Чому я кинула Інститут журналістики КНУ

ij

Нарешті! Тепер офіційно-офіційно. Виявляється, це не так вже швидко й легко – забрати документи за власним бажанням. В деканаті навіть не захотіли прийняти мою заяву.

– Я пожену тебе за неуспішність і тільки так!

Так кричала мені методистка від підпису якої багато що залежить. Сказала – іди говори з директором. Як дозволить – буде тобі щастя. Про директора ІЖ Володимира Різуна я чула і думала багато недоброго. Та він виявився мало не наприємнішою людиною, яку я зустрічала в інституті. Принаймні ззовні. Ми з ним дуже мило побесідували і він запитав, чому ж я так рішуче хочу кинути універ. Я подумала, що втрачати мені нічого і відповіла, що в них нічого хорошого, практичного і потрібного не вчать, а викладачі ставляться до студентів як до мотлоху. На мій подив, він погодився з моїми словами. Сказав, що і сам бачить як мотивація магістрів гасне і збирається з наступного року впровадити новий практичний навчальний курс. Щодо викладачів, то відмітив, що у Львові вони дійсно “ніжніші”.

Заяву підписав. І після того методистка мене зненавиділа і ще ТРИЧІ капала йому на мозок, що він робить неправильно. Головним її аргументом було те, що я подала заяву перед самою сесією, начебто боячись, що я її завалю.

Дурний аргумент, як на мене. Взагалі, я вчитись дуже люблю і тих, хто мене давно знає, дивував той факт, що я пропускала пари. Але я просто не бачила сенсу ходити на лекції з етики, де мені розповідають лише про те, що її винайшов Арістотель. Або на практичні, де вся група сидить, куняє або, максимум – обдумує, як так сталося, що журналісти почали змішувати жанри в одній статті. Я ж перший курс магістратури, а не бакалаврату, ну їй-богу.
Мені ясно дали знати, що магістерку я буду писати про те, що кафедра захоче, а не я. “Тому що у кафедри є певні потреби!” І мені не треба практика, яку можна закрити, написавши одну статтю і перший розділ диплому.

Колись ця будівля була частиною комплексу Вищої партійної школи. І, чесно кажучи, в мене таке враження, що її червонястий привид гуляє тут і досі. Навчаючись тут, я не переставала дивуватись тутешнім порядкам. Зокрема, не перечити викладачам, не заявляти про несправедливість, яка тут на кожному кроці. “А в моєму універі такого немає!” – завжди казала я у відповідь на такі історії та розповідала свої. Якось раз мені відповіли: “Забудь. ТВІЙ універ тепер тут.” І в той момент мені стало так гидко-гидко. Гидко коли-небудь стати випускником цього політбюро. Стати ЇХНЬОЮ.
Якось я запитувала однокурсників, чому вони пішли на магістратуру.

– Від армії відкосити.
– Мені гуртожиток треба.
– Папа сказал, нужна акончіть абучєніє.
– Ну а шо ше робити?!

Красномовний факт – платити за таке навчання 40 з лишком тисяч в рік не захотів жоден абітурієнт.

Мені якось трохи сумно від того, що я, здається, ніколи не вдягну оту прикольну мантію і не підкину догори кльову академічну шапочку. Але чорт забирай, я прийшла сюди не за цим відчуттям і точно не за тим пафосним папірчиком. У мене є мільйон запитань і я хотіла, щоб в університеті мені дали на них відповіді. Щоб мене навчили й допомогли уникати дурних помилок. Але єдине, чого мене навчив універ – не бути такою наївною:)

*Редакція «Студвею» не впливає на зміст блогів і не несе відповідальності за думку, яку висловлює автор.

Помилка в тексті? Виділи її, натисни Shift + Enter або клікни тут.

comments powered by Disqus