Олексій Чупа: «Як добре, що я спалив свої перші вірші»

чупа

Не всім молодим авторам вдається стати номінантами Премії Конрада і опинитися в трійці найкращих разом із Софією Андрухович та Остапом Сливинським. Та це вдалося Олексію Чупі – молодому україномовному прозаїку та поету з Макіївки, засновнику донецького слему. Він розповів нам, чому не вважає проблемою, що Донбас – російськомовний, як війна вплинула не цензуру та що насправді він очікував від Премії.

«Комусь не подобається моя прописка, а мені – що в когось шкарпетки різного кольору»

Ви – україномовний письменник, який свого часу працював на металургійному заводі у Макіївці. Як воно – поєднувати такі різні діяльності?

А просто так сталося. Я-то філолог за першою освітою, але в якийсь момент виникла потреба працювати на заводі. Але там я продовжував займатись текстами. На заводі була фішка: мені створили класні умови, я трудився руками, а мозок відпочивав. І я мав просто море часу, щоб про щось думати. Йшов додому зі зміни сорок хвилин пішки і за цей час встигав скласти дві-три строфи. Так собі тренувався.

Коли почалася війна ви переїхали до Львова. Чи стикалися там з упередженим ставленням? Складно було покинути рідну домівку і призвичаїтися до нового місця?

Мене насправді трохи покидало. Спочатку я переїхав до Львова, потім до Варшави. Зараз живу у Хмельницькій області, у рідному місті дружини. Та й так хотів з Макіївки їхати. В мене моральних «тєрзаній» ніколи не було. Щось типу: «О Боже, я залишаю дім!». Зі стереотипним ставленням не стикався. Але до цього дуже спокійно ставлюся. Окей, комусь не подобається моя прописка. Я ж нікого не змушую на собі одружуватись? А мені може не подобається, що в когось шкарпетки різного кольору. Тому, то така справа…

Як переїзд вплинув на вашу творчість?

Спочатку було дуже важко. Я з таких людей, яким потрібна певна обстановка для роботи з текстом. Вдома у мене був дуже затишний кабінет, знаєш. Стіл, комп’ютер – речі, до яких звик. І коли переїхав, то певний час це було просто вбивчо!

Є така річ, яку називають «намоленное место». От не було в мене такого місця. Я постійно мусив напружуватись розумово, а потім якось писати вже не сильно хотілося. Це тривало десь із серпня і до самого лютого 2015 року. За той час було написано максимум 10 віршів. Мій звичайний темп – писати швидко і багато. Я не дуже сильно піклуюся про якість, бо не з тих людей, які написали класний вірш, а потім ще два роки його перероблюють. Просто забув про нього і все. Я ж нікого не змушую це читати. А погане все одно відсіюється.

чупа2
Ви завжди писали українською чи були спроби писати російською?

Я ж був російськомовний від початку, писав вірші російською. Боже, дякую тобі, що я їх спалив (усміхається – «Студвей»)! Бо там була така єресь, мені було 14 років. При чому це було смішно: вірші я писав у загальному зошиті на 96 аркушів чотиристопним ямбом (класичне віршування). Вони були російською і такі банальні. А вкрай убогим було те, що на обкладинку я приклеїв портрет Тараса Шевченка і сам себе процитував у 14 років! Щось типу: «Я поэт, и путь найду я среди звёзд». Ой, як добре, що я його спалив.

З Донецьком пов’язано безліч мовних стереотипів. На вашу думку, що можна зробити, щоб їх зруйнувати?

Насправді, на Донбасі говоріння та розуміння української набагато гірші, ніж навіть у Дніпропетровській області. Але з іншого боку, у світі живе понад сім мільярдів людей, і з них приблизно 40-50 мільйонів вміють говорити українською. Тому я не бачу проблеми в тому, що хтось там не говорить українською. Тут же справа в іншому – у світогляді. А стосовно того, що з цим зробити… Мені в певний час захотілося вивчити українську, і я сам почав займатися.

«На війні не буває хепі-енду»

На цьогорічному «Книжковому Арсеналі» було мало новинок про війну, ця тема відійшла на другий план. Люди втомилися. Чи може КА якось вплинути на це, оживити інтерес?

