Дмитро Ісаєв: «Релігія дала одну книгу, а всі інші – наука»

ісаєв

Дмитро Ісаєв – один з найкращих електрофізіологів України. Він працював у США та ОАЕ, був учасником численних світових наукових конференцій, зокрема ICBMB 2017, першим здійснив patch clamp в ОАЕ, є лауреатом Державної премії України в галузі науки і техніки та володарем меморіальної премії імені Christopher Donalty і Kyle Coggins. Нам він розповів, чому науку можна порівняти з театром, навіщо підтримує відокремлення держави від церкви та яка країна є раєм для дослідника.

Про кар’єру

У дитинстві я хотів бути космонавтом, пілотом – словом, ким завгодно. Потім почав думати реалістичніше: про спеціальність ветеринара, наприклад. А тоді захопився науковою фантастикою, дуже багато читав про винаходи і так захотів стати науковцем.

Різниця між книгою й реальною наукою колосальна. Науку можна порівняти з театром, бо все, що відбувається за лаштунками, глядачам недоступно, та й їх це не цікавить. І взагалі, театр – це те, що відбувається до вистави. Так само й наука: «нобелівка», відкриття, визнання – це вже наслідок науки, про який знає пересічна людина. Але про саму науку, про процес вона знати не може. Так само вона не знає про всіх людей, які стоять за відкриттям, тож по суті більшість науковців – це невідомі солдати.

Patch clamp – це метод електрофізіології, який полягає в ізоляції частини мембрани на повноцінній клітині і дозволяє регулювати іонний склад внутрішнього та зовнішнього середовища, а також контролювати потік струмів через мембрану. Метод має багато модифікацій, що дозволяє широко його застосовувати.

Наприклад, на території ОАЕ я був першим, хто реалізував метод електрофізіології patch clamp. Але жодних оплесків, як це тільки в кіно буває, мені не дісталося, бо це все – робота. Навіть робити щось уперше – теж звичайна механіка. Мене запросили, я виконав своє завдання. Хоча, безумовно, це було приємно.

«Більшість науковців ― невідомі солдати»

Я усвідомлюю, що за кожним грандіозним відкриттям стоїть не одна людина, навіть не ціле покоління. Відкриття – це великою мірою випадковість, а науковці схожі на шукачів золота, якого в піску дуже мало. Кому пощастить, той його знайде.

DSC_7800 1

Джон Екклс – австралійський нейрофізіолог, який у 1963 році отримав Нобелівську премію у галузі медицини «за відкриття, що стосуються іонних механізмів збудження і гальмування у периферичних і центральних ділянках нервових клітин».

Щодо особистостей у науці, то я пишаюся, що працював з Платоном Григоровичем Костюком, і маю честь називатися його учнем. Він був великою людиною. Саме з ним пов’язаний один з найбільш дивовижних випадків у радянській науці. На одній із закордонних конференцій Костюк познайомився з Джоном Екклсом, який запросив його працювати до себе в Австралію. Але Платон Григорович чомусь не сприйняв це серйозно, тож повернувся до роботи в СРСР. За якийсь час йому серед ночі телефонує сам Екклс і запитує, чому той не приїжджає. Костюк здивовано сказав, що з СРСР виїхати на роботу в Австралію неможливо, але Екклс лише розсміявся та пообіцяв домовитися з Хрущовим. Невідомо, що саме трапилося й хто з ким розмовляв, але наступного дня у двері до Костюка постукали люди з КДБ. Дали пакет документів для виїзду до Австралії. Дивовижно, але саме так він поїхав туди працювати.

Реклама

Про популяризацію науки

Наука як така не продається, точніше її не купують. Дуже важко отримати гранти, ніхто не хоче фінансувати науку в Україні, бо нема миттєвого результату. Наприклад, років 20 тому починали досліджувати якісь ліки, щоб тепер ми їх могли купити. Ми ці ліки вважаємо сучасними. Але не всі інвестори хочуть чекати на результат 20-30 років. В Україні чекати не вміють, а от за кордоном навпаки: розуміють, що з часом інвестиції себе виправдають.

«Образ науковця ще з радянських часів – такий собі фрик, дивак із сачком та в сандалях»

DSC_7838 1Популяризувати науку потрібно зі школи. Дітям треба розповідати про сучасну науку, бо зараз є образ науковця ще з радянських часів: такий собі фрик, дивак із сачком та в сандалях. Насправді ж ми звичайні люди з незвичайними професіями. Ми ближчі до суспільства, ніж звикли думати. Треба показати дітям, що таке науковий спосіб мислення, захопити, зацікавити, робити інтерактивні уроки, заохочувати до вивчення нового.

Звісно, справу варто продовжувати в університеті. Наукова робота не повинна зводитися до сухої нецікавої теорії. Наприклад, ми з колегами в Інституті фізіології ім. О.О. Богомольця готуємо тепер відео-уроки про роботу мозку для дітей старшого шкільного віку. Це не просто історії про нейрони й синапси: ми розкажемо про пам’ять, мислення, свідомість та інші речі. Сподіваємося, це буде наш внесок у популяризацію науки.

