Як це – бути україномовною в місті «можливостей і перспектив»

львів

Я народилася в Луцьку. До дитячого садку й школи пішла у Львові, де і прожила до вступу до університету. Якщо я скажу, що моє знання української мови і любов до неї не зумовлені територіально, це буде неправда. Адже народилася і виховувалася я в Україні.

Російську мову, щоправда, я теж вивчила з дитинства. Це було просто, навіть попри те, що в школі уроків російської не було. Багато книжок вдома було російською. Бабуся дивилася російські серіали. Мама любила російські пісні. А мені, малій дитині, було просто цікаво все. Я втягувала все, наче губка, й особливо не розрізняла, якою мовою надходила інформація.

Настав час вступати до університету, і мені захотілося до Києва.

Столиця. Місто можливостей і перспектив, великих будинків, хороших університетів, нових знайомств. Так бачила його я.

Та реальність виявилася дещо жорстокішою, ніж я собі уявляла. І – що парадоксально – відчутно це стало не на рівні кар’єрних можливостей, конкуренції чи виживання у жорстокій столиці. Відчутно це було, є і, підозрюю, буде й надалі на рівні… простої комунікації.

Щоб краще було зрозуміти, наведу порівняння. Уяви собі ситуацію, коли ти опинився, наприклад, в Нідерландах. Ти вмієш говорити тільки англійською. І знаєш, що в Нідерландах всі без проблем розуміють англійську, але вперто розмовляють німецькою. У причини вдаватись не будемо. І куди б ти не поткнувся, всі звертаються до тебе німецькою, хоч і розуміють твою англійську.

Приблизно так я себе відчуваю кожного дня виходячи з дому.

«Моя майстриня якось при розмові засміялася зі слова «щелепи». Просто воно видалось їй кумедним»

Ще мені потрібно постійно боротися з неприхованим скепсисом російськомовних друзів і знайомих, приблизно таким же, із яким ти скоріш за все прочитав минулий абзац.

Я довго намагалася знайти причини того, чому мене розуміє так мало людей. Адже проблеми україномовних, здавалося б, очевидні й трапляються на кожному кроці: у таксі, в кінотеатрах, на постерах й афішах, у кафе та супермаркетах. Потім, після довгих роздумів і непотрібних аналізів, я зрозуміла просту істину: проблему важко зрозуміти тим, хто не відчув її на собі особисто. Більшість російськомовних вважають мовне питання гіперболізованим і надуманим. Вони живуть у країні, де їм ніколи не закинуть незнання української, де ніхто не подивиться косо, якщо вони заговорять російською в магазині чи кафе, де їх всі розуміють і люб’язно обслуговують. Російською говорити комфортно. На жаль, життя україномовних минає не в таких райдужних барвах.

tina-hartung-196218За винятком кількох західноукраїнських міст, які останнім часом теж почали ставати доволі русифікованими, в решті України державну мову можна почути або в рафіновано-шкільному звучанні, або у формі околичного і навколоміського суржику. Золота середина трапляється, на жаль, вкрай рідко.

Чистою, природньою, живою українською мовою говорять здебільшого молоді люди або ж старша інтелігенція – колишні професори, актори, поети. Підкреслюю: здебільшого. Звісно, буває і по-іншому, буває по-різному. Наприклад, – і зараз головне не впасти з крісла від культурного шоку – що чистою, живою, природньою українською говорять люди, які народилися і прожили все життя НЕ на Західній Україні. Я до таких не належу, я підпадаю під стереотип україномовної. Але неодноразово чула від своїх україномовних друзів-киян скарги на нескінченні питання: «Ой, у вас такой красивый украинский, а вы сам / сама откуда?». Зізнаюсь: мені теж від такого стає не по собі.

Нещодавно на манікюрі майстриня зробила мені комплімент щодо моєї української мови. Після цього почала традиційно цікавитися: «А у вас в семье все разговаривают на украинском? И с другими вы тоже на украинском разговариваете? А вы всегда так разговаривали или перешли с каких-то пор?». Я здивувалася, що вона не запитувала, з якого я міста.

Інша моя майстриня якось при розмові засміялася зі слова «щелепи». Просто воно видалось їй кумедним. Дрібниця, але мене зачепило. Тому що я ніколи не дозволю собі, навіть по-хорошому, навіть не маючи на меті образити, сміятися із будь-якої мови. Навіть чужої і незнайомої, не кажучи вже про мову держави, в якій знаходжусь, працюю, живу.

