Моновистава «Європа, що здійснює мрії». Дія друга

дівчина

Я: живу в Україні, тут дуже складно. А ось поїду в Європу й усе вмить зміниться. Стану багатієм і всі мене поважатимуть.
Європа: а пика не лусне, чувак?

circle

Ольга Філіпова, провідний інженер-програміст в Meetrics,
співзасновниця і технічний директор EdEra

Дія друга

Дійові особи:

  • Чоловік.
  • Донька.
  • Прикольний хазяїн кафе.
  • Чувак у чорному із зубною щіткою.
  • Секретарка.
  • Викладач.

Реклама

Ява І

Дівчина без імені

Пішла я працювати в кафе. Хазяїн гарний такий був, прикольний, називав мене «Ей». Спочатку це смішило, а через два тижні почало трохи дратувати. Якось я йому сказала: «Слухай, чувак, може ти не знаєш, але в мене є ім’я. Звучить воно “Ольга”, а це аж ніяк не схоже на твоє “Ей”». Він дуже здивувався, навіть око почало смикатися. Певно, ціле життя думав, що всіх звуть «Ей», а тут така штука несподівана. Я гадала, він зрадіє й буде мені довіку вдячний. А коли прийшла наступного дня, сказав, що більше я тут не працюю. І грошей, козел, не заплатив.

Можна я не буду описувати розпач? І пошук роботи, і готовність робити що завгодно, і те, як чоловік казав: «Ось та казашка прибирає в різних будинках і тисячу додому приносить. Чому ти не підеш – ти що, принцеса?» Я краще розповім про моє наступне місце роботи: на пошті.

Там я розносила рекламу. День виглядав приблизно так: вставала я десь о п’ятій, їхала на пошту, розкладала рекламні папірці в певному порядку. Поруч клала шкільний підручник і готувалася до чергового тесту. Потім весь день бігала вулицею з поштарським візком, повним реклами, і розпихувала її у поштові скриньки.

У щасливі дні випадали зони з багатоповерховими будівлями, де купа реклами розходилася за кілька годин. Тоді о другій дня ти вже вільний. А бували зони з однією хатинкою в радіусі півкілометра й ось там доводилося побігати. Я такою стрункою в житті не була: важила десь 47 кг, шкіра прозора й з-під неї навіть трошки проглядали кістки. Через те, що стирчали кістки стегон, чоловік називав мене «велосипед». Після роботи я поспішала додому, забирала малу в няньки, готувала їжу, бігала по магазинах (коли були гроші. Бо, як правило, їх не було ніколи).

А о восьмій вечора я мчала до школи, де заняття й тести тривали до одинадцятої ночі.

велосипед

Ява II

Гоґвортс

Певна: ви не сумніваєтеся, що за рік я змогла не лише виконати всі необхідні модулі, а й успішно скласти іспити. Так і є. На іспит з математики потрібно було обов’язково приносити scientific calculator. Ну, знаєте, за допомогою якого можна усілякі розумності робити й навіть графіки будувати. Не було в мене грошей на такого монстра, я пішла без нього, усі графіки та інші штуки зробила вручну. Це не завадило набрати необхідний прохідний бал для факультету інженерної інформатики. «О! – зараз ткне пальцем вгору уважний читач. – Вона знала чого хоче – планувала вступати на інформатику!»

Та чорта лисого я планувала. Коли вибирала факультет, керувалася наступним принципом: хочу, щоб там була математика, англійська мова й фізика. Це були три штуки, за якими я сумувала і хотіла тримати в тонусі. Бо, звісно, ця дурна європейська освіта на більше й не годиться.

Нарешті я стала студенткою факультету інженерної інформатики університету міста Коїмбра в Португалії. Приходжу така в перший день занять, просто подивитися, що і як. Божечки, що ж то таке, я потрапила в Гоґвортс! Я вам клянуся!

Люди одягнуті в чорні мантії, усім весело. До мене підбіг чувак у чорному зі зубною щіткою. Дав мені й каже:
– Починай чистити мої туфлі!
– Ти що, охрінів? Піди проспись, – відповідаю.
– Ти ж перший рік навчаєшся, давай слухайся, це правила такі, – вилупився він на мене.
– Та якби ти стільки навчався, скільки я, то б тут не стояв. Це ти мені повинен дупу підтирати, козел!