Про крадіжку ідей у науковому середовищі

Кількість вкрадених ідей серед науковців перебільшена. Мабуть, через популярність цього сюжету в кіно. Легко вкрасти тільки те, що лежить на поверхні, а в сучасній науці таке рідко трапляється. Раніше було легше привласнити щось собі, адже знань було не так багато, а тепер кожне дослідження передбачає шалену кількість даних. Так, можна вкрасти концепцію, але дані чи результати попередніх досліджень – дуже складно. Тим більше, у наукових колах зазвичай не розголошують будь-що до моменту публікації.

Про науку та релігію

У нас дивна ситуація в суспільстві. Релігія дала одну книгу, а всі інші дала наука. Але люди радше профінансують будівництво храму, аніж наукового центру. Вони будуть сварити ГМО, дослідження на тваринах, генну інженерію, а заразом і всю сучасну науку. Але щойно стане погано, бігтимуть до аптеки по ліки, які колись лаяли попередні покоління, бігтимуть по допомогу науки.

DSC_7825 1Я за свободу вибору, тому протиставляти науку церкві не беруся. Єдине, що можу сказати: я підтримую відокремлення держави від церкви. Гроші з бюджету повинні йти на школи, на університети, а як наслідок, на науку. На мою думку, інвестиція в церкву в наш час – незрозуміла розкіш. Щоб молитися, гроші не потрібні, а от для досліджень це мало не найголовніше. Наочно це демонструють ситуації в державах, де панівні церкви протестантські (США, наприклад). Там розуміють, що Богові гроші не потрібні: йому треба вірян. Вони вірять і роблять свою справу, у тому числі для науки.

«Щоб молитися, гроші не потрібні»

Наука поза добром і злом. Усе, що ми маємо як результат науки, – лише знання, які пройшли через призму застосування людьми. Ядерна реакція сама по собі не хороша й не погана: вона просто є. Її наслідки можуть бути позитивні чи катастрофічні, але це властивість діяльності людства, а не самої реакції.

Учений за іронією долі є інструментом суспільства, бо саме відкриття не так сильно від нього залежить. Якщо говорити відверто, то як не один, то інший учений зробить відкриття, бо знання – це істина, до якої хтось точно прийде. Науковці лише відкривають карти, а партію розігрують уже інші люди. Хтось за допомогою цих карт генеруватиме електрику, а хтось скине бомбу. Корінь зла – він не в науці, а в спрямуванні нашого погляду.

Про науку у США, ОАЕ та Україні

До США я виїжджав 1998 року, це була третя хвиля виїзду науковців з України. Було не дуже складно: залізна завіса вже впала, проблем не виникало. Науковцям поїхати за кордон було просто: пишеш офіційну заяву, проходиш без черги та отримуєш візу. Тепер більша конкуренція та бюрократія з української сторони, хоча й можливостей більше.

DSC_7851 1Насправді науковці дуже демократичні, саме по собі наукове середовище строкате, неоднорідне. Америка – це взагалі вінегрет. Вони всіх приймають, до всіх відкриті, і ставлення до іноземців позитивне. Коли я працював у Штатах, наша лабораторія повністю складалася з іноземців з усіх куточків світу. Це через те, що цінується не расова належність, національність чи віросповідання: цінується вміння.

Загалом в Америці працювати легко: менше бюрократії, більше фінансування. Ця держава, між іншим, виділяє на науку половину світового бюджету. Це шалені цифри, але й результати ми бачимо.

В ОАЕ інша ситуація, у них рабство скасували тільки 1972 року. Серед населення переважають мусульмани, і країна загалом релігійна. Під час заповнення анкети по приїзді в графі «релігія» обов’язково треба щось написати, бо атеїстів вони просто не пускають.

Університети в основному є філіалами американських, а серед студентів, які цікавляться дослідженнями, кількісно переважають жінки. Для них це одна з небагатьох можливостей особистісно реалізуватися в патріархальному суспільстві. На роботі вони всі носять паранджу, тож за рік співпраці я жодного разу не бачив обличчя своїх колег. Знав імена, але уявлення не мав, які вони на вигляд.

Загалом в ОАЕ приємно бачити, що основне фінансування наукової сфери зосереджено на вихованні студентів та зацікавленої молоді. Головна проблема Еміратів – минуле країни. Ще живі ті, що були рабами, – суспільство несе на собі цю печать.

«Наукову свободу не дають: її завойовують»

Я бачив багато, але для мене наукова утопія – це США: там рай для дослідника. Звісно, у них теж проблеми є: достатньо обладнання, але бракує людей. У нас навпаки: талановиті, молоді, мотивовані, але не маємо з чим та на чому працювати. У моєму випадку, в Інституті фізіології ім. О.О. Богомольця, усе не так вже й погано, але загалом наука в Україні в дуже важкому стані.

Колись і в нас усе буде добре, колись усе налагодиться. Але треба пам’ятати, що свободу, у тому числі наукову, не дають: її завойовують.

Фото: Аня Зевако

Помилка в тексті? Виділи її, натисни Shift + Enter або клікни тут.

comments powered by Disqus