Тут трохи інша ситуація: не «Арсенал» повинен задавати тон. Взагалі, я б не хотів стверджувати, що фестиваль комусь щось винен. Він якраз є віддзеркаленням ситуації, фіксує її. Дійсно, люди від цього втомилися. Ми вже два з половиною роки від початку Майдану живемо в атмосфері повної шизофренії. Люди стомлюються від таких речей – це закономірно. Тема війни не зникла, просто вона зараз дуже точково представлена. Але з’явилися проекти, пов’язані не з війною, а з переселенцями.

Тому що тема переселенців стала важливішою?

Так. От це – реально важливо. І взагалі, насправді, торік було видано забагато книг на тему війни. Тому тут може бути ще така штука – багато авторів цензоруються таким чином. Я підозрюю, що багато речей пишеться, але вони поки не опубліковані. Це лише мої підозри.

чупа3
У одному зі своїх інтерв’ю у 2014 році ви сказали, що хепі-енду як такого не буде. Тому що там, де війна, його бути не може. Ви змінили думку?

Ні. Який може бути хепі-енд у війни? Я вважаю, що Україна дуже гідно виходить з цієї ситуації. Зважаючи на те, що до цього фактично ніхто не був готовий. Але за два роки люди оговталися. Перед тим як щось зробити, написати, сказати, ми завжди думаємо, розумієш? Але якими будуть наслідки твоїх слів? Тільки зараз люди почали усвідомлювати, що відповідальність – це обов’язкова штука і що «возмездие тебя всегда найдёт».

Тобто навіть якщо Україна поверне окуповані території, це не буде перемогою?

З кожним днем я все більше розумію, що люди на окупованих територіях, які були далекі від поняття «українська державність», зараз віддаляються ще більше. Якщо Україна відновить контроль над територіями, я не знаю, що вона повинна з усім цим робити. Там будуть мільйони людей, чиї життя скалічені війною, там будуть рости діти, батьки яких загинули на полі бою, захищаючи свою ідею, якою б вона не була, з нашої точки зору, дивною. Але вони загинули. І діти ніколи цього не забудуть. Який тут може бути хепі-енд?

«Мої плани на майбутнє? Не скурвитись»

Давайте поговоримо про вашу творчість. Хотілося б дізнатися про нову книжку «Вишня і я». Чим вона відрізняється від попередніх?

Там немає жодного насильства, немає політики, філософських роздумів… Для мене цей текст абсолютно медитативний. Взагалі, я пишу тексти, намагаючись ставити перед собою якесь завдання і за допомогою тексту його вирішувати. А ця книга не була нічим таким. Це було просто письмо для задоволення. Історія про вміння дорослих бути дітьми, а дітей – бути дорослими.

Що ви очікували, коли вашу кандидатуру висунули на Премію Конрада-2015? Перемоги?

Мені хотілося її отримати, звісно. Але перемогла Софія Андрухович. Насправді, були дуже сильні суперники. Я порівняно з ними – щенятко. Ці люди віддали літературі багато часу. Остап Сливинський – людина, яка, напевно, народилася в літературі та живе в ній. Я зрозумів, що навряд чи переможу, але опинитися у трійці з такими постатями, мати за честь з ними конкурувати – вже було для мене круто. Це значить, що хтось звертає увагу на те, що я роблю, вважає це важливим. Я не з тих снобів, яким пофігу, що про них скажуть.

Ставили колись за мету отримувати нагороди за свої тексти?

Звісно. За це ж гроші платять! Це приємно, коли ти виграєш. І я, як людина честолюбна, не можу сказати: «О, я пишу тільки заради неба над головою». Ні, я пишу заради грошей. Не те, що я їх хочу, бо за своїм світосприйняттям я більш-менш аскет. Але якщо гроші мені дають, то я від них не відмовляюсь.

Поділитеся планами? Може, про нові книжки, нагороди?

Я хочу не здохнути до 60 років (сміється – «Студвей»). Це по-перше. А взагалі я постійно пишу. В мене є дві готові книги, які я можу запропонувати видавництвам. Ще є книга перекладів польського автора Марека Хласка. Намагаюся вчити мови, щоб перекладати книжки з чеської, угорської, словацької, ну і польської. Які ще плани? Не скурвитись.

Фото: соцмережі.

Помилка в тексті? Виділи її, натисни Shift + Enter або клікни тут.

comments powered by Disqus