Одеський кінощоденник: день 7 та закриття

П’ятниця 22 липня. Сьогодні останній день фестивалю і за давньою українською традицією глядач намагається якщо не з’їсти, то надкусити останній шматок фестивального пирога. Здається, в Музкомедії сьогодні вся Одесса.

У програмі дійсно смачні фільми – гучний еротичний трилер «Служниця» від творця культового «Олдбоя» Пак Чхан Ука, фільм-володар Золотої пальмової гілки 2016 «Я, Деніел Блейк» та остання стрічка міжнародної конкурсної програми «Дуже великий фільм».

Пам’ятаєте я писала про неймовірні черги на показ «Неонового демона»? Так ось сьогодні в Музкомедії не аншлаг, а справжній аншлажище – до залу я потрапляю через 20 хвилин після початку показу, проявивши всю свою дипломатичну майстерність та ледве вмовивши команду червоної доріжки впустити мене до залу.

гіфка

Фестивальний палац за нормальних умов вміщує 1260 глядачів. Скільки він вмістив на показі «Служниці» я навіть не можу припустити. Перші 15 хвилин я дивилася фільм стоячи. Потім мені пощастило знайти вільний куточок на сходах гальорки, правда, дивитися фільм я могла хіба що правим оком – людей було настільки багато, що часом побачити, що коїться на екрані, було неможливо.

Але всі ці незручності компенсувало дійство на екрані. Пак Чхан Ук екранізував роман сучасної британської письменниці Сари Уотерс «Тонка робота», перенісши головних персонажів із Лондона кінця ХІХ століття в окуповану японцями Корею 1930-х.

У віддаленому маєтку мешкає аристократ, бібліофіл та володар золотої шахти (такий собі Тоні Старк 30-тих) дядько Козуке разом зі своєю осиротілою племінницею-красунею Хідеко. Молодий шахрай на прізвисько Граф розробляє хитрий план, головна мета якого – одружитися на Хідеко та заволодіти всіма її багатствами. Для цього Графу доведеться приміряти на себе образ блискучого японського джентельмена, щоб втертися в довіру до дядька Козуке та підіслати до Хідеко в якості служниці юну злодюжку-сироту Сукі, що має переконати Хідеко вийти заміж за Графа. Але між служницею та пані виникнуть палкі стосунки, що поставлять хрест на планах Графа.

Цю, здавалося б, не дуже хитромудру історію режисер розповідає у трьох новелах від імені головних героїв. Кожна частина дозволить нам по-новому побачити сюжет та характер героїв: дядько Козуке виявиться справжнім збочинцем та тираном, нещасна сирота Хідеко насправді буде головним злим генієм картини, а досвідчений злодій Граф паде жертвою кохання до юної пані та доволі близько познайомиться з інструментами її дядька-бібліофіла.

Пан Чхан Ука можна критикувати за певну очевидність сюжету, але за безперечний смак дорікнути йому навряд чи вдастся. «Служниця» – це неймовірно красиве кіно, сповнене азіатською естетикою в усьому – від зображення мальовничих корейских пейзажів до сцен повішання та кривавої помсти. Якщо б мені довелося ще раз відстояти у величезній черзі та дивитися це кіно у найнезручніших умовах, я б зробила це ще тисячу разів у будь-якому кінотеатрі планети.

гіфка2

Одразу після «Служниці» на гостей фестивалю чекала ще одна гучна прем’єра – «Я, Деніел Блейк». Фільм британця Кена Лоуча цьогоріч став кращим у Каннах. В Одесі його представляла продюсер картини Ребека О’Браєн. За її словами гості ОМКФ стали першими справжніми глядачами, адже після показу в Каннах фільм ніде ще не презентувався.

Фільм розповідає про вдівця-роботягу Деніела Блейка, що втратив, мабуть, останню важливу річ у своєму житті – роботу. Блейку не залишається нічого іншого, як звернутися по фінансову допомогу до держави. І ось тут починається справжня драма: старий тесляр не тримав у своїх руках нічого, крім молотка та зубила, а британська система вимагає від нього пройти процедуру подачі документів онлайн.

Здавалося б, в Україні про таке залишається тільки мріяти, але для старого британця ця процедура перетворюється на справжнє бюрократичне пекло. Крім того, самі чиновники не поспішають допомагати чоловіку. Одного прекрасного дня мученик бюрократії зустрічає в соцзабезі молоду дівчину Кеті, що має двох дітей та безліч проблем, і вирішує допомогти їй. Разом вони продовжують боротися з державним апаратом.

Соціальну драму Лоуча критики нерідко порівнюють із російським «Левіафаном» – обидва фільми розповідають історію про те, як державна система ламає простих людей. Хоч британська картина буквально кричить про несправедливість, вона не опускається до моралізаторства та високої патетики. Як і будь-який фільм з Альбіону, «Я, Деніел Блейк» також сповнений специфічного гумору. Він радше сміється над абсурдними та принизливими процедурами, через які мають пройти герої картини, щоб звести кінці з кінцями.