Люди витріщилися на мене – така реакція усіх здивувала. А я горда відійшла. Стою, думаю: так, себе захистила, треба йти інших першокурсників боронити від цього свавілля. Дивлюсь навкруги, шукаю того, хто страждає від «дідів». І тут усвідомлюю, що ця фігня усім у кайф! Всі, абсолютно всі радіють, роблять все що їм кажуть, і кайфують, неймовірно кайфують. Тоді закайфувала і я. Співати дурну пісню? Ну що ж, співаймо! Ходити один за одним як паровозик? Ну що ж, пішли!

Відчуття ейфорії тривало недовго. Ой, скоро вже малу забирати, а я ще навіть розклад не подивилася. Хоч я й вирішила, що буду приходити лише на іспити, але все одно було цікаво, коли там лекції, практики.

бібліотека

Ява III

152 номер

Пішла до розкладу й аж присіла – щодня з восьмої до восьмої! Чорт! Що за херня? Іду до секретарки, питаю: «А що то за розклад такий? Це кожен день по 12 годин тут навчатися невідомо чому?» Виявилося, це розклад всіх практик і лекцій, але буде жеребкування, де студенти оберуть особистий графік.

Звісно, ті, кому випаде першим складати розклад, можуть вибрати найзручніші години. Останні ж отримають найгірші години, ще й з великими «вікнами».

– Та необов’язково ж на ті заняття ходити, правда? – питаю я.
– Та ні, обов’язково! – відповідає.

І тут мене охоплює розпач. Навіть якщо б я мала гроші, що дозволили б приходити в університет, а не на роботу, то як бути з малою? Розклад – це лотерея, й не потрібно досконально знати теорію ймовірності, щоб зрозуміти: принаймні з деяких предметів мені випадуть незручні години до восьмої вечора. Чорт би забрав цей універ – аж сльози покотилися.

– Що таке? – запитує у мене секретарка.
Пояснюю.
– Не треба цих сліз. Приходь у день жеребкування, все буде добре.

Ну добре раз добре, Вакарчук у спідниці. Прийшла я в день складання розкладу, витягла лотерейний квиток. Номер 152! 152, Карл! Це означає, що до мене 151 студент вибиратиме зручний розклад! Капець!

І ось починають викликати за номерами. Аж раптом секретарка почала з мого номеру. Я оніміла. І, звісно ж, змогла скласти найзручніший розклад. З того часу кожен семестр у день складання розкладу ця прекрасна людина викликала мене першою. Я була єдиною студенткою на весь факультет зі схожою ситуацією, їй дуже хотілося мені допомогти. Ми, до речі, досі дружимо.

програмування

Ява IV

Я – баран

Коли якийсь пост-радянський м*дак намагатиметься довести, що освіта в Європі – херня і легкотня, плюйте йому в обличчя. Набирайте якомога більше слини та сміливо плюйте!

На першому занятті з програмування я думала, що буду number one, адже колись займалася цим у КПІ. Як же я здивувалася, коли побачила першокурсників, які щось швидко-швидко друкували в чорних консолях – як-от у шпигунських фільмах. Клянуся, вони всі вже вміли програмувати. Це тому що в школах з дев’ятого класу португальці обирають напрямок – якщо він технічний, то одразу починають програмувати на повну.

Я знову в розпачі, кажу викладачу:
– Слухайте, я не знаю, що тут роблю. Думаю, я обрала не той факультет. Мабуть, піду додому прати та готувати їжу.
– Оля, що потрібно справжнім програмістам, які якості? – запитав викладач.
– Ну, треба щось знати, а не так як ось я, баран.
– Ні. Потрібно бути впертим. Дуже впертим. Як той баран!

Агов, українці! Особливо українські жінки. Ви ж як ніхто знаєте, що означає бути впертим, правда? Як ви здогадалися, я стала справжнім програмістом, справжнім інженером, справжнім спеціалістом. На третьому курсі мене запросили проводити практичні заняття на факультеті! Я стала навчати колишніх колег, на яких шоковано дивилася через те, що вони вже вміли програмувати.

Також я почала брати участь у дослідницьких європейських проектах. Зарплатня вчителя, плюс гроші за участь у проектах дали змогу ще й непогано так жити, ростити доньку.

Ява V

Кремнієва долина Європи

Незважаючи на скажений ритм, я з любов’ю згадую ті роки. Навчання було величезним задоволенням. Це не купа абстракцій на дошці, і професор – не Бог, до якого не те що підійти із запитанням не можна, а навіть думати про нього – уже велика честь. Тут усе орієнтоване на практику, а викладач – найкращий друг.

