Львівські кав’ярні, де колись збиралася літературна богема

1 (1)

Для людей творчих, особливо залюблених у літературу, кава – то немов барви чорнила, що вони нею пишуть свої творіння. Поглинуті роздумами, видатні українські митці колись бігли вулицями, поспішаючи зайти до улюбленої кнайпи чи кав’ярні, щоб голосно повідомити відвідувачів: народилась ідея! Ми вирішили помандрувати вулицями старого Львова та розповісти, де ж раніше збиралися видатні українські мислителі на каву.

Кава смакує лише з газетами

Кав’ярні Львова здавна конкурували між собою за якість публіки, що в них збиралася. Німецький письменник-мандрівник Йоганн Ґеорґ Коль ще в 1841 році писав у своїх записах, що найкращою серед закладів є кав’ярня Вольфа. Пізніше пальму першості отримала «Віденська», до речі, найстаріша у Львові, заснована ще в далекому 1829 році. Обидва заклади розташовувалися на центральних Гетьманських Валах, які нині відомі як проспект Свободи. У ті часи ними походжали пані в капелюшках під ручку зі своїми кавалерами, а ввечері калюжами бігли заклопотані письменники, щоб обговорити останні цікавинки дня.

Одним з них був сам Іван Франко. Митець був перебірливий у виборі закладів, але часто-таки заходив до «Віденської» на каву і, звісно, почитати газети. Любив сідати за окремим столиком завжди в один і той самий час, тому всі, хто хотів з ним побачитися, знали, де й коли його знайти.

Архівне фото за посиланням.

Архівне фото за посиланням.

«Ця щоденна полуднева порція газет, – згадував Михайло Грушевський про Франка, – була необхідним, як хліб, елементом його життя: як фаховий газетяр він прочитував їх у величезній кількості, і се стало його другою натурою».

Пан Грушевський, безумовно, писав це все із власних спостережень, адже й сам частенько заходив туди ж на каву. «Віденська» була улюбленицею тодішньої творчої еліти. Окрім названих, приходили туди й етнографи Володимир Охримович та Володимир Гнатюк, письменник Дмитро Донцов із дружиною – поетесою та громадською діячкою Марією Бачинською.

Коли ж приходив час десерту, то творчі натури з усього Львова збігалися по солоденьке й сенсаційне до цукорні Міхала Монне на сучасній вулиці Театральній. Вона була дуже популярним місцем у другій половині 19 століття, а коли ж її власник помер, то на тому самому місці відкрив цукорню Ян Гефлінґер.

Довгий час літературно-художнім «клюбом» була кав’ярня на вулиці Краківській. Її назва «Пекелко» красномовно попереджала про те, що в цих галасливих залах народжуються геніальні ідеї під шквалом пекельних бійок, сварок і вигуків. До ранку тут засиджувалися художники. А от журналісти й музиканти мимохідь зазирали в будинок «Під лебедем», що на Галицькій.

Ще однією справжньою сенсацією, але вже на початку 20 століття, була кав’ярня «Американська». Через пресу сюди долітали новини з усього світу. Їх можна було «проковтнути» разом із запахом кави в окремій залі-читальні. Оркестр розважав вибагливу, літературно примхливу публіку, яка засиджувалась тут до півночі.

Архівне фото за посиланням.

Архівне фото за посиланням.

Реклама

Кавова академія літератури

Що не кажіть, а улюбленою кнайпою львівської богеми був «Атляс» на розі площі Ринок. Тут руйнувалися соціальні кордони, бо біля священика сидів поет, біля художника – генерал, біля професора – студент, а біля чиновника – скульптор чи актор. Це була кавова академія літератури, де митці влаштовували ораторські та акторські конкурси, лунали диспути й веселий тон інтелектуальних жартів.

Архівне фото за посиланням.

Архівне фото за посиланням.

Щоп’ятниці сходилися лікарі після своїх фахових зібрань, а от четвер був днем студентів: вони тут збиралися між п’ятою та сьомою вечора. Чого тут тільки не відбувалося: концерти, літературні вечори, презентації нових картин, апробація нових ролей, літературні дуелі, справжні запеклі суперечки.

«Атляс» став своєрідною львівською ложею. Традиції цього місця з трепетом передавалися з покоління в покоління. Батьки приводили сюди своїх дітей, а ті, підрісши, приводили вже своїх дітей. Так «Атляс» учив, виховував, розважав, наснажував та зупиняв час.

Центром львівського всесвіту й «коштовністю» «Атлясу» був пісняр і журналіст Генрик Збєжховський, який грав на фортепіано, тримаючи поряд келих вина і цигарку. Цікаво, що компанію йому складав священик, редактор церковної газети Францішек Блотніцький.

Це єдине місце, де гроші не мали ніякого значення, принаймні для поетів, які були бідні, як церковні миші. Вони платили за обід символічно – віршами. Власником ресторану був Едвард Терлецький, який наснажував атмосферу площі Ринок жартами та кумедними історіями. Гумор пана Едзьо, як його називали, був родзинкою кав’ярні. А вирази, що формулювали правила для відвідувачів закладу, ставали крилатими. Одне з них було таке: «Тарілок, склянок і крісел як аргументів своїх політичних та релігійних переконань використовувати не дозволяється».