«Окрім мого хлопця, я не знаю жодної російськомовної людини, яка би цілеспрямовано переходила зі мною на українську просто тому, що мені це приємно»

Ба більше. Неодноразово – зізнаюсь – у мене в думках було піддатись спокусі і перейти зі співрозмовником на російську. Звісно, вже після переїзду до Києва, коли проблема стала руба. Піддавалася я цій спокусі лічені рази. В основному тоді, коли відчувала на собі загрозу через свою україномовність. Кажучи «загроза», я маю на увазі косий погляд, підвищений і різкий тон, хамовиту манеру розмовляти, фрази типу «А-а-а, вы на украинском разговариваете…», сказані під ніс, але так, щоб я почула. Майже завжди переходжу на російську із людьми літнього віку. Просто тому, що розумію специфіку покоління і те, що так порозумітись буде в рази легше. Хоча випадків, коли зі мною переходять на українську, звісно, набагато менше. Окрім мого хлопця, я не знаю жодної російськомовної людини, яка би цілеспрямовано переходила зі мною на українську просто тому, що мені це приємно. Просто тому, що мені так зручно.

Аргумент «Чому всі мають підлаштовуватись під тебе і говорити так, як зручно тобі?» я теж чула не раз. Дивно, що він з’являється в дискусіях, адже відповідь, як на мене, проста як двері.

Держава, в якій я живу, створила мені з дитинства всі умови для того, щоб я вміла ідеально говорити українською. Реальне життя в цій державі щодня мені тикає в обличчя тим, що комфортніше мені тут буде жити, якщо я говоритиму російською.

дівчина (2) Тому що сфера послуг – російською, друзі – російською, розваги – російською, медіа й реклама – російською, музика і фільми – російською… Продовжувати можу довго. Мова, якої мене вчили з дитинства, залишається позбавленою сфери вжитку. Навіщо тоді було прививати мені любов до української мови, патріотизм й ідеальне знання граматики, якщо все навколо російською? Чому в школі мене не навчали цій мові, якщо зараз ви хочете, щоб я всюди послуговувалася нею?

Ні, ніхто не повинен підлаштовуватися під мої бажання. Але, мабуть, суспільство, яке себе поважає, повинно підлаштовуватися під зручні для усіх норми й стандарти. Так склалося, що стандартом, нехай формалізованим, нехай багато для кого нерідним і непрактичним, але все ж затверджена українська мова. І це єдина мова, яку розуміють і якою можуть говорити абсолютно всі мешканці України – від великих міст до важкодосяжних сіл у Карпатах.

Саме тому я почуваюсь так, немов мені перекривають дихання щоразу, виходячи із квартири у це Велике Місто Можливостей і Перспектив. Щоразу, коли працівники сфери послуг дивляться косо і реагують різко, коли чують мою чисту українську у зрусифікованих і зсуржикованих вокзалах, кафе, маршрутках, музеях, магазинах, касах, кінотеатрах. Щоразу, клянусь – щоразу (!), коли таксисти на моє «Північна 2а» перепитують: «Это какая улица? Северная что-ли?». І вже собі під ніс: «А, ну теперь понятно, так бы сразу».

«Все, чого ж хочу я – щоб в цій країні мені були забезпечені повноцінні умови говорити тою мовою, якою я хочу»

Ні, мені ніхто не забороняє говорити українською. Але всі навколо як тільки можуть вказують мені на те, що це мова обмежених сфер вживання в обмежених колах і з обмеженою специфікою. Все, чого ж хочу я – щоб в цій країні мені були забезпечені повноцінні умови говорити тою мовою, якою я хочу, і нею ж повноцінно отримувати ті послуги, які щодня з комфортом і відчуттям власних привілеїв традиційно отримує російськомовний пласт населення.

Оце, мабуть, і все.

Хоча є ще одна причина скепсису у твоїх думках, якщо він досі не зник. Дуже мало україномовних озвучують ці проблеми, вважаючи їх дрібними й буденними або – у гіршому випадку – пристосовуючись до них. Ти ж не вважаєш проблему голоду в Африці надуманою, правда? Хоча ніколи там не був і не бачив дітей, що страждають від недоїдання, але медіа все давно зробили за тебе. Канали світового рівня регулярно звертаються до цієї теми, голлівудські зірки їздять в Африку з місіями миру, Анджеліна всиновлює дітей, і всі якось більше чи менше, але знають про те, що десь на світі таке є.

У нас же все гіперболізовано, все перебільшено. Адже мовне голодування – не фізичне. Від нього не помреш. Можна і промовчати.

Я – одна із тих, кому мовчати остогидло. Останнім часом таких нас, україномовних, які наважуються несміливо заявити про свої права на комунікацію, більшає. Інколи це переростає у радикалізм. Проте мені завжди було все одно, якою мовою говорить людина в побуті, я розумію їх кілька. Мені перестає бути все одно, коли толерантність переростає у нахабність.

Бо ж якщо права російськомовних ми захищаємо давно і всіма силами, то нас, україномовних, за 25 років незалежності досі захистити нікому.

*Редакція «Студвею» не впливає на зміст блогів і не несе відповідальності за думку, яку висловлює автор.

Помилка в тексті? Виділи її, натисни Shift + Enter або клікни тут.

comments powered by Disqus