Між нами стільки кілометрів, а я відчуваю тебе

letters3

Історія одного кохання з 1970-х

Соціальні мережі й швидкий інтернет зробили спілкування з важливими людьми простішим: завдяки «Фейсбуку» взагалі здається, що всі, хто потрібен, перебувають поруч. Проте кілька днів без коханих все ще тягнуться цілу вічність, незважаючи на присутність у месенджерах і відеозв’язок. А якою була розлука п’ятдесят років тому, коли «чати» були паперовими, а чекати на відповідь доводилося навіть без позначки «повідомлення прочитано»?

Одного разу я знайшла листи мого дідуся до бабусі й попросила їх прочитати. Колись давно він два роки служив у ракетно-повітряних військах у Білорусі, вже будучи закоханим у неї. Не знаю, скільки разів він перечитував ці свої записи й чи не думав утекти світ за очі, але особливо приємно читати окремі рядки й відчувати себе результатом цього кохання.

Я поговорила з дідусем, щоб дізнатися, як він переживав розлуку з коханою, будучи ще зовсім молодим хлопцем, як настроював себе та очікував на зустріч. Ось що з цього вийшло:

22 вересня 1970

«Сьогодні з друзями ми пішли на медичну перевірку, думали, що служити будемо всі разом. А я навіть не задумувався, куди я потраплю. Викликали нас по одному, видавали лише документи з направленням. У мене Білорусь. Як це? На 2 роки?»

Пам’ятаю, відразу подумав тоді про батьків та кохану. Із усіх друзів направлення до Білорусі зі мною отримав лише Толька. Почали збирати речі, якось навіть було бажання їхати, хоча я тоді так перенервував, що погіршилось здоров’я, тому й вирушив на три дні пізніше, ніж усі. Тоді мене хвилювало лише як приховати це від своєї дівчини, бо якось негоже.

letter

Реклама

25 вересня 1970

«Любі мама, тато та бабуся! Я доїхав нормально, пишіть мені, будь ласка. Як у вас справи?»

З листами було не дуже просто: судячи з часу очікування, здавалося, що ми на іншому континенті, а насправді додому було лише кілька сотень кілометрів. Перших півроку ми проходили навчання в так званій «учєбці»: наче потроху втягувався в ритм армійського життя. Додому ми, звісно, не їздили, але тут у мене з’явилися і нові друзі: місцевий Сашка та ще двоє з Росії.

Не всі витримували цю розлуку: того дня дівчина Тольки «Соломинки» написала, що виходить заміж не за нього. Вночі ми з Сашком прокинулись від шуму з ванної кімнати, коли зайшли – побачили Тольку, який палив листи та фото своєї колишньої. Прийшов ще й командир нашої роти, тож мили підлогу всі троє, щоб не було так сумно.

12 січня 1971

«Оленочка моя, як у тебе справи? Не отримую листів від тебе вже три тижні, сподіваюся, що через проблеми з поштою…»

Кожного ранку я прокидався і думав, що залишилося трішки – і я буду вдома, скоро весілля. Я дуже хотів, щоб кохана дочекалася мене, моя світловолоса кучерява дівчина з блакитними, як море, очима. Ми з нею стільки років сиділи за однією партою, а тепер вона стала вже моєю нареченою, моєю причиною повернутися.

2 квітня 1971

«Не знаю, коли лист до вас дійде, проте я пишу його у свій день народження»

Існувала у нас така традиція: у день народження обов’язково прокидатися під крижаною водою. Як це? Коли я спав, на мене вилили піввідра води, ліжко було мокрим ще довго.

Пам’ятаю, думав, як там святкують мої рідні, адже ми з Оленкою народилися в один день. Я намалював її портрет і надіслав його, проте подарунок дійшов аж через два місяці.

letters4

25 вересня 1971

«Рік витримали, ще один – і все! Я дуже сумую… Сьогодні ми переїхали з нашої частини в іншу, тому переживаю, щоб ваші листи доходили до мене»

В цей день нам з хлопцями влаштували підставу: поділили на 2 команди, причому сортували так, щоб ми залишалися з тими, з ким взагалі не спілкуємося. Ми сподівалися, що хоч сьогодні нам дадуть якесь нове завдання, до цього була одна лише теорія.

Нас відправили стріляти, а я згадував, як минулого разу Олена написала: «Там ти вчишся стріляти, а в моє серце ти вже влучив».

31 грудня 1971

«Сьогодні Новий рік, а я думками з вами»

Цей день я запам’ятав на все життя, нам всім було зовсім не до свята. Коли ввечері сіли святкувати, десь за годину помітили, що годинник стоїть на місці і Новий рік ми вже пропустили.

Було навіть трохи сумно, адже 30 грудня ми робили все так, щоб мати хоч годинку відпочинку в новорічний вечір.

12 березня 1972

«Вже через 172 дні я буду вдома. Я би вже й пішки до вас пішов, якби мене відпустили. В мене все добре, от купив собі годинник, тепер можу з точністю рахувати хвилини до нашої зустрічі»

Листи скидали в скриньку, яка висіла в нашій ракетній частині. Звісно, доходили вони не так швидко, як хотілось. Я мріяв почути своє прізвище кожного разу, коли нам приносили коробку з пошти.

В той період моя Оленка писала мені інколи навіть частіше, ніж мама. А я кожного разу не міг виписати в листа всього того, що відчував. Саме тому рядки «Все добре, скоро буду» присутні в тексті майже завжди.

Я не знаю, чи сучасна молодь витримала б таку розлуку на 2 роки, та ще й з такими умовами, проте кожен лист я читав її голосом, а Оленка й досі зберігає їх.

letter2

8 квітня 1972

«Сьогодні я дізналася, що буду навчатись на бухгалтера, хоча, якби можна було… я служила б з тобою! Між нами стільки кілометрів, а я відчуваю тебе!»

Я розповідав про це всім своїм друзям, настільки я був щасливий, що вона вступила. Інколи я навіть відчував дотик її руки, яка сильно тремтіла, коли писала мені листа. В цей день у мене була шалено висока температура, я заснув і мені приснився дім. Прокинувшись, я довго не міг зрозуміти, що то був сон.

2 липня 1972

«Скоро буду вдома, коли точно, сказати не можу, наказу ще не було»

Ніхто не знав, коли саме я повернуся. Приїхав додому, а емоції не те, що переповнювали: вони мене з’їдали. Я нікому не побажаю такої довгої розлуки, але відчуття від зустрічі з коханою, яку ти так давно не бачив, – найкраще, що може бути у цьому житті. Ми бідкаємось про розлуку на декілька днів, а насправді відстань не є завадою.

Вже через декілька місяців ми одружилися і не розлучаємося з того часу.

Фото: Юлія Бараболя

Помилка в тексті? Виділи її, натисни Shift + Enter або клікни тут.

comments powered by Disqus