Не дивина, що у Львові на той час було багато євреїв, але саме видатні євреї серед усіх інших закладів надавали перевагу «Атлясу». Сюди заходив письменник і художник Бруно Шульц, а ще геніальний піаніст та лауреат кількох премій «Ґреммі» Артур Рубінштейн. Останній не раз зачаровував зали звучанням Шопена, особливо коли йшлося про приголомшливий «Концерт №2».

Та й узагалі, хто тут тільки не був. Подейкують, що сюди якимось східним вітром «занесло» японську оперну співачку Теїко Ківу. Вона закохалася в цю кнайпу, а її традиційним замовленням були бефштик (біфштекс) з рисом і французьке шампанське.

Те, що цей ресторан був кавовою академією літератури, – річ певна. Тут можна було замовити віршик на іменини нареченої чи коханої бабуні, любовний лист чи промову на похорон. Майстри слова тут фактично «жили» цілодобово.

Архівне фото за посиланням.

Архівне фото за посиланням.

Під час радянської окупації до міста приїхало багато письменників, серед яких були Микола Бажан, Олександр Корнійчук, Олекса Десняк, а ще російський письменник граф Олексій Толстой. Та радянські літератори особливим естетизмом не переймалися, жвавих бесід не вели, а вивчали смакові тонкощі медівки.

Американо-єврейська «Варшава»

У 1911 році на площі Генерала Григоренка, тодішній Францішка Смольки, відкрилася вишукана кав’ярня з мармуровими оздобами «Варшава», де щодня проходили музичні вечори. Постійними відвідувачами тут були статечні члени кінного клубу.

Це рідкісний салон-кав’ярня, де вже в ті далекі часи насолоджувалися джазом, створювали аматорські джазові групи, підтанцьовували на американський лад. Ця атмосфера заполонила відвідувачів не випадково, бо власники кав’ярні мали налагоджену систему кореспонденції, а західноєвропейські часописи знайомили з тогочасними новинками салонного шику.

Архівне фото за посиланням.

Архівне фото за посиланням.

Згодом заклад став осередком єврейської адвокатури, купецтва та молоді. Тут, у центрі міста Лева, жваво розквітав єврейський націоналізм. Журналісти гострили своє перо, а після чарки-другої всі справи вважали автоматично своїми. Потім вони розносили єврейські плітки в ранкових газетах і журналах по місту, яке було на той час схоже на справжнісінький «ярмарок народів».

«Лювр» у Лемберзі

Варшава, Австрія, Німеччина, Америка – усе вже було! Але як же без Франції? Навіть вона можлива у Львові, місті вічного дощу, романтики і таємничості.

Кав’ярня із запахом французьких парфумів, витонченими відвідувачками в капелюшках і цінувальниками світових шедеврів. «Лювр» у 20 столітті був найелегантнішим закладом Галичини: його зали прикрашали полотна художників, зокрема Фелікса Виґживальського. На одному з витворів той зобразив середньовічну площу Ринок.

Архівне фото за посиланням.

Архівне фото за посиланням.

Уже в 30-х роках тут збиралися українські письменники, громадські та політичні діячі, адвокати й загалом уся інтелектуальна еліта. Кого тут лише не було: Богдан Нижанківський, Анатоль і Ярослав Курдидики, Володимир Ковальчук, Осип Навроцький, Лев Петрушевич, Степан Шухевич і навіть Володимир Бачинський. Останній був людиною надзвичайно шанованою в політичних колах: він був послом австрійського парламенту й головою Української національно-демократичної партії. Словом, «Лювр» був місцем пожвавленої інтелектуальної дискусії, де ціла плеяда видатних особистостей творила та відпочивала.

Львівський Монмартр

Псували власність львівських закладів не лише тонкі поетичні натури. Наприклад, математики аж ніяк не пасли задніх, але збиратися любили окремо – у стінах кав’ярні «Шотландська».

Генії Львівської математичної школи до ранку обговорювали теорії, а важливі думки записували на тому, що було під рукою: серветках, скатертинах, сторінках меню та навіть на стільниці. Зранку геніальні ідеї забувалися, а офіціантам залишалося тільки чистити розписані столи.

Архівне фото за посиланням.

Архівне фото за посиланням.

Одним з постійних відвідувачів закладу був Стефан Банах, співзасновник Львівської математичної школи. Про нього згадували, що він міг просидіти за палкою суперечкою аж 17 годин! Власник до такої дивини був лояльний, його сьоме чуття підказувало: у цій хаотичній атмосфері твориться історія.

У «Шкоцькій», як її називали польською мовою, за розв’язання складних задач придумували призи. Наприклад, якось колега Банаха та його учень Станіслав Мазур віднайшов доведення дуже складної теореми про Банахів простір, а нагородою за це став… живий гусак.

Цікаво, що після надокучливих зауважень власників ресторану про списані столи дружина Банаха, Луція Браус, вирішила врешті купити товстий зошит для запису теорем. До самої війни на його сторінках записували геніальні математичні доведення, а опісля цю «Шкоцьку книгу» вивезли до Польщі – подалі від радянських загарбників.

