за порадою подруги я звернулася до приватної лікарки. Вона поставилася з розумінням, призначила ліки, але все одно знадобилося кілька місяців на те, щоб розібрати причини й вирішити, як з ними боротися. У цей час я практично не ходила до університету: мені там загалом некомфортно, а в такому стані було ще гірше, тому я намагалася зайвий раз узагалі з квартири не виходити. Ніхто з викладачів про мої панічні атаки не знав: я не думаю, що вони поставилися б з розумінням. Я “з’їхала” з багатьох предметів, навіть потрапила на перескладання з одного під час сесії».

Остання панічна атака в Анни трапилася кілька місяців тому, в листопаді. Потім були стани, що передують атаці, але завдяки порадам лікаря вона припинила їх розвиток і досі успішно бореться з проявами. Дівчина не думає, що атаки колись припиняться взагалі, але тепер каже, що вони допомогли відфільтрувати своє середовище та інформацію, яку вона отримує. А ще навчили уважніше ставитися до власного ментального здоров’я.

Як допомогти й не нашкодити

Якщо хтось із ваших знайомих страждає на панічні атаки і ви про це дізналися, головне правило – не вдавати, ніби це якась дурня. Панічні атаки – це не вигадка й не примха, і тим більше не спосіб привернути увагу: ніхто від цього задоволення не дістає і самою тільки фразою «заспокойся» тут не допоможеш.

Варто підтримати людину і спробувати її зрозуміти, запитати, чи можеш ти якось допомогти. Точно не треба радити: «А почитай, ось тут написано, що так не буває», – від цього стане тільки гірше. Важливо переконати піти до лікаря: це може бути страшно через певні стереотипи або розгубленість, особливо якщо людина до цього ніколи не мала справу з психологами.

Щоб краще зрозуміти, що відчуває людина під час панічних атак, можна почитати якусь літературу чи блоги. Можна використовувати мобільні програми: вони підходять і для тих, хто хоче просто впоратися з хвилюванням, і для тих, хто страждає від ПА. У всякому разі головне – це розуміння проблеми й підтримка.

pa2Наша остання героїня Юлія* поділилася історією про неоднозначне ставлення знайомих до своєї проблеми. «Я робила PhD з біології, саме тоді почалися панічні атаки. Спочатку я була постійно занепокоєна, хвилювалася через дрібниці, потім почалися запаморочення, нудота, утруднювалось дихання. За два місяці такого стану я вже ледве приїжджала до науково-дослідного інституту. Майже півроку раз на місяць у мене траплялися панічні атаки: починалася істерика, я не знала, що робити, не розуміла, що зі мною, плакала від безсилля, було складно дихати, і страх не відпускав по кілька годин. Причому боялася я вигаданих речей, думок сторонніх, їхніх суджень. Здавалося, ніби я випала з реальності й лечу вниз, не маючи змоги контролювати це».

До психотерапевта Юля піти не могла: бракувало коштів. Роль лікарів узяли на себе друзі, які її й витягнули. Перші атаки закінчувалися повним виснаженням: дівчина просто засинала, а коли прокидалася, знову боялася. Тоді подруга порадила їй писати про все, що відбувається, і Юля годинами писала про свої відчуття, коли починався напад. Вона також помітила, що їй допомагає зміна обстановки, тому виходила надвір.

Та панічні атаки кардинально змінили її життя: «Я навчалася, мріяла отримати PhD й загалом ішла до цього 13 років. Але раптом усвідомила, що нікому моя робота не потрібна, науковому керівникові не до мене, я не відчувала цінності того, що роблю. Чула на свою адресу багато іронії та суперечливі вказівки: “Роби це, чому це ти нічого не робиш?” – а потім називали мою роботу безглуздою і казали, що я все роблю не так.

Мені було все важче і важче продовжувати навчання і роботу, постало питання, щоб піти з аспірантури. Подруги і чоловік підтримали мене, а от батьки не зрозуміли, їм було страшно за моє майбутнє. Науковий керівник спробував маніпулювати: лякав втратою стипендії. З колегами я близькою не була, через мою відстороненість вони вважали мене невмотивованою, нездібною, безвідповідальною. Я намагалася переконати їх у протилежному два з половиною роки. Позаочі пліткували, що я не зможу захиститися. Це вплинуло й на мого наукового керівника, який безпосередньо мною не цікавився ніколи, – я не витримала і пішла. Я так і не сказала їм про свої проблеми, вони сприйняли моє звільнення як слабкість.

Можливо, колись я піду працювати за спеціальністю, а зараз просто живу: займаюся рутинними справами, шукаю хобі, відпочиваю. У мене змінилося бачення багатьох речей: я переглянула значення слів “успішність” і “реалізація”, хочу займатися тим, що дає задоволення, і нікому нічого не доводити».

*Імена героїнь змінено на їхнє прохання.

Ілюстрації: Анастасія Бабаш.

Помилка в тексті? Виділи її, натисни Shift + Enter або клікни тут.

comments powered by Disqus