Моновистава «Європа, що здійснює мрії». Дія перша

Знімок екрана 2017-04-12 о 15.24.54

Я: живу в Україні, тут дуже складно. А ось поїду в Європу й усе вмить зміниться. Стану багатієм і всі мене поважатимуть.
Європа: а пика не лусне, чувак?

circle

Ольга Філіпова, провідний інженер-програміст в Meetrics,
співзасновниця і технічний директор EdEra

Дія перша

Дійові особи:

  • Хлопець.
  • «Працевлаштувателі».
  • Коля-лісник (лікар).
  • Саша-будівельник (стоматолог).
  • Віра-кухарка (власниця бізнесу з бухгалтерських консультацій).
  • Вася-далекобійник.
  • Донька.
  • Дівчина з 14-ма кредитами.

Ява І

Привіт, Європа!

Ніколи не забуду цей день. Автобус, повний людей. Я в ньому. На вулиці – батьки, сльози в них ллються, наче на війну мене проводжають. А я, сповнена кохання й надій, їду в Європу. Дурні батьки. Кажуть, не уявляю, що на мене чекає. А я точно знаю. На мене чекає хлопець, який поїхав півроку тому.

Я точно знаю, що в нього класна робота, він же так легко вислав триста євро на дорогу! Ми будемо пити вино, відпочивати, гуляти… Можливо, я знайду круту роботу й підзароблю грошенят. Візьму відпустку в універі, а за рік повернуся багачкою й ніколи більше не залежатиму від батьків. Йо! Та що ж ви все плачете? Автобус, давай вже їдь, задовбав стояти. 

І ось я в дорозі. Це зараз здається, що три доби в автобусі неможливо витримати. А коли тобі 20, ти закоханий і їдеш у сонячну країну Португалію, то хоч усі п’ять!

У Порту мене зустрічає хлопець, його сестра та її чоловік. Ми п’ємо пиво, спілкуємось і я не можу надивитись на коханого. А зранку я прокидаюсь у залитій сонцем квартирі, на столі – мартіні.

Не Європа, а казка! Так почалося моє життя в Португалії.

Знімок екрана 2017-04-12 о 15.08.47

Ява II

Лісопилка

Ми їдемо в якесь село. Виявляється, що мій хлопець живе у величезному старому будинку, де понад 10 кімнат, разом із трьома-чотирма сусідами. Це житло виділив хазяїн лісопилки, де всі вони працюють. Я поселилася з ним. Пам’ятаю, як ми постійно «переїжджали» з однієї кімнати в іншу: там дах тече, там світла не вистачає, там підлога провалилася… Але хіба це проблема, коли тобі 20 і душа співає від кохання?

На другий день коханий сказав, що мені потрібно шукати роботу, бо сестрі треба віддавати борг. Виявилося, що гроші, які він з такою легкістю вислав, були позичені в неї.

Опинилася я на фабриці шиття одежі. Але золоті гори не посипалися на мою голову. Я отримувала мінімальну зарплатню – на той час це було приблизно 370 євро. Жили ми в португальському селі, наша культурна європейська програма – щодня бухати з українськими друзями. А їх було багато: Коля-лісник, Саша-будівельник, Вася-далекобійник, Віра-кухарка… Ось такі трансформації, адже в Україні вони були Колею-лікарем, Вірою-власницею бізнесу з бухгалтерських консультацій, Сашою-стоматологом.

Пили вони спирт. Купували в аптеці етиловий спирт по 30 центів за пляшку, розводили водою, нарізали лимони (лимонні дерева ростуть всюди, навіть на узбіччях) і пили. Б-р-р, аж моторошно згадувати.

Так сталося, що завагітніла я в перший же місяць у Португалії. І ми з батьками вирішили, що народжувати дитину треба в Європі, а далі буде видно. Тож я залишилася в Португалії на фабриці. Адже це тимчасово, так? Тимчасово можна й одежу пошити. Ось і дитина народилася, ось вже й підростати починає, а тимчасовість стає все більш постійною. У якийсь момент я зрозуміла, що в португальському селі моя деградація прогресує.

Я жила серед людей, які весь день пили. Серед Вась, Вов, будівельників, механіків… Серед румун і молдаван, які з нами то дружили, то ображалися й обіцяли закопати в лісі живцем. У цьому гарному, вічнозеленому, завжди ідеально чистому селі, сонячні настрої, з якими я сюди їхала, почали потроху гаснути.

Знімок екрана 2017-04-12 о 15.10.47

Ява III

«Працевлаштувателі»

До речі, коли я приїхала, у тренді були так звані «працевлаштувателі». Вони брали 300 баксів і «влаштовували» на роботу. 

Я знаю сім’ї, які продали геть усе, щоб купити квитки до Португалії й заплатити таким «працевлаштувателям». Потім ці люди кидали приїжджих у лісі або ж відвозили до так званого «патрона»: він привітно зустрічав, показував, чим потрібно займатися (як правило це або будівельні роботи, або праця на лісопилках), розповідав, що контракт підпишуть пізніше.