Врешті-решт, цей фільм не про гроші та бюрократичну систему, він про доброту та повагу за будь-яких умов. Наприкінці показу хтось плакав, хтось сидів із похмурим обличчям, а хтось, як мої сусіди по хостелу, просто спав, бо після безсонної ночі в Одесі не можна просто так взяти і не заснути в кіно. «Я, Деніел Блейк» викликає в глядача різні емоції, але подивитися його таки варто.

Закрив останній день конкурсної програми ліванський «Дуже великий фільм».

Перед нами історія трьох братів з Бейруту, що печуть піцу та займаються не зовсім легальними справами. Через вуличну бійку, в якій помирає молодий чоловік, молодший із братів Джад потрапляє до в’язниці на 5 років, взявши на себе провину старшого брата Зіяда. Поки Джад відбуває покарання, брати ведуть звичний спосіб життя – середній брат Джо пече піцу у сімейній забігайлівці, а Зіяд промишляє дрібною наркоторгівлею (і тепер я підозріло дивлюсь на тих, хто замовляє собі «особливу піцу»).

Зіяд прагне покинути наркобізнес, але перед виходом на волю свого молодшого брата він погоджується на фінальну аферу, в результаті якої він двічі перетинає кордон із Сирією та стає хазяїном великої партії амфетаміну під назвою каптагон. Джад виходить на волю. Брати організовують для нього велику вечірку. Зіяд розповідає Джаду про те, що хоче купити йому ресторан та покинути кримінальне життя, але молодший брат наполягає на тому, що справу з каптагоном треба довести до логічного кінця. Середній брат Джо категорично проти цієї ідеї. Велика партія каптагону має перетнути кордони Лівану і для цього брати вирішують зняти фільм. Дуже великий фільм.

Ця історія, що починається як соціальна драма, лихо перетворюється на справжню комедію ситуацій. Як на мене це чудовий фільм для завершення фестивалю, адже він розповідає про магію кіно, що здатна перетворити наркодилера на продюсера та навіть перспективного політика. І так, кожен піарник має занести цю картину до спику must see. Чому? Подивися фільм і зрозумієш все сам.

Le grand final

Субота, фестиваль добігає логічного кінця. Центр міста перекрито – йдуть останні монтажні роботи перед відкриттям червоної доріжки біля Оперного. Сьогодні нею знов пройдуть поважні гості фестивалю, а дехто з них покине Одесу у компанії Золотого Дюка – головної нагороди ОМКФ. Я меланхолічно пакую свій непідйомний чемодан-вбивцю та трохи сумую через завершення фестивалю, що пролетів напрочуд швидко. Мій потяг покидає Одесу раніше, ніж почнеться церемонія закриття, тож сьогодні я слідкую за подіями онлайн.

Початок церемонії в Оперному театрі. На сцені декілька балетних номерів виконують Apache Crew. Так-так, це саме ті пропірсинговано-обтатушені дівчатка та хлопці, що танцювали у кліпі Джамали на пісню «Заплуталась».

Потім на сцені з’являється міністр культури Євген Ніщук з урочистою промовою, за ним слідує гарна порція одеського гумору від Михайла Жванецького та полум’яні слова про успіхи українського кіно від представника режисерської династії та голови Державного агентства з питань кіно Пилипа Іллєнка.

А ось і час роздачі слонів, точніше Золотих Дюків.

Першу нагороду за кращий український фільм отримує «Гніздо горлиці».

Кращою європейською документалкою стає французька картина «В Каліфорнії», однак журі не забуває відмітити спеціальним дипломом стрічку «Мій друг Борис Нємцов».

Кращим фільмом за версією журі стають румунські «Незаконні». На зйомки пішло 3 роки та всього 7 тисяч євро, однак цей експеримент приніс команді творчу свободу та головний приз фестивалю. Отримували свого Дюка виконавці головних ролей Аліина Григору та Роббі Урсу.

Гран-прі за любов глядачів отримала британська трагікомедія «Хто палає, палає, палає…» І це вже вдруге я вгадала переможця, міняю ім’я на Ванга та запусуюся на кастинг наступної битви екстрасенсів!

Останні нагороди за кращу акторську гру отримує дует фільму «Вітання з Фукусіми» Розалі Томасс і Каорі Момоі.

Кращим режисером за фільм «Смерть від смерті» визнано Ксавьє Серона.

На цьому всіх Дюків роздано, а гостей очікує показ фільму-закриття «План Меггі» з Джуліаною Мур у головній ролі.

Фестиваль закрито. Я, як і Карлсон, полетіла, але обіцяю повернутися. Вже наступного року на наступний ОМКФ.

Ваша кіно-Саша

гіфка 2

Помилка в тексті? Виділи її, натисни Shift + Enter або клікни тут.

Реклама

comments powered by Disqus