(Не)кращі за інших: магістерка з права в Могилянці

наукма

Цього року я стала магістринею права в Могилянці, за два роки до того – закінчила тут правничий бакалаврат, тож встигла пройти великий шлях від безумовної любові до великого розчарування. Ось чому я з власного досвіду раджу нікому не вступати на магістратуру з права в НаУКМА.

… Або на юридичну магістратуру в Україні загалом.

Я вступала в Могилянку шість років тому, тоді цей крок вважався дуже необачним. На той момент Альма-матер вела запеклу боротьбу з Міністерством освіти під керівництвом Табачника. Чутки про закриття університету ширилися ледь не раз на півроку, а від міністерських перевірок не було спочинку. З іншого боку, це були чудові часи, коли адміністрація університету залучала найкращих викладачів, створювала найпрактичніші дисципліни та випускала найосвіченіших спеціалістів.

До 2015 року, коли я закінчила бакалаврат, навчання було дійсно сильним. Ми знали, що могилянці – найбажаніші на ринку праці, а пропорція шлаку та якісних предметів була приблизно 1:2 (я не знаю, яка ситуація на бакалавраті зараз).

На магістратуру я вступила скоріш за інерцією. Вже під час першого семестру стало очевидно, що це була прикра помилка. Два роки лише кожен шостий викладач давав цікаву та корисну інформацію.

друзі

Історії з-під парти

Одного разу викладач сказав усьому курсу (приблизно 40 людям) написати реферат на тему «Що таке принцип чесних виборів». Знаєте, що це за принцип? Вибори мають проходити відповідно до закону, інакше вони нечесні – все. 15 сторінок. 40 людей.

Взагалі наш декан любив говорити, що обов’язок студентів – вчитися, але сумніваюся, що хтось нагадував викладачам, що їхній обов’язок – викладати. Вони часто не ходили на пари, деякі з’являлися лише кілька разів за семестр. Регулярно запізнювалися, інколи на декілька годин, а потім відмічали тих, хто їх не дочекався. Могли хаотично переносити пари, але на це з часом ми взагалі перестали звертати увагу.

Один відомий професор з’явився за семестр аж двічі. Обидва рази про його пари повідомляли поштою менш ніж за добу, з серії: «Звільнить завтра цілий день, приїздить такий-то». З приводу цієї ситуації ми підходили до методистки та зверталися до декана. Спочатку нам казали, що «наступного року це буде не ваша проблема». Потім просто ігнорували, пояснивши це тим, що їм «не сподобалася форма повідомлення», якою ми звернулися.

Кульмінацією став іспит з його предмета. За добу до нього усім надійшов лист із завданням: написати есей на дві сторінки. Тема: «Як я розумію право» (і це 6 курс). Стало очевидно, що оцінки розставлятимуть зі стелі, а адміністрація вирішувати проблему не збирається. Тож я розповіла про інцидент у соцмережах:

Хоч резонанс був значним, реакції адміністрації ми не дочекалися. Тому після іспиту я написала про ситуацію знову. Тоді у коментарях відписав колишній міністр освіти Сергій Квіт: «Завжди є можливість завершити своє навчання деінде». Замість тисячі слів.

Реклама

На лезі ножа

Я добре розумію, що це звична ситуація для українських вишів. Ба більше, припускаю, що з багатьох мене б за таке давно вигнали. Але в Могилянці всі шість років нам говорили, що університет – це ми, студенти. Запевняли, що університет – це студенти, які варті того, щоб до нас дослухалися. І я щиро в це вірила.

Утім НаУКМА виявилася типовим українським ВНЗ, який не розуміє, що освіта – це послуга, яку виконавець – університет – надає студентам. І робити це він повинен якісно. Звісно, ми не очікували звільнення викладача за таку поведінку, але й не думали, що тут буде стандартне «закінчуйте освіту деінде».

Після моїх постів кожен викладач обов’язково згадував про «Фейсбук» та «писати пости ви можете». Ще нам «раптом» почали задавати писати есеї, чого до інциденту ми ніколи не робили. Більше ж нічого не змінилося, викладачі надалі не ходили на пари. До бажаного завершення імітації навчання залишалося скласти останню сесію та захистити диплом. Але й тут без сюрпризів не обійшлося – декан люб’язно призначив одну студентку «винною» у плагіаті. Тут я детально описала ситуацію:

Завдяки розголосу ми домоглися, щоб апеляційна комісія переглянула рішення. От тільки складалася вона з тих самих членів, які спочатку це рішення ухвалили. Як результат, комісія залишила його в силі. Головна претензія звучала так: «У вас немає плагіату, але є академічна недоброчесність, тому диплом ви не отримаєте».

Ця доброчесність – це введене заднім числом поняття, яке більш ніж вдвічі розширювало поняття плагіату і перетворило захист дипломів на російську рулетку. Надіслали нам його, коли усі дипломні були вже написані.

Виходить, що комусь – пощастило, а комусь – ні.

Тож цього року мені пощастило стати магістринею права в Могилянці. Та чи варто мені чи комусь взагалі цим статусом пишатися – спірне питання.

*Редакція «Студвею» не впливає на зміст блогів і не несе відповідальності за думку, яку висловлює автор.

Помилка в тексті? Виділи її, натисни Shift + Enter або клікни тут.

comments powered by Disqus