Лесь Подерв’янський: «Українець кайфує від того, що сумує»

подерв'янський

Нещодавно український художник і літератор Лесь Подерв’янський презентував нове видання своїх творів – «Африка. Сни». Ми зустрілися з ним, щоб дізнатися, якої ж реакції він очікує від публіки, чому мода на читання безглузда й навіщо українській літературі «втрачати цноту».

*У розмові збережено живу мову й лексикон інтерв’юера.

«Провінційність – головна українська хвороба!»

Ваші твори часто класифікують як щось сороміцьке; як пародію, що має викликати сміх. Якої реакції чи відгуку ви очікуєте від аудиторії насправді?

Я взагалі не люблю гумор і ніколи не намагався когось насмішить. Але якщо виходить, що хтось сміється, мені від цього ніякого дискомфорту немає. Кожен сприймає в міру своєї освіченості: один сприймає верхній шар, скажем так упаковку, другий доходить до коробочки, третій – відкриває коробочку і так далі. Все залежить від того, скільки книг людина прочитала. Щодо мого випадку, то публіка мене мало цікавить.

В українській літературі мало гумористичних творів. Чому наша література така серйозна «пані»?

От бачите, я ж поламав цю тенденцію!

І все ж?

Насправді це караул! Їй притаманна віктимно-педерастична слізливість. Може це якось кореспондується через ментальність, бо українець дуже любить посумувати. Причому він робить це декоративно, але в його характері це справді є, адже він кайфує від того, що сумує.

Хоча насправді, якщо взяти українські анекдоти – побачимо, що нація абсолютно здорова. Кожна здорова людина вимірюється тим, чи може вона сміятися над собою. Українець якраз із себе сміється – з цього він теж отримує кайф, на відміну від русскіх анєкдотов, там де «русскій всігда маладєц, а всі кругом придурки». Тут вже є ознаки хвороби.

У багатьох письменників, наприклад, того ж Тараса Шевченка, було важке життя…

Так, і йому було не до гумору, хоч у пізній його творчості чимало сарказму. Можливо, якби його не посадили – це був би інший автор. Щодо літератури загалом – причина її серйозності частково полягає в тому, що нею займався прошарок, який вийшов із села і став «абразованим». Ці люди хотіли сподобатись народу й писали самі про себе. Думаю, з часом це буде подолано.

книжкаЛесь Подерв’янський
«Африка. Сни»

Українська література досить цнотлива «панянка», яка боїться непристойностей. А якщо в якомусь творі вона й втрачає цноту, то радикально, мало не до проституції (наприклад, у творах Ірени Карпи). Чому сучасні молоді письменники не вміють дозувати прийоми «16+»?

Будь-якими словами чи прийомами потрібно вміти користуватися. Для мене матюки не більше й не менше, ніж просто слова. Я їх не виділяю, вони не хороші й не погані. Тут головне доречність вживання подібних слів. А щодо цноти, як на мене, – це феномен провінційності, і ця провінційність – головна українська хвороба. Література не тільки її толерує, а й плекає. Українці закохані у свою провінційність і з цим потрібно щось робить. Насправді це те, що тягне українську культуру назад – це якісь ремінісценції тієї сільської колоніальної культури. І це насправді жахливо, бо в нас з такою провінційною культурою немає жодного модерного шансу – таку культуру не можна брати ні до Європи, ні до Азії.

Деякі ваші п’єси мають пряме посилання на літературні твори інших авторів (скажімо, «Гамлєт, або феномен датського кацапізму»). Можливо, це богохульне питання, але чи не думали ви написати пародію на твір Тараса Шевченка?

Я пародії ніколи не писав, це не мій стиль. Не бачу тут нічого богохульного. Для мене нема абсолютно ніяких табу.

«З театром в Україні майже катастрофа»

Близько 100 років тому, коли почали з’являтися п’єси модерністів, ніхто їх не ставив і не сприймав, бо публіка була ще не готова. В кінці 20 століття на заміну прийшов постмодернізм, а публіка виявилася досі не готовою навіть до модерну. Як навчити широке коло глядачів сприймати подібне мистецтво?

Справа насамперед у тому, що в Україні з театром не те, щоб катастрофа, але майже. Театри функціонують ще за совковим принципом і знаходяться десь на рівні 50-60-х років двадцятого сторіччя. Це нікого не турбує – всі задоволені. У цих театрах є постійна публіка, яка туди ходить. У результаті вона, як і театри, знаходиться на тому ж рівні 50-60-х років минулого сторіччя.

У нас немає сучасних театрів. Були певні спроби це змінити на початку 90-х, тоді працювало кілька талановитих режисерів, та всі вони поїхали. Ви ж розумієте, що таке театр, – це режисер і більш нічого, режисер є – театр є, режисера нема – театру нема.

подерв'янський

Ви стверджуєте, що у мистецтві розбираються тільки митці. Якщо так, то навіщо воно публіці?

Мистецтва для публіки не існує. Художник виконує роботу тільки для себе.

Одна з тенденцій постмодернізму – спроба поєднати мистецтво, розраховане окремо для мас і еліти. Як ви до цього ставитеся?

Це не дуже просте питання. Колись Йозеф Бойс сказав, що художником може бути кожен, а мистецтвом може бути все. І тут виникає маса проблем, бо виноситься за дужки майстерність.

Але ж геніальна ідея – унікальніша, ніж майстерність…

На мій хлопський розум така думка глибоко хибна. Коли кожен дурень починає генерувати такі «геніальні ідеї» – ми отримуємо надзвичайно нудні виставки сучасного мистецтва. Бо ж кожен собі думає: «Раз так – я не подамся в трамвайне депо, а стану митцем, хоча нічого не вмію – ні малювати, ні писати, нічого! Це гірше, ніж погано, адже це страшенна нудота. Дуже легко спекулювати цими речами й «рубить бабки».

«Можна і з лайна зробить кулю, але вона не стріляє»

Щодо «бабок». Як ви ставитеся до творів про Євромайдан і війну, на яких зараз вигідно заробляти гроші?

Тема немає значення – має значення талант. Якщо це талановито, то шо тут казати, а якщо лайно, то лайно. Можна і з лайна зробить кулю, але вона не стріляє. З багатьох людей, які побували на першій світовій війні – вийшли першокласні письменники. Просто в Україні останні 10-15 років не пише тільки лінивий. Але оскільки кажуть, що з кількості виходить якість, то треба почекати.

подерв'янський

Забудьмо на хвильку про літературу і повернемося до буденності. Зараз серед молоді модно бути бородатим та начитаним; кияни починають відкривати бібліотеки у пабах. Чи стали люди насправді більше читати?

Мода – дуже дурне слово. Ось що це – носіння однакових шапок чи джинсів? Це можливо тільки у бідних державах, таких, як наша, чи у кацапів. Не знаю, як може бути мода на читання. Якщо тобі подобається читати – ти читаєш, якщо ні, то ні. Як можна змусити до цього? І навіщо намагатися?

У такому випадку, може ви теж відносите себе до людей, які вважають сучасну молодь пропащим поколінням?

Я не звик людей ділити на покоління. Є люди, які у 80 мають душі 20-тирічних, і молоді з мисленням дідуганів. Про це є чудова історія: одного разу хлопець просився в учні до сенсея, а той не приймав молодших за 50 років. Хлопець вирішив голодувати до тих пір, поки сенсей не передумає. От після десяти днів голодування юнака взяли. Бо ж насправді справа не у віці, а в мізках.

Фото: УНІАН, соцмережі.

Помилка в тексті? Виділи її, натисни Shift + Enter або клікни тут.

comments powered by Disqus