Я не знаю, чи все ще потрібно читати книги

люди

У 2014 році благодійний фонд із Сан-Франциско Common Sense Media провів статистичні дослідження і виявив: діти з віком менше читають (53% 9-річних читають задля розваги кожен день, а серед 17-річних так розважається лише 19%). Ще більше вражає динаміка: у 1984 році лише 8% 17-річних ніколи чи майже ніколи не брали книгу до рук, у 2014 році таких – 27%. Тобто, за 30 років комп’ютери, смартфони та Snapchat потроїли кількість підлітків, для яких провести вечір за книгою – все одно, що освітлювати приміщення свічками.

Варто зазначити, що CSM вивчали американську молодь, котра є набагато «комп’ютеризованішою», ніж українська: США посідає 3 місце в світі за кількістю користувачів Інтернету (81% населення), в той час як Україна – на 29 місці (43%). Значна частина українських підлітків ще не дізналася про шалені альтернативи гортанню книжкових сторінок на кшталт Snapchat, Vine чи VR. Та якщо в Україні й читають більше, ніж на Заході, то не завдяки ментальній вищості, а через банальну відсутність можливості замінити книжки більш сучасними та дорогими гаджетами.

Я наводжу статистику, бо за захисним парканом з цифр моя думка не виглядає голослівною. Та особисто мені не потрібні жодні опитування, щоб впевнено сказати: моє покоління не читає книжок. Якимось дивом мені пощастило зростати і завжди знаходитися в унікальному колі друзів, яких батьки з пелюшок заколисували Пушкіним, проте чим ширшим із віком ставало коло мого оточення, тим краще я усвідомлювала ось ці «пощастило» й «унікальному». Якщо в дитинстві для мене «не такими» були ті, хто не читає, то в мої 17 років ми з ними остаточно обмінялись ролями: «не такою» стала я.

Але шокувало мене не це. Мільйони людей живуть не так, як ти, і не натрапляючи на них щодня, можна комфортно існувати у приватній реальності, де на твою думку, усі люди полюбляють проковтнути пару сторінок за ранковою філіжанкою кави. Шокував мене один із моїх найближчих друзів. Талановита людина, здатна критично мислити, знаходити оригінальні рішення, сучасна, надзвичайно комунікабельна, з «нюхом» на все нове та незвичне, яке стане масово популярним лише згодом, а йому подобається вже зараз. Одного дня ця сама людина при мені вигукнула «Ой! Ой, а «Великий Гетсбі» – це перш за все книга, а не фільм, виявляється! Нічого собі!».

«Нічого собі!», – подумки вигукнула я. Мені відкрилася цікава істина: не обов’язково читати книжки, щоб бути особистістю. Підхід до читання в мого друга виявився дуже практичним: за наявності цікавих йому тем та відсутності авторитетних джерел онлайн він із задоволенням користувався книгою. Та як жадана віддушина наприкінці важкого дня та основне джерело тем для роздумів Книга в його житті була відсутня.

fashion-legs-notebook-workingЦе змусило мене замислитися: чи справді ті, хто читає книжки в XXI сторіччі, мають перевагу над тими, хто до цього не привчився? Чи ми, «ті, що читають», у чомусь схожі на старовірів, котрі агітують «за телеграф» у часи, коли більшість людей вже перейшло на iMessage?

Роль та значення друкованої книги в наш час, безумовно, втрачають значимість. Якісні сайти та e-mail-розсилки, пояснювальна журналістика на зразок Vox, Youtube-канали, документальні та художні фільми – годі й перелічити усі ресурси, які тепер заповнили нішу, в котрій ще 100 років назад знаходилися лише книжки. Більше того, тоді доступ до єдиного джерела знань був суттєво обмежений соціальним статусом людини, країною її походження, знанням мов. Тепер завдяки Інтернету тонни безкоштовної інформації опинилися на відстані кліку.

Дискутуючи на сайті The Guardian на тему: «Чи є читання книжок в ХХІ сторіччі не таким, як раніше?» користувачка Aggie H. залишила цікавий коментар: «Різниця між багатосерійною сагою по ТБ та аналогічною книгою в тому, що телебачення – фрагментарне. А роман завжди матиме перевагу “повного занурення”». Та це не зовсім так, адже потрібно зважати на реалії 21 століття. Колись об’ємні романи зазвичай друкувалися в періодиці, глава за главою, тобто теж подавалися фрагментарно. До того ж, завдяки Всесвітньому павутинню більшість з нас можуть проковтнути сезон серіалу за одну ніч.

Ще одна особливість ери Інтернету, хвороба нашого покоління – «кліпове мислення». Люди перестали заглиблюватися у тему, ковтаючи інформацію порціями, «кліпами». Ніби не здатні зосередитись на матеріалі, довшому за десятизначну кількість сторінок. Чому ми «захворіли»? Багато хто звинувачує у цьому надмірне захоплення Інтернетом та відсутність звички читати. Проте я, повністю книгозалежна людина, після довгого робочого дня, пов’язаного з нескінченним перегортанням стрічки новин, теж страждаю «кліповістю». Я потребую часу, щоб перелаштувати мозок на читання чогось більшого та серйознішого. Усе це – не докази необхідності книг, а просто неминучі маркери часу, в якому ми живемо.

Що з цього випливає? Якщо чесно, не маю уявлення. З приводу читання книжок у мені живе єдине переконання, проспіване Висоцьким в «Баладі про боротьбу» в далекому 1975 році:

«Если в жаpком бою испытал, что по чём,–
Значит, нужные книги ты в детстве читал!»

Книжки, які дітям потрібно читати в дитинстві про війни та кохання, відданість, вірність, з часом роблять життя нестерпним. Бо на відміну від аналітики та фану в Інтернеті чи слізливих серіалів на телебаченні, класична художня література алегоричною мовою навчає людину шляхетності й доброті. А реальність дорослого життя виявляється далекою від пригодницького буття Айвенго.

книгиТа я ні секунди не жалкую. Тільки в книгах я знайшла те, що намагався дати підопічним в дитбудинку геніальний Януш Корчак. Він казав: «Я не можу навчити вас нічого, крім туги за кращим життям, якого не існує, але яке коли-небудь настане, за життям по правді та справедливості». Цей необхідний мінімум чистих, наївних, красивих правил підліток бере з книжок: із «Маленького принца», «Казки про Федота-стрільця» та, прости Господи, «Війни і миру».

Сайти з доречною та стислою інформацією, телесеріали, фільми можуть розповідати про ті самі правила – та тільки книга вимагає від читача душевної праці, страждань, роздумів, візуалізації прочитаного. Книга гарантує той болючий катарсис, крізь який людина навчається бути Людиною – чи, принаймні, бажає нею стати. Тому в «книжкових дітях» Висоцького завжди буде трохи більше моральності, етики та принциповості, ніж в тих, хто не любить читати книжки:

«Средь оплывших свечей и вечерних молитв,
Средь военных трофеев и мирных костров,
Жили книжные дети, не знавшие битв,
Изнывая от детских своих катастроф».

*Редакція «Студвею» не впливає на зміст блогів і не несе відповідальності за думку, яку висловлює автор.

Помилка в тексті? Виділи її, натисни Shift + Enter або клікни тут.

comments powered by Disqus