До прикладу, ми складали бізнес-план і розробляли проект власної бізнес-ідеї, вивчали розробку програмного забезпечення від А до Я. Ми не просто створювали реальний продукт для реального клієнта: наприкінці семестру він уже мав бути у виробництві. Сказати, що було цікаво – не сказати нічого.

Наш факультет – це машина, яка безперервно працює: навчає, допомагає, створює кадри, які вирішують проблеми світового рівня. Кожне покоління випускників навчає наступне, передає не лише знання, але й власний досвід. Тому нові студенти стають більш вишуканим та крутим інженерним внеском в португальську технологічно-інноваційну структуру. Саме завдяки цьому Лісабон нині вважається однією з Кремнієвих долин Європи.

робоче місце

Ява VI

Підсрачник

Ах, не сказала: на другому курсі я пішла від чоловіка. Саме колишній став підсрачником, завдяки якому я навчилася гарненько так боротися й виживати. Знову ж-таки звертаюся до українських жінок. Окрім впертості, нам притаманна геть протилежна риса – терплячість. Ох і вміємо ми терпіти! Що ж потрібно зробити, щоб нам урвався терпець? Майдан пам’ятаємо? Так ось уявіть, що мало відбутися між мною й чоловіком, щоб я все-таки зібрала речі, взяла комп’ютер, малу й пішла. Ще й коли була студенткою й працювала на півставки… Терпець увірвався настільки, що вперше за всі ці роки я запхала гордість подалі і зателефонувала мамі.

– Мамо, я йду від нього!

Декілька секунд, які знадобилися мамі на відповідь, здалися вічністю. Я прокрутила в голові мільйон варіантів її реакції. Найбільш ймовірна: «А ми ж попереджали!» Мої думки перервав мамин голос:

– Скільки? Скільки грошей тобі вислати?

І ось вона я, «багачка з Європи», періодично бігаю у банк, щоб отримати гроші від батьків з України.

Повірте, якщо ви чогось дуже прагнете, ви можете змінити світ. А якщо у вас є безцінна моральна підтримка родини, ви можете перевернути всесвіт!

Втім, легко мені не було. Ні до того, як я пішла від чоловіка, ані після. Так я навчилася «вигризати» з життя все, що можна. Тільки щоб донька почувала себе в безпеці. Я була однією з найкращих студенток, одночасно вчителем і дослідником. Працювала й навчалася 24 години на добу. І встигала проводити прекрасний час з малою. Регулярно не спала кілька діб поспіль.

З того часу пройшло 7 років, але якщо потрібно не спати чи спати мало, я можу легко це зробити й наступного дня почуватися так, наче нічого не трапилось.

Ява VII

Прощання

Після закінчення університету я одразу почала працювати в маленькому стартапі, який створив науковий керівник моєї магістерської дисертації. Спочатку нас було четверо, тепер – понад 80. Check it out – Feedzai.

А ще нещодавно я написала… книгу! Коли отримала e-mail від видавця технічної літератури Packt Publishing, подумала, що це спам. У мене зовсім не було на це часу, але я замислилася: «Невже не зможу?» І… змогла! Тож якщо ти, любий читач, frontend розробник і вивчаєш Vue.js, можливо, ця книга тебе зацікавить – Learning Vue.js 2.

Зараз я живу й працюю в Берліні, а Португалія для мене – друга Україна. Тобто країна, куди хочеться повертатися знову й знову, яка дала мені натхнення й кохання. Вона стала рідною домівкою, життя у якій зробило з мене справжню незламну українку.

Коли я оглядаюсь назад, то можу впевнено сказати: моя «європейська мрія» не тільки стала реальністю, але й перевершила сподівання. Я отримала від Європи все, про що може мріяти жінка – прекрасну доньку, супер освіту й просто неймовірний досвід. А ще я знайшла нове, справжнє кохання!

Що б сталося, якби я так наполегливо досягала цілі вдома? Впевнена, те саме. Неважливо, де ти живеш – в Україні, Португалії, Гондурасі… Якщо ти чогось прагнеш і щодня працюєш, то досягнеш цілі й одразу ж поставиш перед собою нову.

Португалія стала неймовірною школою життя. Я навчилася не здаватися. Ми, українці, маємо цю надзвичайну рису, вшиту в генний код за замовчуванням. Але нам потрібен гарненький такий підсрачник.

*Редакція «Студвею» не впливає на зміст блогів і не несе відповідальності за думку, яку висловлює автор.

Помилка в тексті? Виділи її, натисни Shift + Enter або клікни тут.

comments powered by Disqus