Людина працює, не покладаючи рук, а контракту і зарплатні не отримує. А діватися нікуди. Немає контракту – немає візи. Ти – нелегал. Не маєш права перебувати в цій країні. Якщо підеш жалітися – депортують.

Такий тероризм із боку «працевлаштувателів» тривав приблизно три роки. Потім вони, як павуки в банці, один одного знешкодили. А ось португальські «патрони», які могли по півроку обіцяти гроші, існують і досі. Їх набагато менше, але вони є. І так стається через людей, які з певної причини не мають самоповаги та дозволяють це із собою робити.

У ті часи португальці дуже не любили українців: приїжджають, мовляв, занижують ціни на будівельні роботи або ж задарма трудяться. І це правда. Там, де португалець не працював би менше ніж за тисячу, наші медики, вчителі, професори були готові батрачити за 400 євро.

Ява IV

Перший раз у 12 клас

Поки мені було начхати на постійну нестачу грошей. Гризло інше – я зрозуміла, що знання, накопичені в українській школі та університеті, потроху зливаються у величезний невидимий унітаз.

І я вирішила піти в універ! Йо! Для цього нам довелося змінити місце проживання й поїхати в Коїмбру – серце Португалії. Серце не тільки тому що вона розташована посередині між Порту та Лісабоном, але й через те що в Коїмбрі знаходиться один із найстаріших університетів Європи.

Коїмбрський університет – це ще й величезний дослідницький центр, він занесений до списку світової спадщини ЮНЕСКО. Але тоді мені було начхати на те, який він – я просто не хотіла забути все, що знала. У Радянському Союзі казали, що європейська освіта – то все херня і легкотня, тому я просто хотіла записатися в універ та інколи приходити складати легкі іспити, тримати себе в тонусі.

Все виявилось не так просто. Для того, щоб вступити до університету, потрібно було скласти іспити. А для того, щоб скласти іспити, потрібно було мати 12 класів шкільної освіти. У мене їх було 11.

Знімок екрана 2017-04-12 о 15.17.48

Ява V

«Ти що, з глузду з’їхала?»

У Міністерстві освіти Португалії сказали, що чхати вони хотіли на мої два роки в українському універі: шкільна освіта – це шкільна освіта й 12 клас треба закінчувати, хоч ти лобом бийся.

І тоді я пішла битися лобом до нічної школи. Там дивилися, чого саме та з якого предмету не вистачає для того, щоб зарахувати це як навчання в старшій школі. Кожен предмет складався з так званих «кредитів», які відповідали трьом рокам навчання з 10-го по 12-й клас. До прикладу, з математики потрібно було виконати всього 5 з 12 кредитів, а ось з португальської – 12 з 12 (за всі 3 роки старшої школи). Всього мені нарахували 47 кредитів. Там ще була португальська конституція, інформатика, англійська мова й усяка беліберда.

Ніколи не забуду, як виходила з папірцем із секретаріату і поруч була дівчина, вся в сльозах.

– Що таке? – питаю.
– Та мені 14 кредитів треба виконати.
– Тю! А мені 47, і що? – дивуюся.
– Та мені ж за рік треба виконати, – відповідає.
– Так і мені! Що я, дурна – сидіти в школі більше ніж рік?
– Ти що, з глузду з’їхала? Ти ніколи стільки кредитів за рік не виконаєш, тут принаймні три потрібно, – вилупила вона очі й аж присіла.
– Та йди до дупи. Хрін тобі, а не три роки! – відрізала тоді я.

Це було схоже на комп’ютерну гру – виконуєш тест з одного кредиту, переходиш на наступний рівень. Тестами можеш займатися коли хочеш. Відчуваєш, що готовий – просиш викладача: «Гей, чувак, дай мені тест із цього модуля». Або можеш взяти тести одразу з купи модулів. Проходиш – переходиш далі. Не проходиш – продовжуєш сидіти на цій темі як бовдур.

Не було й тижня, щоб я не просила тест. Я їх лузала як оті сємки і йшла на нові рівні. Але ж не забуваймо: я знаходилася в чужій країні, батьків поруч не було, а була мала дитина й потрібні були гроші.

Дія друга

Ява I

Дівчина без імені

Пішла я працювати в кафе. Хазяїн гарний такий був, прикольний, називав мене «Ей». Ну, спочатку це смішило, а через два тижні почало трохи дратувати. Якось я йому сказала: «Слухай, чувак, може ти не знаєш, але в мене є ім’я. Звучить воно “Ольга”, а це аж ніяк не схоже на твоє “Ей”». Він дуже здивувався, навіть око почало смикатися. Певно, ціле життя думав, що всіх звуть «Ей», а тут така штука несподівана. Я гадала, він зрадіє й буде мені довіку вдячний. А коли прийшла наступного дня, сказав, що більше я тут не працюю. І грошей, козел, не заплатив.

*Редакція «Студвею» не впливає на зміст блогів і не несе відповідальності за думку, яку висловлює автор.

Помилка в тексті? Виділи її, натисни Shift + Enter або клікни тут.

comments powered by Disqus