Одеський кінощоденник: день 4 та марні сподівання

Вівторок. Я заправляюсь розчинною кавою та прямую до Музкомедії на перший конкурсний показ. Нормальної кави мені так і не перепало, бо черга за капучінкою від WOG Cafe виявилася довша, ніж за квитками на вечірні покази. Окей, гугл, відстояти чергу не встигаю і в мене ще 20 хвилин до показу, що ж робити? Сашо, біжи за вечірніми квитками! І ось він – мій перший квиток на вечірній показ без смс та реєстрації. Тепер можна спокійно прямувати до кінозалу. А що в кіно?

А в кіно сьогодні німецько-японська стрічка «Вітання з Фукусіми». І вона знову про незвичну дружбу двох жінок.

Здається, я приїхала на фестиваль «Пусть говорят, что дружбы женской не бывает». Ха, знову гумор за 300, це організм мене повідомляє про недостатню кількість кофеїну. Але повернімося до фільму.

кава

«Вітання з Фукусіми» розповідає про молоду німкеню Марі, яка пережила особисту драму і вирішила відправитися до Фукусіми, щоб приєднатися до трупи клоунів. Останні працюють у притулку для людей, що вижили після ядерної катастрофи 2011 року. Як виявляється, в притулку живуть лише люди похилого віку, вся молодь покинула Фукусіму.

Після приїзду до Японії Марі розуміє, що з клоунадою у неї не склалося, а спроба заглушити власний біль, поїхавши до людей, яким ще тяжче, не спрацювала. Поки вона п’є саке та сумує, з нею знайомиться доволі сувора бабуся Сатомі, що мешкає в притулку і просить клоунесу відвезти її до рідного будинку в зоні. Ця поїздка змінює життя обох жінок. Сатомі, яка виявиться останньою гейшею Фукусіми, навчатиме Марі давнім японським традиціям та життєвій мудрості. Марі опанує мистецтво чайної церемонії та врятує життя Сатомі. Обом доведеться зустрітися з привидами свого минулого та навчитись жити по-новому (мої вітання Петру Олексійовичу).

До речі, це поки єдиний чорно-білий фільм у конкурсній програмі. І, як на мене, це дуже ефектний стратегічний прийом: ось на березі океану лежать мішки з радіоактивними відходами – страшний чорний ватаж, який уряд покинув навічно; ось білий грим гейші на вицвілих фото Сатомі; ось підведені чорним очі сумного клоуна Марі. Фелліні вважав, що чорно-біла гама дає ширший простір для фантазії. Але фантазувати у «Вітаннях» особливо не доводиться: є лише дві героїні, їх біль та спустошене місто. І глядачам це подобається – судячи з реакції залу і декількох підслуханих розмов, маємо ще одного сильного претендента на приз глядацьких симпатій.

Після «Фукусіми» в мене було ще декілька годин до наступного сеансу. І я вирішила сповна випробувати магію свого бейджа. Фестивальний бейдж – це не лише пропуск на всі кіношки, а й приємні бонуси у вигляді квитків на закриті вечірки та компліментів від партнерських закладів. Саме тому мій обід почався з келиха ігристого в одному з партнерських ресторанів (спасибі, бейдже!). Отже, на вечірній сеанс я прийшла в особливому настрої.

whatever

Шостим конкурсним фільмом став російський «Метаморфозис». І поки це «найфестивальніше» кіно, що я встигла подивитися.

Алєксєй Сєнін, молодий геніальний всесвітньовідомий піаніст живе у ізольованому світі, створеному його матір’ю та тіткою. Єдине, що його цікавить – музика. І жив би він так довго і щасливо, якби на розкішній гулянці, влаштованій олігархом Володимиром, не познайомився з його дочкою Сашею. Саме тут починаються проблеми, бо Саші лише одинадцять. Але не очікуйте від «Метаморфозису» якихось алюзій на «Лоліту» та сцен явної чи латентної педофілії. Це історія про невинну дружбу двох «скляних людей», що розіб’ються через жорстоку реальність оточуючих та їхні пороки. Врешті, дівчина перевернула світ піаніста.

Треба відмітити, що це дуже красивий фільм. Операторська робота просто заворожує. Саундтрек є окремою темою фільму, що гармонійно доповнює основний сюжет – Скрябін, Шнітке, Россіні… Хочеться додати собі в плейлист усе та одразу.

За традиціями фестивалю після завершення показу, глядачі можуть задавати запитання творчій команді, що представляє стрічку. Цього разу це були виконавці головної ролі Єгор Корєшков та продюсер Тамара Нікішина. І повинна відзначити, що фільм викликав справжнє обурення. Лунали коментарі про те, що людей нудить після перегляду, що це наче «витвір мистецтва, що занесли у туалет», навіщо взагалі знімати такі фільми. Команда картини не встигала вибачатись. Але ті, кому фільм сподобався, у залі теж були. Ще мить, і могла б початися бійка. Чесно кажучи, я та мої рожеві поні з ідеального світу витончених кінофестивалів та інтелігентних критиків такого не очікували.

Проте, дискусія закінчилася культурно і всі розійшлися із своєю думкою хто куди. Так завершився мій четвертий день на ОМКФ. Завтра в програмі хорор-мюзикл про русалок у Варшаві 80-тих і я вже чекаю на наступне післяфільмове обговорення з місцевими критиками.

Ваша кіно-Саша

попкорн

Помилка в тексті? Виділи її, натисни Shift + Enter або клікни тут.

comments powered by Disqus