Архівне фото за посиланням.

Архівне фото за посиланням.

«Монополь», або Як Франко молодь повчав

На початку 20 століття у Львові виникає осередок «Молода муза», натхненний гаслом «Служити красі». Членами угруповання стають письменники Петро Карманський, Василь Пачовський, Богдан Лепкий, Михайло Яцків, Сидір Твердохліб та Остап Луцький.

Це радше була не організація, а клуб мистецької богеми. Згодом до нього приєдналися композитор Станіслав Людкевич, скульптор Михайло Паращук, маляр Іван Северин, скрипаль Іван Косинін та навіть фейлетоніст Осип Шпитко.

Святилищем, до якого вели всі шляхи, для них була кав’ярня «Монополь», або ж «Централка». Цей заклад був у будинку Шпрехера, донедавна відомому як Будинок книги, що одразу за пам’ятником Міцкевичу.

Замовивши філіжанку кави, можна було просидіти цілісінький вечір, вичитати до останньої крапки всі журнали. Відвідувачі щовечора чули промови та дискусії, засвідчували конкурси з придумування рими. Наприклад, Богдан Лепкий привносив дух польського мистецтва та ідеї Яґеллонського університету.

Та найбільше пожвавлення вносив Іван Франко. Він заходив до кав’ярні майже щодня під вечір з оберемком рукописів та коректур під пахвою. У старому потертому одязі він сідав поруч із заможними паничами, випивав горнятко чаю, витягав із кишені срібну монету й бавився нею. Він очікував, що хтось «підкине» якусь тему для розмови, але молоді наче роти зашивалися. Усі знали, що встрявати в суперечку з метром – марна справа.

Архівне фото за посиланням.

Архівне фото за посиланням.

«Говоріть що!» – врешті вигукував Франко, якому хотілося поговорити й забути про те, що після цілоденної мозольної праці його чекає не менш важка робота вдома. Коли хтось починав щось несміливо белькотати, метр уважно прислухався. Потім ловив фрази, що йому аж ніяк не подобалися, і своїм звичним закидав: «Дурниці говорите!»

Після цього Франко не замовкав. Кав’ярня вмить перетворювалася на аудиторію, а вся пихата літературна богема – на студентів із роззявленими ротами. Молодомузівці довідувалися чимало такого, чого б не вичитали в жодній книжці.

Коли ж Франкові хотілося змінити атмосферу, він навідувався до інших кавових натхненниць – кав’ярні Шнайдера чи «Роми». Що цікаво, у кав’ярні він загалом ходив не по каву, адже полюбляв чай таки більше.

Архівне фото за посиланням.

Архівне фото за посиланням.

Письменницькі курйози, або Цирк на дроті у кнайпі Райха

Чого тільки не бачила й не знала стара добра кав’ярня Самуїла Райха, що була на площі Ринок, 5. Відомий письменник Василь Стефаник, приїжджаючи до Львова, завжди заходив туди і писав на серветці записку: «Сиджу в Райха, приходьте». З нею він посилав хлопця до редакції «Літературно-наукового вісника». Ті одразу розуміли: Стефаник привіз нове оповідання і чекає авансу.

Проте іноді Стефаник прохав авансу за ще не написаний твір, а деколи навіть після платні міг його недописати. Тож Стефаникові делікатно нагадували, але він виправдовувався тим, що жити в борг для письменника нормально.

У Райха любив посидіти й письменник-молодомузівець Михайло Яцків. Він працював у редакції Наукового товариства імені Шевченка під керівництвом Івана Франка. Частенько він навідувався до кнайпи, але тільки тоді, коли Франко був відсутній.

Одного разу Франко повернувся непередбачено раніше, і Яцків хутенько сховався до шафи. Увійшовши, Франко відразу вловив запах перегару і спитав у канцеляриста: «Де Михайло?» Той кивнув на шафу, й Іван Якович рвучко шарпнув дверцята, та й так, що Яцків вивалився на підлогу.

Архівне фото за посиланням.

Архівне фото за посиланням.

На цьому пригоди Михайла Яцківа не закінчувалися. Коли до Львова приїхала Леся Українка, він вирішив, що закохався і має її сповістити про це. Купив квіти й вирушив до «Жоржа», де зупинилася поетеса. Втім, дорогою вирішив зазирнути до кнайпи Райха: там уже сиділо кілька молодомузівців, які, довідавшись про шляхетні наміри, порадили йому для хоробрості випити рому.

На одному келишку не обмежилося, тож незабаром Яцків мав уже настільки бойовий настрій, що, не гаючись, рушив до «Жоржа». Коли вручав букет Лесі, то хоч-не-хоч мусив видихнути збагачене трунками повітря. Леся зауважила, що квіти мають підозрілий запах і… букет не взяла.

Тому не все у львівських кнайпах закінчувалося щасливо-літературно, але тому про каву й кажуть: напій з гірчинкою.

Ілюстрації: Анастасія Бабаш.

Помилка в тексті? Виділи її, натисни Shift + Enter або клікни тут.

comments powered by Disqus